АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Консерватизм і неоконсерватизм

Читайте также:
  1. Возникновение и основные слагаемые консерватизма (неоконсерватизма).
  2. Идеология консерватизма.
  3. Классификация консерватизма и либерализма (Белл).
  4. Консерватизм
  5. Консерватизм
  6. Консерватизм
  7. Консерватизм и его формы
  8. Консерватизм и неоконсерватизм
  9. Консерватизм и неоконсерватизм
  10. Консерватизм массы
  11. Консерватизм статус кво – либеральный консерватизм

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти)полі­тична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто­вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної стру­ктури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульова­но у працях Едмунда Берка (1729—-1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправ­ною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу піс­ля заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сяга­ють корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспіль­но-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією серед­ніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які від­чувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначе­ність і нерідко погіршення соціального статусу. Консерва­тивною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних со­ціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і по­літичних структур, інститутів, покликаний захищати ста­тус-кво, пояснювати необхідність його збереження, врахо­вуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на пово­ротних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуре­нції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ,


 
 

 

Політична свідомість, культура та ідеологія

«держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у СІЛА Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога кон­сервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі по­спіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захис­никами прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висло­влюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємо­зв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце су спільс тво, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвит­ку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм. Неоконсерватизм —- сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс бага­тьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганоміка», «тетчеризм»).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабіль­ність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдоско­налюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку суча­сних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку пред­ставники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток сус­пільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — тпрадиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти


Світові політико-ідеологічні доктрини 325

того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єд­ність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспря­мовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної бороть­би за владу призводить до того, що громадяни стають неслу­хняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм полі­тичного консенсусу, як свобода, правова держава, федера­лізм, вони виступають за політичну централізацію, проголо­шують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соці­альними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважа­ють заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціаль­ний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна сві­домість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розгляда­ють як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадя­нин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це про­типриродно і небезпечно для держави. Адже розвиток су­спільства відбувається за рахунок ініціативи й відпові­дальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспіль­стві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних по­зицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які ствер­джують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній влас­ності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матері­альних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших ча­сів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нех­тує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запору­ку зростання матеріального добробуту людини й суспільст­ва. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріори­тет у соціалістичній доктрині надається державі, а не інди­відові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволю­ційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачен­ня соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марк­сизму і з погляду соціал-демократії:

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-еконо-мічної формації, яка характеризується ліквідацією при­ватної власності та експлуататорських класів, утверд­женням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забез­печенням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильс­тво, заборону приватної власності, ринкових відносин, по­літичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Схід­ної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визна­чає його як суспільний лад, що досягається не револю­ційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зрос­тання середнього класу і соціального партнерства, дося­гненням значно вищого рівня соціальної рівності й спра­ведливості.


Соціал-демократіяідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; ва­жлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-де-мократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На від­міну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспіль­ними процесами, перебрати на себе всю повноту держав­ної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внас­лідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціаліза­цію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюцій­ному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюва­тися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню де­мократію, за якої жоден клас не користується привілея­ми. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демо­кратична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні сувере­нітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удоско­налення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформова­ною кінцевою метою. її не можна досягти одним стриб­ком, вона неперервна, протягом розвитку людської циві­лізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповню­валися новими концепціями: якості життя, самовряд­ного соціалізму, економічної демократії.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її поля­гає в спробі встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транс­порту, охорони здоров'я, професійної підготовки, кому­нальної служби). Якість життя трудящих, на думку соці­ал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму. її у 70—80-х ро­ках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це акти­візує громадян, професійні спілки, громадські організа­ції, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм пе­редбачає політичну демократію: багатопартійність, свобо­ду діяльності опозиції, можливість перебування при вла­ді кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократі­єю, складовими якої є права людини, свобода друку, сво­бода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Роз­роблена у повоєнний період соціал-демократичними парті­ями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізу­ється через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вва­жають реформу як певне коригування соціально-економіч­ної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного фун­кціонування суспільства. Такі реформи неминуче приве­дуть до демократичного соціалізму. Реформування має спи­ратися на ідеологію та політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін'єкції» в економіку з боку приват­ного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її на-лаштованість на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів висту-


пае Соціалістичний Інтернаціонал — об'єднання політич­них організацій і партій, мета діяльності яких — демо­кратичний соціалізм, новий світовий економічний поря­док на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середови­ща, уникнення ядерної війни тощо.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка)ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви­щої реальності та догматизованого принципу соціальної справед­ливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібера­лізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, роз­бурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єд­ність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — то­талітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демокра­тії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспі­льством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар­тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати со­бі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому сві­ті безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіан­ської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму за­перечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки кла­си роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітни­ків, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де фун­кціонували фашистські режими, професійні спілки забо­ронялись.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Світові політико-ідеологічні доктрини



 


Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну струк­туру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеч­чині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закін­чилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизмрізноманітні варіанти відтворення елементів ідео­логії і політичної практики фашизму, соціальну базу яких станов­лять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як не­від'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерів­ський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в СІЛА. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «пере­вага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «те­оретиків» американського неофашизму М. Рут головни­ми перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; проле­таріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забру­днюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гас­лом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фа­шизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твер­дження, що людина — хижа і зла, неофашисти викорис­товують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приво­ду. З куряви століть вони витягують приклади жорстоко­сті Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх воло­дарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визна­ючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасно­го способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як


сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи ар­гументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вро-дженість, біогенетичну природу феномена насильства, ус­падковану людиною від своїх пращурів із тваринного сві­ту, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи місти­чного змісту положенню про спадковість духовного жит­тя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й чис­ленні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спря­мовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анрі-хом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав'язувати свої незаперечні рішен­ня всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро­бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як ре­акційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій. Які чинники впливають на формування певної ідеології в межах конкретної країни?

2. Що нового з'явилося в ідеологічній політиці світу з появою нео­консерватизму та неолібералізму?

3. У чому полягає специфіка ідеологічної ситуації в посткомуністи­чних країнах?

4. Чому комунізм претендував на статус науки? Чим наука відріз­няється від ідеології?

5. Поясніть трансформації ідеологічних доктрин у разі їх перетво­рення на партійні або державні.



Політична свідомість, культура та ідеологія


Політика і мораль


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)