АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Філософія середніх віків: теоцентризм

Читайте также:
  1. Антична філософія: космоцентризм
  2. Антропологічна філософія Л.Фейєрбаха
  3. Буддизм як філософія і етичне вчення .
  4. Давньоіндійська філософія
  5. Давня китайська філософія
  6. Дослідження динаміки середніх величин індексним методом: індекси середніх величин змінного складу, фіксованого складу і структурних зрушень; їх взаємозв’язок
  7. Екзистенційна філософія
  8. Екофілософія
  9. Емпіризм. Англійська філософія XVII — XVIII ст.
  10. Етичні ідеї середніх століть. Віра і знання
  11. Етноментальні характеристики філософського знання. Філософія в систему культури
  12. Исторические типы философствования: космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, социоцентризм.

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок роз­колу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається ут­вердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знан­ня» про «найдосконаліше» втілення духовності – Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значен­ня римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і фор­муються та утверджуються фундаментальні припини середнь­овічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмис­лення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.

Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) зак­ликали правителів і освічених людей захищати переваги хрис­тиянського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знан­ня і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличуван­ня сліпої віри – така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Бла­женний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Бо­жий». Він доводив, що Бог – найвище бут­тя. У ньому перебувають вічні ідеї, що зу­мовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не че­рез необхідність. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, оскіль­ки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, – лише короткий відрізок між двома «вічностями» – створенням світу Бо­гом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.



Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, пер­винність віри над розумом. Не самостійність людського ро­зуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церк­ва – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика. Розквіт її припадає на XI–XII ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. – в університетах. На­далі слово «схоластика» слало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церков­них авторитетів.

Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ роз­поділяється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина се­редніх віків – це духовна істота, вона створена за образом і подобою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем люди­на шукає у сфері духовності.

Духовність є найвищим критерієм: реальності, тілесні харак­теристики і потреби – «неістотні». Якщо людина античності – природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовле­на історичною специфікою феодального способу життя, не оз­начала проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнен­ня) власне філософського розвитку.

‡агрузка...

У XI–XII ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при­роду універсалій. Універсали – філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конк­ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально – універсали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал­ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли­кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

Реалісти твердили, ніби універсали існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами. Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» – лише загальне ім'я, котрим називаєть­ся кожна окрема людина.

Видатним реалістом XIIст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван­ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш, – гово­рив він, – бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував ном­іналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Беренгарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймає­мо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у цер­ковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, – писав Беренгарій Турський, – було б велике, як башта, то і тоді б його вже з'їли до кінця.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займав­ся його молодший сучасник – француз П'єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістич­ного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктив­но призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і дже­релом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення за­лежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання – філософія та богослов'я. Захищаючи тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечую­чи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дуне Скотт послідовно шукав шляхи віднов­лення зв'язку між матерією і духом. Дунс Скотт розглядає питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет богослов'я – Бог, предмет філософії (метафізики) – буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За тверджен­ням мислителя, Бог – чиста форма. Але решта істот і речей складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, – це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя не відокремле­на від тіла. Вона єдина і безсмертна.

Найбільш відомим реалістом XIII ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теології», що стала своєрідною ен­циклопедією середньовічного світогляду. Мета вчення Фоми – показати, що розум і віра відрізняються одне від одного. Всупе­реч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що супе­речність, котра існує між двома положення­ми, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натх­ненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджува­ти, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає у методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людсь­кий розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога. Перший до­каз полягає в Існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий – із існування абсолют­ного мірила – Бога. П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз­начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог – чисто духовна сутність.

Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь­кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було про­голошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV століття було ознаменовано новим плідним для філо­софії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу­вав, що універсалії існують тільки після речей, у розумі люди­ни, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існу­вання чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчен­ня про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов'я­зано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки – з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про боже­ственний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог – творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать усі інші сутності. Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перш за все –любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей бо­жественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерни­ми рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

♦ вона була служницею богослов'я, теології. В основі хрис­тиянського монотеїзму лежать два найважливіші принци­пи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога.

♦ філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і роз­винені товарно-грошові відносини - фактори, що склада­ють передумови раціонального. Філософія писалася ла­тинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

♦ середньовічна філософія є синтезом двох традицій: хрис­тиянського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обгрунтування своїх догматів запози­чило античну ідею раціонального, використовувало тво­ри античних філософів.

♦ особливістю середньовічної філософії була і боротьба но­міналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв дав­ньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

♦ специфічною формою філософії у середні віки була схо­ластика. Незважаючи на те що важливу роль у ній відігра­вало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка про­блем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що при­зводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. На­ука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є осно­вою всієї нової культури.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.007 сек.)