АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Загальнотеоретичні засади

Читайте также:
  1. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ
  2. Загальні засади встановлення податків і зборів
  3. Загальні засади здійснення оперативно-розшукової діяльності та її суб’єкти.
  4. Загальні засади судочинства в Україні.
  5. Засади адміністративно-правового статусу громадян України.
  6. Засади етики
  7. Засади і функції судової промови
  8. Засади та правила підготовки презентації
  9. Історія і сучасні проблеми української термінології. Теоретичні засади термінознавства та лексикографії
  10. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання
  11. Макроекономіка: об'єкт, предмет і завдання вивчення Методологічні засади макроекономіки.

Розгляд художніх творів на уроках літератури, крім вже зазначених попередньо проблем, має ще один надзвичайно важливий аспект. Йдеться про те, що програми з зарубіжної літератури складаються з творів, які відрізняються один від одного своєю приналежністю до різних літературних родів, а саме: до епосу, лірики і драми. Внаслідок цього перед учителем постають дві серйозні проблеми.

Перша проблема має літературознавчий вимір, оскільки традиційний, існуючий з часів Аристотеля поділ літератури на роди завжди, а особливо у новітні часи, викликав досить обґрунтовані сумніви щодо наукової незаперечності даної родової тріади. Проте цей традиційний поділ все ж таки залишається актуальним і сьогодні, хоча якщо порівняти розуміння підвалин такого поділу у різні епохи і різними авторами, то виявиться його надзвичайна складність, яку учитель не враховувати не може.

Так, Сократ у третій книзі трактату Платона „Держава”, міркуючи про літературні роди, висловлює думку про те, що поет, по-перше, може безпосередньо говорити від свого імені (і тим самим філософ вказує на найважливішу властивість лірики), по-друге, митець може будувати твір, використовуючи „обмін промовами” героїв без домішку авторських слів (тобто мається на увазі драма як рід літератури), і по-третє, поет може з’єднувати свої власні слова зі словами, які належать іншим (що є притаманним для епосу).

Подібні думки висловлював і Аристотель у своїй славетній „Поетиці”, однак в основу поділу на роди цей античний мислитель поклав феномен мімезису (давньогр. mimesis – „наслідування”). Відповідно до способів наслідування Аристотель і характеризує літературні роди: „Наслідувати у тому самому і тому самому можна, розповідаючи про події, як про щось окреме від себе, як це робить Гомер, або ж так, що той, хто наслідує, залишається сам собою, не змінюючи своєї особи або репрезентуючи усіх осіб, які зображуються, як діючих та дієвих”.

Натомість Ф. В. Шеллінґ, керуючись засадами романтизму, співвідносив лірику з безкінечністю та духом свободи, епос – з чистою необхідністю, у драмі ж філософ вбачав своєрідний синтез першого і другого: боротьбу свободи з необхідністю.

На свій кшталт характеризував три роди літератури й Г. В. Ф. Гегель, який використав з цією метою категорії „суб’єкт” та „об’єкт”. На його думку, епічна поезія є об’єктивною, лірична – суб’єктивною, а драма – поєднує ці два начала.



Викликає також інтерес погляд на природу епосу, лірики та драми німецького філософа та лінгвіста К. Бюлера, який розробив у 30-ті роки ХХ ст. теорію мовлення, що розглядала літературні роди через призму висловлювання (мовленнєвого акту), яке має три аспекти. Вони включають у себе, по-перше, повідомлення про предмет мовлення (репрезентація), по-друге, експресію (виявлення емоцій мовця), по-третє, апеляцію (звертання мовця до будь-кого, що робить висловлювання власне дією). Ці три аспекти мовленнєвої діяльності, за К. Бюлером, взаємопов’язані та виявляють себе у різного типу висловлюваннях (у тому числі – художніх) по-різному. У ліричних творах началом, що організовує та домінує, стає мовленнєва експресія. Драма акцентує на апелятивній, тобто власне дієвій стороні мовлення, і слово постає як своєрідний вчинок, який здійснюється у певний момент розгортання подій. Епос також спирається на апелятивні начала мовлення (висловлювання героїв знаменують їхні дії), однак домінують у цьому літературному роді все ж таки повідомлення про щось зовнішнє щодо мовця.

Цікавим є і те, що з цими властивостями мовленнєвої тканини лірики, драми та епосу пов’язані (і власне ними зумовлені) інші ознаки літературних родів, зокрема: способи часопросторової організації творів, своєрідність зображення в них людини, форми присутності автора у творі, характер зверненості тексту до читача тощо. Це, своєю чергою, доводить, що кожен з родів літератури є наділеним особливим, тільки йому притаманним комплексом певних властивостей, а отже, об’єктивно підтверджується істина, відповідно до якої літературні роди як типи мовленнєвої організації художніх творів є незаперечною реальністю.

Другою проблемою, яка постає перед учителем з огляду на родову приналежність художніх творів, включених до програми, є проблема рецепції, а точніше, нез’ясованість характеристик літературних родів щодо їхнього сприйняття читачами.

‡агрузка...

Так, наприклад, ще Г. Е. Лессінг у своїй праці „Гамбурзька драматургія” висловив переконання у тому, що особливістю сприйняття драми є надзвичайно сильна емоційність. Проте у сучасній естетиці переважає думка, відповідно до якої найбільшою мірою зорієнтована на емоційне сприйняття читачем передусім лірика.

Натомість особливої гостроти ці обидві проблеми набувають на практиці, зокрема під час викладання літератури у школі, тобто тоді, коли учні мають справу з творами, у яких поєднуються властивості різних родів, і це у суттєвий спосіб впливає як на зміст та шляхи аналізу даного твору, так і на специфіку його сприйняття.

У зв’язку з цим не викликає заперечень твердження В. Г. Маранцмана та О. Ю. Богданової про те, що „стирання родових границь, яке відбувається у процесі історичної еволюції мистецтва, не може стати для читача приводом для уподібнення сприйняття епосу, лірики та драми. Навпаки, взаємопроникнення елементів різних родів у межах одного твору вимагає динамізму читацького сприйняття, здатності переключатися, помічати специфіку. Тому для методики викладання літератури питання про особливості сприйняття епосу, лірики та драми є завданням практичним та неодмінним. І невирішеність проблеми в естетиці та літературознавстві не повинна розглядатися як фактор, що виправдовує нехтування цими особливостями”.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.004 сек.)