АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Література. Бебик В.,Сидоренко О.— Засоби масової інформації посткомуністичної України

Читайте также:
  1. Використана література
  2. Вопрос№15: Розвиток полемічна література та книгодрукування в XVI - першій половині XVII ст.
  3. Додаткова література
  4. Додаткова література
  5. Додаткова література
  6. Додаткова література
  7. Додаткова література
  8. Додаткова література
  9. Додаткова література
  10. Додаткова література
  11. Додаткова література
  12. Додаткова література

Бебик В., Сидоренко О. — Засоби масової інформації посткомуністичної України. — К., 1996.

Власенко Н., Зорько С, Сиротич М. Україна на шляху до інформаційного суспільства: проблеми та здобутки. — К., 1995.

Доценко Е. Психология манипуляции. — М., 1996.

Землянова Л. Американская коммуникативистика. — М., 1995.

Мас-медіа України. Довідник. — К., 1995.

Міцкевич Е., Файєрстоун Ч. Телебачення. — К., 1994.

Ольшанский Д. Массовые настроения в политике. — М., 1995.

Почепцов Г. Паблик рилейшнз. — М., 1998.

Почепцов Г. Теория коммуникации. — К., 1996.

Современные политические мифологии: содержание и механизмы функ­ционирования. — М., 1996.

Шкляр В. Политика и средства массовой информации. — Одесса, 1990.


5.

Політичні трансформації

5.1. Політичні конфлікти


Вивчення конфліктів є одним з головних завдань по­літології, а управління ними належить до найважливі­ших умов забезпечення соціально-політичної стабільно­сті всередині країни та на міжнародній арені. Актуаль­ність теоретичних і практичних аспектів цього понят­тя зумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхід­ністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізацій-них і ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк во­ни є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктологй як самостійної галузі знань на межі соціології, політологи, політичної психологи.

Теоретичне осмислення

і типологія політичних конфліктів

Поняття «конфлікт» розглядали з різних точок зору. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в



Політичні трансформації


Політичні конфлікти



 


цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилеж­них цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єк­тів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт вира­жає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з усклад­неннями та боротьбою у владних відносинах._

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із бо­ротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політич­ного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністич­ні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоні­стичні, притаманні соціалістичному суспільству. Науко­ва неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні» конфлікти були часто гострі­шими від «капіталістичних», а в твердженні про можли­вість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Ма-кіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всі­єї різноманітності підходів спільним для них є розумін­ня політичного конфлікту як постійно діючої форми бо­ротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жа­добу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Па-рето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові на­прями поділяють на дві групи залежно від того, яке, міс­це відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два під­ходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс: 1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура; 2) кожне суспільство — добре інте­грована структура; 3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи; 4) функціонування соціальної струк-


тури спирається на ціннісний консенсус членів суспільст­ва, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф: 1) кожне суспільство змінюється в ко­жній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь; 2) кожне суспільство в кожній своїй точці прони­зане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постій­ний супутник суспільного розвитку; 3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни; 4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конф­лікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціаль­ного конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироб­лення власне конфліктологічних концепцій можна дату­вати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроб­лені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зо­середилися на аналізі й розв'язанні реальних конфлікт­них ситуацій; В Україні, як і в колишньому СРСР, кон-фліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоши­ренішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх ін­тересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та систе­ма розподілу таких цінностей, як влада, соціальний пре­стиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відно­син, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддава­тися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різ­ного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному



Політичні трансформації


Політичні конфлікти



 


суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умо­вою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхід­на, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідом­лення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'є­ктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріч­чя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, бороть­бу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типо­логії конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерва­тори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжнос­ті в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли во­ни виходять за певні межі, виникає конфліктний потенці­ал, формується передконфліктна ситуація. В Україні кон­флікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуні­стичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна пере­мога індивідуалістських цінностей вільного демократич­ного суспільства; 3) реанімація колективістських ціннос­тей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інте­ресів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як но­менклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм


змогу з політично правлячих груп перетворитися на еко­номічно панівний клас. Такий інтерес вступив у супереч­ність з інтересом широких верств населення, яке було на­лаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як супере­чність щодо вільного визначення вільним громадяни­ном своєї етнічної та громадянської належності. Влас­тивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Просте­жується і в країнах, де національні меншини компакт­но проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифіка­ції було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизна­чення своєї етнічної та громадянської належності. Че­рез це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неан­тагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непри­миренні). Вони вважають, що невміння чи небажання ви­рішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в анта­гоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, спо­собів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологі­чного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють кон­флікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за пе­вних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів—учасни­ків конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — від­верте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точи­ться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території ко­лишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».


 
 

 

Політичні трансформації

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структу­ри, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обсто­юють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

конфлікт між владою та громадськими силами, ін­тереси яких не представлені у структурі владних відносин;

конфлікт всередині існуючої влади, який пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних по­вноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунту­вання нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональ­них та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, по­в'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали кра­ху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Понят­тя «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визнача­ють декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, по­в'язаних із генезисом владних відносин: 1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну» легіти­мацію, що основана на довір'ї мас до влади, на підтрим­ці політичної еліти); 2) конфліктні відносини в політич­ній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтуван­ня їхньої необхідності; 3) боротьба й протистояння полі­тичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базо­вих параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, техно­логія врегулювання. Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуа­ції); 2) переходу потенційного конфлікту в реальний (ус­відомлення зазіхання на власні інтереси); 3) конфлікт­них дій; 4) розв'язання конфлікту.


Політичні конфлікти 397

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конф­лікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ. eskalation — поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Кон­фліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в ін­шій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характери­зується напруженням у відносинах сторін, які щойно кон­фліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірлан­дії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класи­фіковане за ступенем розв'язання — як повне або частко­ве вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у сві­ті існує лише одне місце, де нема конфліктів, — кладо­вище.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Сучасний період розвитку суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розу­міють внутрішні причини того, що відбувається, неспро­можні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерід­ко це є наслідком відсутності прикладних методик моні­торингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ни­ми, із співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоре­тичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та ін­ші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реаль­ним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо



Політичні трансформації


Політичні конфлікти



 


усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку Укра­їни актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слаб­ким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обста­вин, як перехідний період.

Якщо перехідний період, який є трансформацією со­ціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати з позицій конфліктології, то очевидними стають такі його особливості:

— всі найважливіші сфери суспільного життя прони­
зує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологіч­
ний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набу­
ває вирішального значення;

— якщо за стабільних умов соціально-політичний
конфлікт має переважно горизонтальний характер (бо­
ротьба в межах режиму), то в перехідний період — вер­
тикальний (боротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньо­му СРСР, а потім в Україні та деяких інших пострадян­ських державах досліджують у політико-конфліктологіч-ній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економіч-ні колізії в державному і приватному секторах економі­ки, а також політичне підґрунтя етнічних процесів. По­ряд з теоретичним аналізом пропонують механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бу­ти оптимізована на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.

Управління конфліктомврегулювання, розв'язання, приду­шення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в ін­тересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімі­зацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо кон­флікту є запобігання та відвернення. Наскільки це мож-


ливо, однозначної думки нема. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільнот суперництво та співробітництво пронизують більшість конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт здебільшого марні. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлене сенсу. Інша річ, ко­ли йдеться про відвернення великого, відкритого, трива­лого конфлікту. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідни­ки підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними по­требами розвитку і суспільною оболонкою, в якій він реалізується. Якщо така оболонка перешкоджає розвит­ку, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управ­ління не може відвернути або замінити соціальну рево­люцію чи локальні колізії, але воно здатне мінімізувати неминучі втрати і збільшити досягнення. В цьому й по­лягає сутність управління конфліктом.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вмі­ти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній си­туації, їх умовно поділяють на морально-правовий, сило­вий, реалістичний (примусово-переговорний), ідеалістич­ний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається придушити слабшу, нав'язати їй свою волю. Але його використання здебільшого не усу­ває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім того, слабка сторона може не підкоритися, чинити паси­вний опір, що може провокувати «подвійний», «заблоко­ваний» конфлікт. Перемога з використанням сили є пе­рехідною, а за певних умов переможець може стати пе­реможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись усунути конфлікти. Цей підхід спри­чиняє поглиблення, ускладнення конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі по­рушення законів, захисту честі й гідності окремих грома­дян, суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для


 

Політичні трансформації

влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворю­ється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тен­денція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир'я, яке довготривалої стабільно­сті не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимча­сове врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еконо­мічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікав­леними сторонами, незалежно від стану і статусу, вста­новлені відносини, які цілком відповідають індивідуаль­ним поглядам кожної. В основу покладено визнання того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас і всі виграють. Задоволення інтересів відбу­вається без явного чи прихованого примусу, що забезпе­чує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Багато вітчиз­няних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв'язання конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сто­рін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'яз­ково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи: пряме протиборство чи конкуренція; ухи­лення; пристосовництво; уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вив­чення принципів і стадій управління конфліктним про­цесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інститу-ціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним про­цесом на етапи:

1. Інституціоналізація — встановлення чіткої проце­дури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.


Політичні конфлікти 401

2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід про­аналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктомструктурування конф­ліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою до­тично до груп, які репрезентують інші інтереси, але вод­ночас — і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди по­тенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переве­денню його на інший рівень. Для реалізації даної процеду­ри використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг — сою­зник — партнер — співробітник — суперник' — против­ник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва — відносини про­тидії — відносини суперечностей — непримиренні відно­сини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф-ліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджу-вальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинст­во, конституційний суд.

Запитання. Завдання

1. Співставте основні підходи до поняття «конфлікт» і запропонуй­те власне його визначення.

2. Порівняйте погляди на сутність і природу конфлікту Т. Парсонса і Р. Дарендорфа, зробіть висновок щодо їхньої обумовленості та об­грунтованості.

3. Визначте основні типи політичних конфліктів, наявних в Украї­ні з 1990 р.

4. Чим зумовлені роль і значення конфліктології у посттоталітар-них державах?



Політичні трансформації


Політична модернізація



 


5. Проаналізуйте сучасні технології врегулювання конфліктів та управління можливими чи наявними конфліктними ситуаціями в Україні.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.)