Методичне забезпечення діагностики кризового процесу

Сучасний стан розробки методичного забезпечення діагностики фінансового стану підприємства та загрози банкрутства характеризується різноманітністю підходів та інструментарієм її проведення.

Наявність різноманітних методик діагностики кризових явищ підприємства мають як спільні, так і специфічні властивості. Запровадження тієї чи іншої методики повинно передбачати:

─ комплексний підхід,

─ вивчення позитивних і негативних явищ,

─ дію внутрішніх і зовнішніх факторів, які призводять до даної кризової ситуації.

До нетрадиційних методів можна віднести:

- метод парних порівнянь — побудова пріоритетного ряду факторів, що впливають на використання матеріально-технічної бази та можливість ранжирування факторів при незначних відмінностях між ними;

- методи оцінки втрат ресурсів — аналіз об'єму і структури легальних і нелегальних втрат ресурсів та джерел і наслідків їх виникнення;

- методи оцінки ризиків — визначення форс-мажор-них та суб'єктивних причин зниження ефективності виробництва.

Залежно від мети дослідження та її функціонального спрямування методичні підходи до проведення діагностики можуть бути орієнтовані на оцінювання:

— фінансового стану;

— виробничо-господарської діяльності підприємства з окремих напрямів (операційної, фінансової, інвестиційної);

— рівня управління підприємством;

— забезпечення ресурсного потенціалу підприємства;

— внутрішньогосподарських зв'язків.

Для експрес-діагностики є сумісне використання фінансових та економічних показників.

Під час експрес-аналізу за центрами витрат, доходів (по підрозділах) доцільно визначати економію, перевитрати, валовий доход, прибуток за періодами. Економія чи перевитрати є результатом зменшення або збільшення операційно-технологічних, виробничих витрат по підрозділах. Валовий прибуток (маржинальний прибуток) визначають сумою прибутку від операційної діяльності, збільшену на суму постійних витрат. Прибуток за звітний період (балансовий прибуток) — це фінансовий результат, розрахований по фінансовому обліку всіх господарських операцій за окремий період. Чистий прибуток розраховується по господарству як балансовий прибуток мінус податок на прибуток та аналогічні обов'язкові платежі.

Для вирішення питання про доходність галузі чи окремого виду продукції можна користуватися таким показником, як норма рентабельності (відсоткове відношення прибутку до собівартості). Рентабельність характеризує ефективність використання витрачених засобів виробництва і коштів на оплату праці. Але у виробництві, крім витрачених, брали участь і засоби виробництва, вартість яких не увійшла до собівартості продукції і тому при обчисленні рівня рентабельності не врахована. У собівартості як центрального економічного показника відображені лише вартість спожитих виробничих фондів, але зовсім недостатньо враховується розмір тієї частини засобів, зайнятих у процесі виробництва даного року (функціонуюча частина основних фондів і фондів обігу).

Критерієм подолання кризових явищ є підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності продукції, а також продуктивності праці і засобів виробництва, необхідних для виробництва продукції, тобто не лише поточних витрат, відображених у собівартості продукції, а й одноразових витрат, виражених у капіталовкладеннях основних фондів, завдяки яким здійснюється виробництво і досягається зниження поточних витрат. В даному випадку можна використовувати показник рівня рентабельності або норми прибутку (відношення прибутку до середньої суми його основних і оборотних засобів). Прикладом цього є інтерпретація залучення позикового капіталу. Загальноприйнято вважати, що позиковий капітал, зокрема кредитні ресурси, доцільно залучати тоді, коли досягнута норма прибутку на авансований капітал вища від відсоткової ставки за кредит. В разі дотримання такої умови зросте норма прибутку на власний капітал (рентабельність власного капіталу). Правомірність використання даного критерію є очевидною при здійсненні виробничих інвестицій за багатьма напрямами господарської діяльності.

У складі всіх засобів виробничого підприємства оборотні засоби займають близько 30—35 %. Оборотність оборотних засобів вимірюється кількістю оборотів за рік (відношення вартості реалізованої продукції за певний період до суми оборотних засобів підприємства) або тривалістю одного обороту в днях. Найбільше значення на практиці мають такі способи підвищення оборотності: зменшення вартості незавершеного виробництва, насіння фуражу, молодняка тварин — шляхом зниження собівартості їх виробництва, нормування і не допущення лишків наднормативних запасів різних матеріалів, своєчасна реалізація товарної продукції, ліквідація дебіторської заборгованості, скорочення періоду вирощування і відгодівлі тварин, розвиток галузей з коротким періодом виробництва. Слід зауважити, що прискорення оборотності оборотних засобів за рахунок зменшення кормів або їх незбалансованості, нераціонального внесення мінеральних добрив і засобів захисту рослин призводить до скорочення виробництва і зниження якості продукції. В даному випадку з метою забезпечення безперебійного виробництва виникає необхідність у короткострокових кредитах упереджуючого антикризового механізму.

Розподіл прибутку здійснюється на поповнення капіталу (частина прибутку, яка направлена на приріст активів підприємства) та в споживчих цілях (частина прибутку використана для формування фонду споживання). В цьому контексті можна звернутись до минулого досвіду з огляду на обґрунтування норм нагромадження (відношення фонду нагромадження до вартості виробничих фондів) і споживання (відношення фонду нагромадження до валового доходу або валової продукції) у співвідношенні 1:0,7. Нагромадження є економічним процесом збільшення кількості засобів виробництва і предметів споживання. Споживання є економічний процес нагромадження реальних доходів на душу населення. Між фондом споживання і нагромадження існують суперечності. Вони стають особливо відчутні, коли йдеться про короткі строки. Надмірні підвищення фонду нагромадження викликає перерозподіл ресурсів на користь виробництва і обмеження ресурсів, що йдуть на споживання. І навпаки, зниження норм нагромадження може призвести до зростання споживання в даний період. Подолання цієї суперечності досягається шляхом узгодженого в часі систематичного зростання виробництва і реальних доходів на душу населення в цілому по державі і на конкретному підприємстві.

Обґрунтування даних економічних показників не можливе без визначення такого економічного показника, як доход. Доход в економічному розумінні — це не будь-яке грошове надходження, що відображається у фінансовій звітності відпові- до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» і не всієї його суми, не вся вартість виробленої продукції. Доход — це тільки заново вироблена вартість, що втілює в собі живу працю працівників, затрачену протягом певного періоду, ще та частина вартості, що в процесі виробництва створена заново і додана до вартості засобів виробництва, які були на початку періоду. На відміну від валової продукції, яка містить матеріальні витрати (уречевлену працю або фонд заміщення), створена заново вартість є валовим доходом. Валовий доход складається із вартості необхідної продукції (фонд споживання) та додаткової продукції (чистий доход). Отже, валова продукція і валовий доход різні за економічним змістом показники. Доцільно було б у податковому законодавстві і методичних рекомендаціях по складанню фінансової звітності замінити категорію «валовий доход» — категорією «вартість товарної продукції (послуг) та інші надходження».

На виробничих підприємствах при оцінюванні виробничо-господарської діяльності підприємства часто використовуються як натуральні вимірники (маса, об'єм, довжина тощо), так і вартісні, зокрема основний економічний показник — собівартість. Основна функція собівартості — це управління витратами, тому розглянемо детально процес визначення собівартості одиниці продукції, який неможливий без визначення та розподілу витрат. Найчастіше трапляються чотири методи калькулювання:

- позамовний (полягає в обліку витрат за конкретним видом продукції, яка замовлена за договором (наприклад, облік витрат на вирощення ячменю для комбікормового заводу);

- попроцесний (передбачає облік витрат однорідного виду продукції у великій кількості (наприклад, облік витрат на вирощення зернових культур) за окремими періодами: незавершене виробництво, передпосівний обробіток, посів, догляд за посівами, збір урожаю);

- нормативний метод обліку витрат здійснюється при плануванні за нормами витрат в розрізі кожної статті витрат;

- простий метод калькулювання передбачає облік витрат за фактичними витратами з урахуванням витрат на основну, побічну і супутню продукцію.

Метою калькуляції є отримання інформації про формування собівартості продукції (послуг) на всіх етапах виробничого процесу та за місцями виникнення витрат. Контроль за зниженням собівартості продукції (товарів, робіт, послуг) і аналіз причин відхилень від плану найбільш ефективний тоді, коли дані ведуться в розрізі статей витрат за окремими видами продукції (товарів, робіт, послуг), за місцями виникнення витрат та за сферами відповідальності.

Залежно від технології і характеру продукції (товарів, робіт, послуг) об'єктами калькулювання можуть бути:

— одиниця продукції (робіт, послуг) у даному підприємстві, галузі;

— одиниця продукції (робіт, послуг) за окремими процесами, стадіями;

— одиниця продукції (робіт, послуг) в структурних підрозділах підприємства;

— напівфабрикати.

З об'єктом калькулювання дуже тісно пов'язані калькуляційні одиниці, які є вимірниками об'єкта калькулювання. Калькуляційні одиниці можливо об'єднати в такі калькуляційні групи:

— натуральні — 1 ц, 1 т, метр кубічний, кг, л, тощо;

— умовно-натуральні — 1 т/км, 1 ум. ет. га, 1 умовна банка;

— приведені одиниці — маса продукту в перерахунку на вміст корисних речовин, споживних речовин, наприклад кормові одиниці;

— експлуатаційні — одиниця потужності машин, двигунів, корисна площа будинку;

— одиниці часу — людино-години, машино-дні, машинно- зміни, одиниці виконаних робіт, послуг.

Метод калькулювання залежить від типу організації і технології виробництва і включає в себе принципи збору інформації з центрів витрат про використані ресурси, узагальнення і розподілу непрямих витрат. За будь-яких умов процес калькулювання передбачає вибір: об'єкта витрат, формування прямих і непрямих витрат, що підлягають розподілу між об'єктами витрат. Вибір об'єкта витрат залежить від мети управління.

На підприємствах, у яких виробництво продукції відбувається в одному технологічному процесі, витрати обліковуються по виробництву в цілому. На підприємствах, у яких продукція в процесі виробництва проходить декілька послідовних стадій (переділів), облік витрат слід організувати за окремими стадіями виробництва. Методика групування витрат за об'єктами калькулювання є спільною для всіх підприємств, але має свої особливості в сільському господарстві, зокрема це стосується обліку прямих витрат, узагальнення і розподіл непрямих витрат, відображення даних у реєстрах внутрішньогосподарського обліку.

Оскільки фінансові результати підприємства цікавлять насамперед керівників підприємств, а будь-який розподіл комплексних витрат є суб'єктивним, то в межах виробничого обліку підприємствам доцільно самостійно обирати методи розподілу таких витрат для конкретного виробництва або виду продукції. Методи, що використовуються для розподілу комплексних витрат до точки їх розподілу, можна розділити на дві групи:

— методи, в основу яких покладено натуральні вимірники фізичних параметрів (маса, об'єм, довжина тощо);

— методи, в основу яких покладено припущення, що розподіл комплексних витрат за видами продукції можна здійснити пропорційно до вартості даної продукції за цінами реалізації.

Поряд з методами, що використовуються у вітчизняній практиці, можна надати право вибору й методів, що визнані міжнародною практикою:

— метод використання натуральних показників;

— метод на основі вартості реалізації в точці розподілу;

— метод чистої вартості реалізації.

Метод використання натуральних показників — це метод розподілу комплексних витрат пропорційно до обсягу виробництва. Застосування такого методу доцільне у випадку, коли вартість реалізації одного з натуральних вимірників основної і побічної продукції майже однакова, тоді й собівартість кожного виду продукції може бути однаковою. При застосуванні такого методу можна скористатися коефіцієнтами для перерахунку вартості побічної продукції в основну. Головною перевагою застосування такого методу є його простота, а негативною рисою є викривлення показників рентабельності виробництва продукції у випадку, коли визначення натуральних показників, що мають однакову вартість реалізації, неможливе.

При застосуванні методу на основі вартості реалізації в точці розподілу комплексні витрати розподіляються пропорційно до оцінки виручки від реалізації. При цьому мається на увазі, що більш високим цінам реалізації відповідає і більш високий рівень витрат.

Застосування такого методу доцільне у випадку повної реалізації основної та побічної продукції протягом звітного періоду. А при неповній реалізації продукції цей метод буде виступати як метод на основі вартості неповної реалізації в точці розподілу. І в наступних звітних періодах на формування собівартості виробництва продукції буде впливати реалізація раніше виробленої продукції. Такий підхід недоцільно застосовувати у випадках, коли витрати на збирання побічної продукції будуть перевищувати реалізаційну вартість, тому частина цих витрат буде необґрунтовано віднесена на собівартість основної продукції. Наприклад, при збиранні зернових культур багато підприємств не збирають солому через нерентабельність здійснення таких витрат.

На основі методу чистої вартості реалізації здійснюється розподіл комплексних витрат відповідно до чистої вартості реалізації в точці розподілу витрат. Чиста вартість реалізації визначається шляхом вирахування із реалізаційної вартості продукції витрат на її подальше оброблення. Такий метод можна застосовувати у випадках, коли визначення рентабельності видів виробництв, що здійснювали подальше оброблення продукції, неможливе.

Залежно від нормативно-правового та наукового забезпечення методичні підходи до проведення діагностики поділяються на державні (обов'язкові) та наукові (рекомендаційні).

Державні методики проведення діагностики фінансового стану та загрози банкрутства затверджуються Міністерством фінансів України, Агентством з питань банкрутства тощо і є обов'яз­ковими для використання в певних ситуаціях, перелік яких заздалегідь визначено.

Наукові методики діагностики кризи і загрози банкрутства підприємства розроблюються та пропонуються для практичного використання фахівцями — фінансовими аналітиками, спеціалістами з антикризового управління. Вони не обов'язкові для застосування, використовуються на вибір та за потреби. Як правило, існують базові (загальновідомі) та авторські (комерційні) методики. Перші широко висвітлюються в спеціальній літературі, застосовуються в навчальному процесі та науково-дослідній роботі, інші — є комерційною таємницею та нематеріальним активом консалтингових фірм, що спеціалізуються на професійній діяльності з питань антикризового управління та фінансового консультування.

Залежно від інформаційного забезпечення методичні підходи передбачають використання інформації за формою відображення, характером носіїв, призначенням, напрямом руху, за стабільністю та способом відображення. Для передбачення кризової ситуації найчастіше використовують кількісну, вартісну та змішану інформацію, яка має свої позитивні й негативні сторони. Основним недоліком кількісної інформації є, по-перше, її статичність, оскільки більшість оціночних показників розраховується за даними звітності підприємств на певну дату або за період діяльності; по-друге, можлива неточність, що зумовлена різними видами обліку та звітності або цілеспрямованими діями керівництва підприємства щодо її викривлення; по-третє, застосування тільки кількісних показників не завжди забезпечує ранню діагностику, виявлення симптомів кризи та не забезпечує можливості визначити фактори, що її зумовлюють.

Перелік та методика збирання якісної інформації визначається особою, що проводить діагностику, а отже, залежить від її особистих професійних якостей, досвіду роботи, організації збору і об­роблення інформації, має суб'єктивний характер. В авторському баченні класифікація інформації може бути представлена такою (табл.1).

Для проведення експрес-діагностики, тобто для попередньої зовнішньої діагностики, може використовуватись відкрита інформація доступна широкому колу зацікавлених осіб на базі фінансової, статистичної, податкової звітності, поглибленої (фундаментальної) діагностики.

Якісні показники, які використовуються для поглибленої діагностики, можуть мати різні джерела отримання інформації: особисті спостереження експерта-діагноста, опитування різного кола респондентів (керівники та фахівці самого підприємства, усі робітники підприємства, власники, банківські фахівці, найбільші споживачі та постачальники, незалежні експерти тощо). Для експрес-діагностики доцільно використати обидва підходи.

Залежно від методики формування і використання показників- індикаторів можуть бути виділені такі методичні підходи:

1) коефіцієнтний, що розраховується шляхом порівняння певних абсолютних показників (наприклад, коефіцієнт абсолютної ліквідності, фінансової автономії, прибутковості і т. д.);

2) індексний підхід, який передбачає зміну стану об'єкта дослідження в часі (темп зростання, приросту тощо). При про­веденні діагностики предметом дослідження може бути як одиничний індекс (оцінка значення відносно одиниці), пара індексів (перевірка співвідношення між ними), так і динамічний ряд індексів за певний період, вивчення якого дає можливість визначити швидкість уповільнення або прискорення відповідних процесів;

3) агрегатний підхід, суть якого полягає в обчисленні оціночних агрегатів — абсолютних оціночних показників, що розраховуються за спеціальними методиками, наприклад, нормальні джерела фінансування запасів, результат експлуатації інвестицій, результат господарсько-фінансової діяльності тощо. Дослідження провадиться порівнянням абсолютних значень певних пар агрегатів;

4) оціночний підхід може здійснюватись по фіксованих, порі­вняльних, внут-рішньогосподарських, закупівельних, оптових, договірних цінах.

Залежно від методики дослідження оціночних показників знайшли розповсюдження такі методичні підходи:

— динамічний (ретроспективний) аналіз певних показників, який передбачає їх вивчення в динаміці та вимірювання взаємозв'язків за даними динамічних рядів;

— порівняльний аналіз — зіставлення фактично досягнутого значення показника із середньогалузевим або середнім по групі аналогічних підрозділів чи підприємств;

— еталонний аналіз, проведення якого передбачає порівняння фактично досягнутого значення показника з певним еталоном (нормативом), який визначено як допустима (критична) межа його зміни;

— дисперсійний аналіз — визначення відхилення одного по­казника від іншого за варіюючими ознаками та його залежності від цих ознак (наприклад, чисельність корів, їх групування за продуктивністю);

— кореляційно-регресійний аналіз — застосовується при визначенні тісноти взаємозв'язку різних факторів, що впливають на одну з величин (наприклад, продуктивність праці, вплив добрив на урожайність сільськогосподарських культур).

За технологією оброблення інформації методичні розробки з питань діагностики кризового стану та загрози банкрутства поділяються на ручні (неавтоматизовані) та автоматизовані.

Найбільш суттєвим при використанні різноманітних методичних прийомів формування узагальнюючого висновку є такі методи:

— індексний метод, при використанні якого окремі оціночні показники переводяться в індекси шляхом порівняння з еталонними значеннями, попередньо досягнутими показниками або по­казниками інших підприємств з подальшим розрахунком інтегрального індексу;

— бальний метод, сутність якого полягає в присвоєнні кожному оціночному показникові певної кількості балів відповідно до його фактичного значення за спеціально розробленою шкалою оцінювання. Залежно від суми набраних балів формується загальний висновок відносно глибини кризи;

— графічний метод, застосування якого передбачає побудову деякого «поля оцінювання», його поділ на певні зони, які відповідають певному рівню ризику банкрутства та знаходження положення конкретного підприємства в межах певних зон;

— економіко-статистичний метод, який для отримання узагальнюючого висновку передбачає використання спеціально розроблених економіко-математичних моделей на основі попередньої математичного оброблення (дискримінантного або кластерного аналізу) великого обсягу статистичної інформації стосовно діяльності підприємств, що реально стали банкрутами або запобі­гли цій ситуації;

— нормативний метод, який передбачає облік відхилень від норм та відображення їх в окремих документах, облік зміни норм, виявлення причин відхилень та їх групування. Графічний метод використовується тоді, коли оціночні показники, як правило, визнаються рівнозначними висновками;

— вибірковий метод застосовують під час визначення вагових коефіцієнтів, як правило, вони встановлюються суб'єктивно (на розсуд суб'єкта оцінювання), що суттєво погіршує об'єктивність діагностичного висновку. Узагальнюючи вищесказане, сучасні методи діагностики (ДФСП) можна класифікувати по чотирьох групах (табл..2).

Поиск по сайту: