Розділ 3. СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

3.1. Правовий статус іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства в Україні

Термін «фізична особа» означає людину як суб'єкта права і застосовується в різних галузях права, у тому числі в МПрП. Фізична особа має свій статус, але законодавство виділяє за самостійним статусом різновиди фізичних осіб: 1) громадяни; 2) іноземні фізичні особи (іноземці), особи без громадянства; 3) біженці; 4) мігранти та ін. У даному разі нас цікавлять іноземці та особи без громадянства, яких необхідно відрізняти (за обсягом прав та обов'язків) від громадян України.

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадяни­ном (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадя­нином (згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Права іноземців та осіб без громадянства в Україні. Ці особи мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та іншими законами України, а також її міжнародними договорами.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом, незалежно від по­ходження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять та інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод гро­мадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про запровадження відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави 1 на території України. Це рішення набуває чинності після його опублікування і може бути скасоване у разі зникнення підстав, за яких воно було прийняте.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іно­земці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримуватися Кон­ституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України (ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Серед основних прав і обов'язків, у частині II «Основні права, свободи та обов'язки іноземців та осіб без громадянства» цього закону зазначається:

1) право на інвестиційну та підприємницьку діяльність — іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, перед­баченими законодавством України. При цьому вони мають такі самі права та обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України (ст. 7);

2) право на трудову діяльність:

а) іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законо­давством України та її міжнародними договорами;

б) іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах та організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України;

в) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлашту­вання. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування (ст. 8).

У Конституції України (ст. 26) зазначено, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України.

Такими винятками є: ст. 70 розділу III Конституції «Вибори. Референ­дум» — право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років; ч. 2 ст. 76 розділу IV Кон­ституції «Верховна Рада України» — народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років; ч. З ст. 127 розділу VIII Конституції «Правосуддя» — на посаду судді може бути рекомен­дований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України; ч. 4 ст. 22 Зе­мельного кодексу України — землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадян­ства, іноземним юридичним особам та іноземним державам; ч. 2-Л ст. 81 Зе­мельного кодексу України:

1) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності;

2) іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до ч. 2 цієї статті у таких випадках:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого май­на, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини;

3) землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підляга­ють відчуженню; ч. 4 ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» — іноземці та особи без громадянства не можуть при­значатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України умовою призначення на ці посади або за­няття такою діяльністю є належність до громадянства України; ст. 68 розділу IX «Міжнародні відносини» Кодексу України про надра:

1) іноземним юридичним особам і громадянам надра у користування та пра­во на переробку мінеральної сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до вимог цього Кодексу та інших законодавчих актів України;

2) порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку мінеральної сировини за участю іноземних юридичних осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без гро­мадянства» іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у влас­ності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

Також у даному законі зазначено: іноземці та особи без громадянства мо­жуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України; іноземці та особи без громадянства ма­ють рівні з громадянами України права та обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах (ст. 18); іноземцям та особам без громадянства гарантуються недо­торканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємниця ли­стування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їх гідності нарівні з громадянами України (ст. 19); іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоро­в'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; іноземці та особи без громадянства, яким надано статус біженця в Україні, мають рівні з громадянами України права на пересування, вільний вибір місця проживання, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 20); іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду, інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав; у судо­чинстві іноземці як учасники процесу користуються такими самими проце­суальними правами, що й громадяни України (ст. 22).

Господарський кодекс України у розділі II «Суб'єкти господарювання» виз­начає ними громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійсню­ють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як під­приємці (п. 2 ч. 2 ст. 55). Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено цим кодексом та іншими законами.

Важливими міжнародними нормативними актами є:

1. Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Відповідно до її положень: кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності; всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на однаковий їх захист за­ коном; усі люди мають право на однаковий захист від якої б то не було диск­римінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації; кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом та ін.

2. Протокол № 7 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаний у Страсбурзі 22 листопада 1984 p., містить положення щодо іноземців. Іноземець, який законно проживає на території держа­ви, не може бути висланий за її межі інакше, ніж на виконання рішення, прий­нятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

а) наводити доводи проти свого вислання;

б) вимагати перегляду своєї справи;

в) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або осо­бою чи особами, призначеними цим органом.

Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а-в п. 1, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлене міркуваннями національної безпеки.

3. Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення Генеральної конференції Міжнародної організації праці від 28 червня 1962 р.

4. Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (країн СНД).

5. Двосторонні договори України про правову допомогу та правові відносини (у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах). Згідно з ними громадя­ни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторо­ни таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і
громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої договірної сторони. Двосторонніми договорами
зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допо­моги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомо­ги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних Дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

7. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights), прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

8. Конвенція щодо рабства (Slavery Convention), укладена в Женеві 25 вересня 1926 p., зі змінами, внесеними Протоколом, підписаним у штаб-квартирі ООН 7 грудня 1953 р. її учасниками є понад 90 держав.

9. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, що сходні з рабством від 7 вересня 1956 р.

Конвенції з питань правового статусу фізичної особи. У перші роки діяльності Ради Європи (далі — РЄ) було прийнято конвенції з питань правово­го статусу особи. Так, 13 грудня 1955 р. у Парижі було підписано Європейську конвенцію про облаштування та підприємництво. Договірні держави зобов'я­залися сприяти в'їзду на свою територію іноземних громадян, дозволяти їм вільно пересуватися нею, заохочувати їхнє проживання, за винятком випадків, що суперечать суспільному порядку, національній безпеці, здоров'ю чи мо­ральності населення.

Конвенція передбачала надання громадянам договірних держав національ­ного режиму щодо багатьох аспектів життя, у тому числі особисті та майнові права, їх судові та адміністративні гарантії, здійснення прибуткових видів діяльності, питання заробітної плати та умов праці в цілому тощо.

Положення вищезазначеної Конвенції щодо сприяння в'їзду розвинула Європейська угода про норми, що регулюють пересування осіб між держава­ми— членами Ради Європи (Угода щодо пересування) від 13 грудня 1957 р. (Париж). Вона передбачала спрощений режим пересування осіб між держава­ми — членами РЄ: для в'їзду на територію держави вимагався лише один доку­мент із зазначених кожною договірною державою у Додатку до Угоди. При цьому власникові такого документа дозволявся повторний в'їзд на територію держави без дотримання будь-яких формальностей, навіть якщо його грома­дянство є спірним.

Попри рекомендаційний характер багатьох положень зазначених кон­венцій, а також збереження за державами широких дискреційних повноважень щодо обмеження сфери їхнього застосування, ці конвенції стали важливим кроком у поліпшенні правового статусу іноземців та зміцненні міжнародних зв'язків, заклали основи для подальшого розвитку міжнародного законодав­ства у цій сфері, особливо у межах ЄС.

Найширше у конвенціях РЄ з питань правового статусу суб'єктів регламен­товано становище трудящих-мігрантів. 24 листопада 1977 р. у Страсбурзі було підписано Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів, яка врегулювала низку питань праці та зайнятості цих осіб — від форм добору з
метою подальшого працевлаштування у приймаючій державі до остаточного повернення до країни походження. Конвенція визначає переважно зобов'язан­ня договірних держав і безпосередньо не надає трудящим-мігрантам певних прав, за винятком права на безпечні умови праці (ст. 20), на звернення до суду
та адміністративних органів приймаючої держави (ст. 26) та на створення організацій (ст. 28).

Основне зобов'язання договірних держав, яке передбачає Конвенція, — за­безпечення трудящим-мігрантам національного режиму щодо багатьох аспектів життя: працевлаштування; доступу до житла та квартирної плати; пра­ва на загальну освіту, професійну підготовку і перепідготовку, на доступ до ви­щої освіти; умов праці та їх інспектування; соціального забезпечення, соціаль­ної та медичної допомоги; оподаткування доходів, припинення дії трудового договору та звільнення; судочинства, правового та судового захисту особи, її майна; участі у справах підприємства; збереження набутих прав тощо.

Отже, підбиваючи підсумки аналізу правового статусу іноземних фізичних осіб та осіб без громадянства, слід зазначити, що закріплений у законодавстві національний режим щодо цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без ви­моги взаємності.

Національний режим щодо окремих прав іноземців може гарантуватися ба­гатосторонніми конвенціями, угодами про правову допомогу, двосторонніми договорами в силу відповідних домовленостей або на підставі принципу взаємності.

3.2. Юридичні особи у міжнародному приватному праві

Поняття та ознаки юридичної особи. Під юридичною особою в правовій доктрині розуміють будь-яку організацію, що не залежить від її учасників та володіє властивими тільки їй майновими правами.

Навести вичерпне визначення юридичної особи складно. Законодавство де­яких країн йде просто шляхом перерахування основних, найсуттєвіших ознак юридичних осіб або містить тільки їх класифікацію. Ця складність має просте пояснення: конструкція юридичної особи, що опосередковує відносини майно­вого обігу, застосовується до форм утворення та існування не тільки комер­ційних юридичних осіб, а й некомерційних, у тому числі за участю держави.

У сучасній доктрині здебільшого визнається, що юридична особа — це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відок­ремлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, від­повідає за зобов'язаннями договорів та деліктів.

Згідно з Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Ознаки юридичної особи — сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст по­няття «юридична особа», — з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Вирізняють такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість. Це — роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій). Майно юридичної особи може бути власністю її членів, належати їм на правах господарського відання або опера­тивного управління.

Майнова відокремленість — це визнана за юридичною особою здатність придбавати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Вона полягає, по-перше, у відокремленості від її засновника (зас­новників), по-друге — у відокремленості від майна інших осіб, та не залежить від їх подальшої долі. Майно, закріплене за юридичною особою, повинне бути відокремлене не лише фізично, а й юридично. Правовою формою відокремлен­ня майна є установчі документи, в яких визначаються розмір, порядок форму­вання статутного фонду, джерела формування майна, його правовий режим. Ця ознака характеризує організацію, що вже є юридичною особою, і тому нале­жить до її правових ознак. Мати майнові права може лише організація, яка вже визнана суб'єктом цивільного права, тобто юридичною особою.

2. Організаційна єдність. Коли юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю. Ця єдність визна­чається та закріплюється в статуті юридичної особи або положенні, договорі, законі чи адміністративному акті, що визначають характер її діяльності, структуру, органи. Ця ознака виявляється переважно у певній ієрархії, підпорядкованості органів управління, що становлять структуру організації, а також у чіткій регламентації відносин між її учасниками.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування). Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільно­му чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває май­нових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами.
Законодавство держав іноді визначає особливості, пов'язані з найменуванням юридичної особи. Наприклад, воно може містити рекомендацію уникати у най­менуванні іноземних виразів чи слів. Законодавства Австрії, ФРН, Швейцарії надають рекомендації щодо доцільності чи небажаності використання у назві фірми імені хоча б одного з її членів, а також зазначення існування компанії (і К°) або виду її діяльності (торгівля товарами, продаж автомобілів тощо).
Крім того, існують норми про доцільність зазначення у назві форми товариства чи ступеня відповідальності (повне товариство, акціонерне, з обмеженою відповідальністю тощо). Ця ознака визнається підсумковою та одночасно метою утворення юридичної особи.

4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність. Здат­ність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки зумовлює самостійну відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Наявність власного майна, у свою чергу, є необхідною переду­мовою самостійної майнової відповідальності юридичної особи щодо дого­ворів, які вона укладає. Найпоширенішими є юридичні особи, які за своїми зобов'язаннями несуть не тільки самостійну, а й виключну майнову від­повідальність. Саме в них найбільш яскраво та повно виявляються сутність та спрямованість інституту юридичної особи. Не випадково провідне місце серед юридичних осіб посідають акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Саме виключна майнова відповідальність акціонерного товариства як самостійного суб'єкта права, що дає змогу окремим власникам розраховувати заздалегідь рівень підприємницького ризику, уможливила залу­чення до участі у такому товаристві великої кількості осіб і тим самим акуму­лювання великого капіталу.

Кожна юридична особа за своїми боргами відповідає всім майном, що пере­буває в її власності або володінні, на яке за законом може бути накладено стяг­нення. В окремих випадках можливе покладення відповідальності за боргами однієї юридичної особи на майно іншої — якщо вища юридична особа гаранту­вала сплату визначених сум та у разі ліквідації юридичної особи.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи тре­тейському суді. Широка участь організацій у майнових та особистих немайно­вих відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідаль­ності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а звідси — і не­обхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору.

Крім наведених вище ознак юридичної особи деякі правові системи світу виділяють такі:

похідна природа юридичних осіб. Виявляється в тому, що в основу їх ство­рення завжди покладено волевиявлення певних осіб. Засновницьке волевияв­лення повинно відповідати встановленим вимогам щодо суб'єкта, змісту і фор­ми. Суб'єктом засновницького волевиявлення можуть бути дієздатні (за деяки­ми винятками) суб'єкти цивільного права: фізичні, юридичні особи, держава та територіальні громади в особі відповідних органів. До того ж окремі категорії осіб не мають засновницьких прав на створення певних видів юридичних осіб. Особа може бути обмежена в засновницьких правах;

самостійність у цивільному обороті. Юридична особа самостійно, без дору­чення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

Сутність цивільної правосуб'єктності юридичної особи виявляється в її самостійності у цивільному обороті. Умовами самостійності юридичної особи є свобода вибору виду діяльності, незалежність, самостійна відповідальність. Кожна юридична особа вправі від свого імені вступати у цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами, захищати свої пра­ва в суді та в арбітражі. Межі самостійної діяльності юридичної особи визнача­ються законом, статутом або положенням, локальними актами.

Отож визнання будь-якого колективного утворення юридичною особою залежить не від того, чи буде воно офіційно визнане таким, а від того, чи наділене воно тими властивостями, які у своїй сукупності зумовлюють його функціонування як самостійного учасника цивільних правовідносин, тобто юри­дичної особи. Дії ознак юридичної особи лише передбачаються, а на практиці законодавство визначає їх особливості та винятки. Так, наприклад, положення про абсолютну самостійність юридичної особи комерційного характеру зде­більшого обмежене приписами антимонопольного законодавства різних країн.

Вивчення особливостей міжнародних законодавств, що визначають станови­ще юридичних осіб взагалі (як суб'єктів цивільних прав та обов'язків), і норм, які стосуються окремих організаційно-правових форм юридичних осіб, важливе для правильного тлумачення правового статусу юридичної особи, порядку та умов її участі в комерційному обороті, відповідальності юридичної особи та/або учас­ників юридичної особи за її зобов'язаннями.

Отже, юридична особа як суб'єкт міжнародного приватного права — це певне утворення, що має сукупність визначених національним законодавством ознак, зареєстроване на території однієї держави, кордонами якої не об­межується його діяльність, правосуб'єктність (право— та дієздатність) якого визнається на території іноземної держави, а також на яке поширюються дві системи законодавств: національного права держави-резидента, та держави, на території якої воно діє чи передбачає діяти.

Правосуб'єктність юридичних осіб. При здійсненні господарської діяльності на території інших країн виникають дві проблеми: 1) про визнання правосуб'єктності іноземної юридичної особи; 2) про допуск її до здійснення господарської діяльності на території даної держави, а також про умови такої діяльності.

Правосуб'єктність охоплює два елементи: правоздатність — здатність во­лодіти суб'єктивними правами та мати юридичні обов'язки; дієздатність — здатність самостійно, своїми діями набувати прав та обов'язків.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб, як правило, визнається на підставі двосторонніх умов, насамперед торговельних. Питання про допуск іноземної юридичної особи до господарської діяльності на території певної держави вирішується її законодавством. У більшості випадків здійснення такої діяльності можливе після дотримання формальностей. У торгових договорах встановлюється режим для іноземних юридичних осіб. Він може бути заснова­ний на принципах або найбільшого сприяння, або національного режиму.

У багатосторонній (країн СНД) Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. зазначено, що правоздатність іноземних юридичних осіб визначається за пра­вом країни, де заснована ця юридична особа чи організація (ст. 23).

Місцезнаходження господарського товариства визначається законом краї­ни, відповідно до якого воно засноване, якщо виконано вимоги цього закону про реєстрацію і публічність; у разі відповідності таких вимог — за законом, згідно з яким товариство зареєстроване; за відсутності зазначених умов місце­знаходженням товариства вважається місцезнаходження його керівних органів.

У багатьох випадках дуже важливим є визначення державної належності певної особи. Прикладом цього є міжнародний договір, у якому вказано, що юридичні особи держав, які домовляються, наділяються на основі взаємності режимом найбільшого сприяння або національним режимом з метою здійснен­ня діяльності на території іншої договірної держави. Для цього необхідно визначити, які з них повинні розглядатися як юридичні особи даної держави, іноземні особи або особи, які належать до країн, що не беруть участі в Угоді.

Іноземні юридичні особи здійснюють підприємницьку та інші види діяль­ності, що регулюються цивільним законодавством, згідно з правилами, вста­новленими ним для такої діяльності юридичних осіб, якщо законом не передба­чено інше.

Місцезнаходженням підприємницького товариства є країна, відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство виконало вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або (за відсутності таких вимог) якщо воно організоване згідно з правом цієї країни. За відсутності таких умов засто­совується право країни, з якої здійснюється керівництво підприємницьким товариством.

Види юридичних осіб. У світовій практиці з-поміж різноманіття юридич­них осіб можна виділити дві основні групи: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Принципове розмежування їх здійсню­ється відповідно до природи акта, на підставі якого утворено ці особи. Якщо юридичну особу засновано на підставі публічного (адміністративного) акта, вона є публічно-правовою, якщо відповідно до приватноправового акта, — приватноправовою.

До публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних підприємств неоднозначне.

Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї при­ватної особи.

Внаслідок багатовікових традицій у світі утворилися певні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами в різних країнах, але мати при цьому приблизно однаковий правовий статус, хоча класифікації, безумовно, не існує. Найпоширенішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єд­нання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язан­нями юридичної особи (усім своїм майном або виключно у межах внеску).

Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської діяль­ності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товари­ство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьому спіл­ки — це об'єднання осіб, товариства — об'єднання капіталів.

Акціонерні товариства — найпоширеніша форма об'єднань у зарубіжних країнах, оскільки вона є найзручнішою для підприємців. З одного боку, акціо­нерне товариство дає можливість здійснювати концентрацію капіталу, збираючи засоби дрібних власників і передаючи їх у розпорядження великого капіталу, з іншого — сприяє уникненню ризику, пов'язаного з господарською діяльністю, не допускаючи висунення до акціонера ніяких вимог щодо зобов'язань товари­ства. Винятком у цьому плані є Німеччина, де більшість підприємств зареєстро­вано у формі GmbH (товариств з обмеженою відповідальністю).

У Великій Британії існує дещо інша класифікація фірм за правовим стату­сом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб) і компанії (об'єднання ка­піталів).

Виділяють товариства: з необмеженою відповідальністю — за статусом приблизно відповідають повному товариству, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає обов'яз­ковій реєстрації в торговому реєстрі; з обмеженою відповідальністю — за ста­тусом відповідають командитному товариству.

Розрізняють компанії: з необмеженою відповідальністю — відрізняються від аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою; їх утворення пов'язане з дотриманням певних, але незначних формальностей; з обмеженою відповідальністю — за статусом подібні до акціонерного товари­ства, але відрізняються від нього тим, що в компанії створюється не акціонер­ний, а пайовий капітал, який розподіляється на рівні паї. Відмінність між паєм і акцією полягає у тому, що акція може дробитися, і певна її частина належати різним особам, що неможливо у разі паю. Акція повинна бути оплачена відразу, оплата паю можлива протягом визначеного часу.

Компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на публічні (ого­лошують публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності) та приватні (аналогічні за статусом товариствам з обмеженою відповідальністю континентального європейського типу).

У США існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпо­рації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийня­того в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не виз­нається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. Будь-який компаньйон товариства має компетенцію представляти інших власників і брати фінансові зобов'язання. За законодавством США товариства можуть бути повними і командитними.

Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі. Перші два види не ставлять за мету одержання прибутку, третій вид за статусом при­близно відповідає звичному для нас акціонерному товариству. Особливістю США є відсутність єдиного для всіх штатів закону, що визначає правове стано­вище корпорацій. Тому зазвичай корпорації утворюються за законом того шта­ту, де передбачено найбільш пільгові умови щодо податків і зборів, стягнутих при створенні корпорації. Найпопулярнішими щодо цього є штати Делавар і Нью-Джерсі.

Одноосібні підприємства є власністю однієї особи (наприклад, родини), що несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім капіталом підприємства і усім своїм майном, якщо майно не відособлене від капіталу підприємства. Фірмове найменування одноосібного підприємства може збігатися або від­різнятися від прізвища та імені підприємця, якому воно належить. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважені на це службовці.

Здебільшого таким особам надається широкий обсяг повноважень при збере­женні за власником підприємства права контролю їхньої діяльності. Форму одноосібних підприємств мають, як правило, дрібні та середні фірми, але бува­ють і винятки. У сучасних умовах багато великих сімейних компаній перетво­рюються на акціонерні товариства.

Розрізняють три порядки утворення приватноправових юридичних осіб: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. За дозвільного порядку для ство­рення юридичної особи необхідний дозвіл відповідного уповноваженого державного органу. Такий орган може вирішувати питання про доцільність створення конкретних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює поря­док виникнення і діяльності юридичних осіб. Отже, юридичні особи виника­ють з моменту державної реєстрації, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог. Такий порядок найпоширеніший у світовій практиці. Діє він і в Україні. За явочної системи для створення юри­дичної особи необхідно мати позитивно виражений намір діяти як окремий, відособлений від учасників суб'єкта права.

Інше важливе питання полягає у визначенні власне того, чи є юридичною особою дана організація, оскільки в різних країнах організаційні форми значно варіюють, і за однакової назви їх у деяких державах не існує гарантії, що і пра­вовий статус цих організацій буде однаковим.

Класична доктрина міжнародного приватного права пов'язує особистий закон юридичної особи з місцем її утворення. Отже, особистий закон юридич­них осіб, визначається їх «національністю». Крім того, існують теорії місця реєстрації, місцезнаходження адміністративного офісу, місця діяльності, конт­ролю над фірмою.

Види підприємств в Україні. Згідно з положеннями Господарського кодексу (далі — ГК) України (ч. 1 ст. 63) передбачається (залежно від форм власності) діяльність таких підприємств: приватне підприємство, яке діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підпри­ємство, засноване на колективній власності (підприємство колективної влас­ності); підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднан­ня різних форм власності); державне підприємство, що діє на основі державної власності; комунальне підприємство, яке діє на основі комунальної власності територіальної громади.

Якщо у статутному фонді підприємства іноземні інвестиції становлять не менше 10 %, воно вважається підприємством з іноземними інвестиціями, якщо 100 %, — іноземним підприємством (ч. 2 ст. 63 ГК України).

Приватним визнається підприємство, яке діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці або з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, Що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГК України).

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками Дочірніх підприємств, створювати філії та представництва на території України та за її межами з дотриманням вимог законодавства України та відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, для яких встановлюються загальний обсяг участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забо­роняється, виходячи з вимог збереження національної безпеки. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначається Госпо­дарським кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, інши­ми законодавчими актами (частини 4—6 ст. 116 ГК України).

Іноземним є унітарне (створене одним засновником) або корпоративне (створене, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішен­ням) підприємство, засноване відповідно до законодавства України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, а також діюче підприємство, набуте повністю у власність цих осіб. Іноземні під­приємства не можуть створюватися у галузях, визначених законом, які мають стратегічне значення для безпеки держави. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до її законодав­ства (частини 1-3 ст. 117 ГК України). Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи) (ч. 1 ст. 125 ГК України).

Господарські товариства — підприємства або інші суб'єкти господарювання (у тому числі громадяни країни, а також іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до законодав­ства як підприємці), створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку (ст. 79 ГК України). До господарських товариств згідно зі ст. 80 ГК Ук­раїни, а також Законом України «Про господарські товариства» належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

. Акціонерне товариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, й несе відпо­відальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповіда­ють за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю — товариство, що має статут­ний фонд, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими до­кументами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю — товариство, статутний фонд якого розподілений на частини певними установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаково­му для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника. Граничний обсяг відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Повне товариство — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання­ми товариства усім своїм майном.

Командитне товариство — товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товари­ства (вкладників). Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відпо­відальність за боргами товариства.

Як випливає зі статей 81, 83 ЦК України, зазначені товариства належать до юридичних осіб приватного права, які, на відміну від юридичних осіб пуб­лічного права, створюються на підставі установчих документів. Ці документи розробляються, складаються письмово і підписуються всіма учасниками (зас­новниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Товариство може бути створене однією особою; воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Згідно зі ст. 119 ГК України «Види об'єднань підприємств» ці об'єднання залежно від порядку їх заснування можуть утворюватися як господарські, державні або комунальні.

Господарські об'єднання — це об'єднання підприємств (незалежно від їх виду) за їх ініціативою, які на добровільних засадах об'єднали свою госпо­дарську діяльність. Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єд­нання підприємств, утворене рішенням органу державної виконавчої влади або компетентного органу місцевого самоврядування.

Господарські об'єднання, як зазначено у ст. 120 ГК України, утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни або інші об'єднання підпри­ємств, передбачені законом.

Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися шляхом централізації однієї чи кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, оптимізації спільних виробництв.

Корпорація — тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення її учасниками певної загальної мети.

Концерн — статутне об'єднання підприємств на базі їх фінансової залеж­ності від одного чи групи учасників, з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоеко­номічної та іншої діяльності.

Державні та комунальні господарські об'єднання утворюються переважно У формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

3.3. Правовий статус юридичних осіб

Іноземні юридичні особи в Україні. їх правовий статус визначається нор­мами як українського законодавства, так і міжнародних договорів України з іншими державами. Статус іноземної юридичної особи зумовлює її державну належність для визначення обсягу її правосуб'єктності, податкового режиму, вирішення колізійних питань, звернення по дипломатичну допомогу, порядку її ліквідації тощо.

Згідно з багатосторонньою Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за зако­нами якої вони утворені. Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торгового, банківського або судового реєстрів тощо. При цьому вказані виписки повинні бути засвідчені відповідно до законодавства країни їх видачі, переведені на українську мову та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не перед­бачено інше. Наприклад, у договорах України з іноземними державами про на­дання правової допомоги передбачено, що легалізація цих та інших документів не потрібна. Зазначені виписки можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні.

З 1 липня 2004 р. набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», згідно з яким документ про підтвердження реєстрації юридичної іноземної особи в країні її місцезнаходжен­ня повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. З Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні юридичні особи можуть утворювати в Україні підприємства, які повністю їм належать, філії та інші відокремлені підрозділи, а також набувати у власність діючі підприємства повністю. Участь іноземного капіталу у спільних підприємствах, заснованих в Україні, зумовлює утворення юридичних осіб права України. У певних питаннях іноземні юридичні особи підпорядковані законам країни своєї «національності». Йдеться про питання, пов'язані з особистим стату­сом цієї юридичної особи, зокрема щодо заснування та ліквідації.

У більшості розвинутих країн діють спеціальні акціонерні закони. У Фран­ції — це Закон про торгові товариства 1966 p., у ФРН — Закон про акціонерні товариства 1965 p., в Англії — Закон про компанії 1985 p., у США правове положення підприємницьких корпорацій визначається законами окремих шта­тів.. Ці акціонерні закони регламентують оподаткування прибутку, порядок діяльності та повноваження зборів акціонерів тощо.

Найважливішою особливістю сучасного західного акціонерного законодав­ства є відмова від принципу спеціальної правоздатності таких товариств. Якщо відповідну юридичну особу за кордоном буде ліквідовано, то і в Україні вона або її відділення також вважатимуться ліквідованими. Український публічний по­рядок може не допускати застосування іноземного закону товариства.

Відповідно до вітчизняного законодавства суб'єкти господарювання Украї­ни можуть здійснювати діяльність, спрямовану на встановлення, зміну чи при­пинення правовідносин з іноземним елементом як на території України, так і за кордоном. Органи, що діють від імені України, місцеві органи влади та уп­равління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у господарській діяльності на території України, також діють як юридичні особи.

В Україні юридичними вважаються особи, які отримують цей статус від моменту їх реєстрації на території України. Реєстрація здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за їх місцезнаходженням, місцем про­живання суб'єкта, якщо інше не передбачене законом України.

Філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, створені суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою відповідно до чинного законодавства України, юридичної реєстрації не потребують. У своїй діяльності вони керуються положенням, затвердженим юридичною особою. Якщо відокремлені підрозділи розташовані за межами України, їхня діяльність регулюється законодавством України.

Українські юридичні особи за кордоном. Юридичні особи України мають право здійснювати свою діяльність за межами України відповідно до: законо­давства України; статутних завдань; законодавства іноземної держави; міжна­родних угод.

Законодавство України регулює види діяльності юридичної особи у міжна­родному господарському обороті. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто не відповідають за дії інших суб'єктів права України, наприклад держави як суб'єкта цивільних відносин.

Статутом (установчими документами) юридичних осіб визначаються: а) права осіб як юридичних (з моменту реєстрації); б) їхня спеціальна право­здатність. Юридичні особи можуть діяти як суб'єкти міжнародного приватно­го права тільки у тих сферах господарювання, що визначені статутом. Тобто суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спря­мовані виключно на виконання статутних завдань.

У разі порушення положень установчих документів або законодавства Украї­ни до вказаних суб'єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, перед­бачені законодавством України. Зокрема, йдеться про вимоги ст. 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Положення про порядок за­стосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених стат­тею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 17 квітня 2000 р. № 52. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Законодавство іноземної держави детально регламентує питання допуску українських юридичних осіб на власну територію, визначає сфери та умови їх діяльності. Міжнародні угоди можуть регулювати питання правоздатності юридичних осіб України; правовий режим, який їм надається; сфери їх діяль­ності, а також конкретні питання щодо них, наприклад оподаткування.

Транснаціональні корпорації та міжнародні юридичні особи. У госпо­дарській діяльності більшості держав найпоширенішими є такі міжнародні юри­дичні особи (міжнародні об'єднання): міжнародні підприємства — підприємства, створені за міжнародним догово­ром (Міжнародний банк реконструкції і розвитку— МБРР) або на підставі внутрішнього закону однієї чи двох держав, прийнятого відповідно до міжна­родного договору (Банк міжнародних розрахунків — БМР, Європейський банк реконструкцій та розвитку — ЄБРР). Зокрема, ЄБРР є міжнародною юридичною особою унаслідок того, що згідно зі ст. 45 Угоди про заснування Європейського банку реконструкції та розвитку, підписаної у Парижі 29 травня 1990 p., він має повну правосуб'єктність (правоздатність) на: 1) укладання договорів; 2) прид­бання і розпорядження рухомим і нерухомим майном; 3) порушення процесу­альних дій. Для того, щоб надати можливість ЄБРР досягти своєї мети і виконати покладені на нього функції як на міжнародну організацію, на території кожної країни-учасниці йому надається статус юридичної особи;

транснаціональні компанії — підприємства, створені за законом певної краї­ни, які мають власну «національність», але діють більш ніж в одній країні у формі агентств, відділень, філій; комунітарні підприємства — підприємства, що створюються державами, які беруть участь у процесі економічної інтеграції, або громадянами цих країн. Як і щодо міжнародних підприємств, їх «національність» визначається місцем інкорпорації. Критерій інкорпорації є головним для визначення «національ­ності» (державної належності юридичної особи за правом держав, що належать до англосаксонської системи права, а також за правом скандинавських країн. За цим критерієм «національність» юридичної особи визначається місцем її створення і затвердження статуту. Крім критерію інкорпорації в МПрП існу­ють інші критерії (закони) визначення «національності» юридичної особи: місцезнаходження та місце діяльності. За критерієм місцезнаходження «націо­нальність» юридичної особи визначається місцем її знаходження (право конти­нентальних держав Західної Європи), а за критерієм місця діяльності — місцем її виробничого функціонування (центр експлуатації). Останній критерій засто­совується у практиці країн, що розвиваються;

транснаціональні корпорації (далі — ТНК) — підприємства, відділення та філії яких розташовані на даний час практично у всіх країнах, є в економічному аспекті єдиним механізмом, а в юридичному — незалежними компаніями. Жодне законодавство світу не містить визначення ТНК, оскільки діючі на тери­торії держави підрозділи цих корпорацій визнаються місцевими суб'єктами, які підпорядковані у своїй діяльності внутрішньому національному регулю­ванню. Транснаціональні корпорації — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена однією нацією або державою.

ТНК притаманні такі ознаки:

1) єдина економічна система;

2) група самостійних підприємств;

3) поширення діяльності на території кількох держав;

4) структурні підрозділи є суб'єктами національного права;

5) здійснення управління та контролю з єдиного центру;

6) перебування корпорації поза юрисдикцією окремої держави, групи дер­
жав або міжнародних організацій.

За характером відносин з материнським підприємством залежні підпри­ємства поділяються на філії, дочірні підприємства та спільні підприємства. Філії не є юридичними особами і діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством. Дочірні підприємства утворюються в договірному порядку або їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства. Спільні підприємства (змішані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталу.

Використання ТНК як форми діяльності дає змогу отримувати високий прибуток у державах з порівняно низькими податковими ставками, а у тих краї­нах, де податки високі, зосереджувати менший за обсягом прибуток. Такі кор­порації створені як юридичні особи однієї держави, проте можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правового погляду ці утворення не є міжнародними юридичними особами, хоч термін «міжнародна» застосовується і в офіційних назвах деяких з них. Підрозділи (структурні оди­ниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезна­ходження на її території та зареєстровані в порядку, передбаченому законом, визнаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (ст. 378 ГК України).

Діяльність ТНК регулюють численні міжнародно-правові документи, які переважно або є регіональними, або їх норми не мають імперативного (обов'яз­кового) характеру. Серед конвенцій, що регулюють діяльність ТНК, варто назвати Конвенцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 бе­резня 1998 р. у Москві та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із застереженнями).

Сторони Конвенції визнають під терміном «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка: має у власності, госпо­дарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно на тери­торії двох та більше сторін; утворена юридичними особами двох та більше сторін; зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією.

Термін «транснаціональна корпорація» охоплює різні транснаціональні струк­тури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю тощо. Корпо­рації мають право здійснювати на території сторін будь-які види діяльності, не заборонені законодавством сторін (ст. 2). Учасниками ТНК можуть бути юри­дичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн. Державні, муніципальні та унітарні підприємства можуть бути учасниками корпо­рації в порядку і на умовах, визначених власниками їх майна (ст. 3).

Конвенція містить перелік заходів, які сторони зобов'язалися вживати з метою стимулювання створення та діяльності корпорацій, але цей перелік не вважається вичерпним (ст. 8). Колізійні норми у Конвенції переважають над матеріально-правовими (відносини, не врегульовані Конвенцією, регулюють­ся двосторонніми угодами між сторонами, а також їх національним законодав­ством (ч. 2 ст. 1).

Сторони погодилися, що корпорація створюється і діє відповідно до вимог законодавства сторін (п. 2 ч. 5 ст. 1). Порядок реєстрації корпорації визна­чається законодавством держави, що є місцем її реєстрації (ст. 4). Структура управління (склад вищого, виконавчого і контрольного органів) визначається в установчих документах корпорації, на основі законодавства держави, яка є місцем її реєстрації (ст. 6).

За зобов'язаннями корпорації та/або головного підприємства (центральної компанії), що виникли у результаті участі в діяльності корпорації, учасники несуть відповідальність згідно із законодавством сторін, юридичні особи яких належать до корпорації (ст. 9). Корпорація подає звітність відповідно до законо­давства держави, що є місцем її реєстрації (ст. 10). Соціально-трудові відносини у корпорації регулюються на основі законодавства сторін, на території яких роз­ташовані її учасники, якщо інше не обумовлене міждержавними договорами (угодами) (ст. 12).

Конвенція також регламентує питання ліквідації корпорації: «Корпорація може бути ліквідована на підставах, передбачених законодавством держави — місця реєстрації корпорації, а також у зв'язку з припиненням дії відповідної між­урядової угоди» (ст. 13).

Застереження, які містяться у Законі України «Про ратифікацію Конвенції про транснаціональні корпорації»:

1) ТНК на території України та за її межами, у разі, коли їх створення може призвести до монополізації товарних ринків в Україні, впливає чи може вплинути на економічну конкуренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку, передбаченому законодавством
України про захист економічної конкуренції;

2) Україна бере на себе зобов'язання застосовувати положення Конвенції про транснаціональні корпорації, за винятком другого та восьмого абзаців преамбули і слів у ст. 19 «Економічний Суд Співдружності Незалежних Держав чи інший».

Діяльність суб'єктів МПрП, зокрема ТНК, регулюють також «Регіональна декларація про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства» від 21 червня 1976 p., Керівні принципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Конвенції), Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий 1970 р. лати­ноамериканськими державами, Хартія економічних прав та обов'язків держав, затверджена резолюцією ООН у 1974 p., норми якої спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, та обмеження діяльності ТНК.

Розділ 4. ПРАВО ВЛАСНОСТІ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

4.1. Сутність права власності та його правове регулювання

Поняття «власність» і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння ма­теріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробниц­тва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає став­лення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Сутність його полягає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пануванні над річчю з боку невласника.

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентуються і захи­щаються державою за допомогою норм права. Врегульовані правовими норма­ми, економічні відносини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права влас­ності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

1) вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

2) належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпоряджен­ня майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю. Право користування — заснована на законі можливість експлуатації майна, Добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чи­нити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад, продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юри­дичних чинників та підстав, способів набуття цього права. Способи набуття права власності:

1. Первинні (право виникає вперше): виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сауну), присвоєння безгосподарних речей; давність — факт тривалого володіння чужим майном. «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом» (ч. 1 ст. 344 ІДК України).

2. Похідні (у порядку правонаступництва): з волі власника, наприклад договір і одностороння угода; всупереч волі власника (націоналізація, конфіс­кація, реквізиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу по­кладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єкту права власності.

Захист права власності виявляється: у захисті відносин власності за нормального, непорушеного стану; у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1) зобов'язально-правові: позови з відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному господарству); позови з відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержувач їх не віддає);

2) дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушення договірних зобов'язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності: у праві континенталь­ної Європи — речово-правові; у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують віндикаційні та негаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від непра­вомірно вододіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем є власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загубив, передав іншій особі в тимчасове кори­стування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чужою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем вивантажили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується національ­ний режим захисту права власності.

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регулювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних уго­дах. Щодо МПрП це такі міжнародні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден внутрішнього плавання від 1 березня 1973 p.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності власників морсь­ких суден від 10 жовтня 1957 p.;

Конвенція про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Влас­ності від 14 липня 1967 p.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (Україна приєдналася до Конвенції 25 грудня 1991 р.) та ін.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздатності та правоздат­ності власників можуть бути у різних країнах неоднаковими. Відомо, що питан­ня дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому залежать від законодавства країни, де знаходиться майно.

Поиск по сайту: