Творча сутність свідомості. Соціальні та духовні передумови творчої активності свідомості

Творча діяльність свідомості тісно пов'язана з практичною діяльністю людини і з потребами, що виникають під впливом зовнішнього світу. Потреби, відбиваючись у голові людини, набувають характеру мети. Мета - це ідеалізована і знайшла свій предмет потреба людини, такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат цієї діяльності. Цілі формуються на основі всього сукупного досвіду людства і піднімаються до вищих форм свого прояву у вигляді соціальних, етичних та естетичних ідеалів. Здатність до цілепокладання - специфічно людська здатність, складова кардинальну характеристику свідомості. Свідомість стало б непотрібною розкішшю, якби воно бувальщина позбавлене визначення мети, тобто здатності уявного перетворення речей відповідно до суспільних потреб. Таким чином, взаємовідносини цілеспрямованої діяльності людини і природи не зводяться до простого збігу. В основі такої діяльності лежить незадоволеність світом і прагнення змінити його, надати йому форми, необхідні людині, суспільству. Отже, і цілі людини породжені суспільною практикою, об'єктивним світом і передбачають його.
Але людська думка здатна не тільки відображати безпосередньо існуюче, а й відриватися від нього. Нескінченно різноманітний об'єктивний світ всіма своїми барвами та формами як би світиться, відбиваючись в дзеркалі нашого "я" і утворюючи не менш складний, різноманітний і дивно мінливий світ. У цьому химерному царстві духу, власному духовному просторі, рухається і творить людська думка. У свідомості людей виникають і вірні і ілюзорні уявлення. Думка і рухається по готовим шаблонам і прокладає нові шляхи, ламаючи застарілі норми. Вона володіє чудовою здатністю новаторства, творчості.
Визнання активного, творчого характеру свідомості є необхідною вимогою розуміння людської особистості: люди є продукти і творці історії. Зв'язок з дійсністю здійснює не саме по собі свідомість, а реальні люди, практично перетворюють світ. Об'єктивний світ, впливаючи на людину і відбиваючись в його свідомості, перетворюється в ідеальне. Будучи наслідком впливу зовнішнього світу як причини, свідомість, ідеальне, в свою чергу, виступає в ролі похідної причини: свідомість через практику робить зворотний вплив на породила його дійсність.
Активність властива не тільки індивідуального, особистого, але і суспільній свідомості, передусім прогресивним ідеям, які, опановуючи масами, стають "матеріальною силою".

31. Предмет, структура і завдання гносеології. Гносеологія та онтологія.
Гносеологія - (грец. gnosis - знання, logos - вчення) - філософська дисципліна, що займається дослідженнями, критикою і теоріями пізнання, - теорія пізнання як така. На відміну від епістемології, Г. розглядає процес пізнання з точки зору відносин суб'єкта пізнання (дослідника) до об'єкта пізнання (досліджуваного об'єкта) або в категоріальної опозиції 'суб'єкт - об'єкт'. Основна гносеологічна схема аналізу пізнання включає суб'єкта, наділеного свідомістю і волею, і протистоїть йому об'єкт природи, незалежний від свідомості і волі суб'єкта і пов'язаний з ним тільки пізнавальним (або праксео-пізнавальним) ставленням. Основне коло гносеологічної проблематики окреслюється допомогою таких проблем як інтерпретація суб'єкта та об'єкта пізнання, структура пізнавального процесу, проблема істини та її критерію, проблема форм і методів пізнання та ін Якщо для античної філософії характерно уявлення про єдність предмета і знання про нього, а також про пізнавальному процесі як змістовному конфігуруванні предметів і, відповідно, фокусування уваги на функціональній трансформації предметності у змісті знання, то в рамках середньовічної схоластики проблематика Г. отримує більш диференційоване розвиток, оформляються багато компонентів категоріального апарату класичної Г., а спроби обґрунтувати можливість поєднання навчання Аристотеля з християнської догматикою призводять до оформлення концепції двоїстої істини, фактично експліцитно формує ідею про парадигмальної пізнавальних процедур і можливої ​​множинності парадигм, а такі напрямки схоластики, як реалізм, номіналізм і концептуалізм задають різні моделі пізнавального процесу. Становлення досвідченого природознавства, гостро зафіксувавши проблему способу досягнення істинного знання, інспірувало конституювання опозиції 'сенсуалізм - раціоналізм', а, відтак, і 'емпіризм - раціоналізм' (17-18 ст.). Статус актуальності набуває проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі (Берклі, Юм). Гносеологізм як задана Кантом орієнтація на виділення суб'єктивних підстав пізнання, зіграв важливу роль у подоланні ціннісних установок натуралістичної епістемології, які стверджували метою пізнання досягнення абсолютної істини, а також у критиці метафізичних філософських побудов. Розрізнення змісту та форм мислення в роботах представників німецької трансцендентально-критичної філософії висунуло проблему множинності підстав пізнання і відносності істини. Відмова від метафізики, з одного боку, і бурхливий розвиток природничих наук, з іншого, висунули саме пізнавальне ставлення до світу в центр філософії. Гносеологічна проблематика стає визначальною для неокантіанства і позитивізму. Підстави пізнавальної діяльності класична Г. пов'язує з 'ізольованим суб'єктом'. Свідомість такого суб'єкта прозоро саме для себе і є останнім джерелом достовірності. У таких думках дійсність знання і його зміст виявляються обмеженими рамками індивідуальної свідомості. Це перешкоджає виділенню категоріальних характеристик знання і призводить до психологізму (суб'єктивізму). Намагаючись подолати обмеження вихідних абстракцій, філософи були змушені або брати формально-онтологічні припущення та принципи ('вроджені ідеї' Декарта, 'апріорні форми' Канта), або генералізована категорію 'самосвідомість', надаючи їй статус онтології (Фіхте, Гегель, Шеллінг). Тим не менш, принципова обмеженість вихідних гносеологічних абстракцій і припущень усвідомлювалася все більше. Особливу роль у цьому процесі відіграла методологічна рефлексія розвитку гуманітарних наук, в яких взаємодія дослідника з досліджуваної дійсністю будується принципово інакше, ніж у природничих науках. Критика підстав класичної філософії, що розгорнулася з кінця 19 ст. і продовжується до цього дня, призвела до зламу традиційних уявлень Г. і відмови від абстракцій 'самосознающего' і 'ізольованого' суб'єкта. Сучасні дослідження пізнання, фіксуючи обмеження суб'єкт-об'єктних схем, вводять в якості вихідних інші структурні розчленування і абстракції: предметна діяльність ('практика'), культурна норма ('парадигма'), мова та ін Традиційна гносеологічна проблематика включається при цьому в більш широкий соціокультурний контекст, і, відповідно, більш широку систему понять. Центральну позицію в рамках Г. займає методологія науки і епістемологія.

32. Гносеологія і аксіологія. Сутність і необхідність екзистенціального моменту у змісті філософських дисциплін.
Проблему буття щонайтісніше пов'язують із науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами та можливостями пізнання дійсності.

33. Об'єктивна і суб'єктивна діалектика, їх співвідношення. Діалектика у функції теорії пізнання. Основні принципи, форми і методи пізнання.
Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона виражає безперервне розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення є тільки відображення пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.
Метод - це сукупність правил поведінки та вимог до діяльності, сформульованих на основі знань про властивості об'єктивної реальності.
Спостереження - це метод спрямованого відображення характеристик предмета, що дозволяє скласти певне уявлення про що спостерігається явище. До блоку процедур спостереження входять опис, вимірювання, порівняння.
Експеримент - це ефективніший метод, що відрізняється від спостереження тим, що дослідник за допомогою експерименту активно впливає на предмет шляхом створення штучних умов, необхідних для виявлення раніше невідомих властивостей предмета.
Аналіз і синтез. Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного, непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної основи.
Індукція і дедукція. Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи.
Історичний і логічний методи засновані на діалектиці, тобто взаємоперетвореннях, історичного та логічного: вивчаючи історію, ми пізнаємо її об'єктивну логіку, вивчаючи же предмет логічно, ми реконструюємо його історію. Історизм може бути абстрактним і конкретним. Абстрактний історизм - це емпіричний метод хронологічного опису подій без глибокого розуміння їх суті.
Інтегруючим науковим методом, що включає в себе всі попередні методи як моменти, є метод сходження від абстрактного до конкретного. Це теоретичний системний метод, який полягає в такому русі думки, яке веде дослідника до все більш повного, всебічного відтворення предмета. В процесі такого руху теоретичної думки можна виділити три етапи: 1) емпіричне дослідження безпосередньо, чуттєво-конкретно даного предмета, 2) етап сходження від чуттєво-конкретного до вихідної абстракції, до пізнання суті предмету, 3) етап повернення до "покинутому" в процесі абстрагування предмету на основі знання його власної сутності, тобто етап сходження від вихідної абстракції до цілісного теоретично-конкретному поняттю предмета; це шлях до конкретного, сутнісному наукового мислення, здатному набути якостей предмета в практиці.
Для образного сприйняття всього сказаного про зміст теорії пізнання наведемо спеціальну таблицю, координуючу принципи, форми і методи наукового пізнання
1. Принцип об'єктивності - Суб'єктивне і об'єктивне. Чуттєве і раціональне. Змістовне і формальне. Емпіричне і теоретичне
(Факт, ідея, гіпотеза, теорія) - Спостереження. Експеримент. Моделювання. Аналіз і синтез. Індукція і дедукція.
2. Принцип розвитку - Історичне і логічне. - Історичний і логічний м
3. Принцип конкретності (системності) істини - Абстрактне і конкретне.
Істина. - Метод сходження від абстрактного до конкретного

34. Аргументи агностицизму і принцип діяльнісного відображення.
У філософії агностицизм не є самостійною і цілісної концепції, а являє собою лише критичну позицію в пізнанні - як відносно явищ, так і щодо методів. Тобто агностик може належати до будь-якої філософської школи, яка не наполягає на можливості пізнання абсолютної істини. У цьому сенсі агностицизм зовсім узгоджується, наприклад, з кантіанством, але найбільш органічно агностицизм пов'язаний з позитивізмом у всіх його проявах.
Агностицизм повністю несумісний з будь-якими ідеалістичними і метафізичними течіями філософії, тому що заперечує їх головна теза - чільну роль свідомості.
Філософи ідеалісти, зокрема Д. Юм стверджував, що набутий досвід ознайомлює нас тільки з відчуттями, тому ми не можемо знати, наскільки суб'єктивна оцінка відповідає об'єктивній реальності навколо нас, але навіть і те, чи існує вона взагалі поза наших відчуттів. І. Кант допускав також існування речей поза нашою свідомістю, неусвідомлених - «які існують самі в собі», і вважав, що наше пізнання не поширюється далі явищ і феноменів. Діалектичний матеріалізм вважав, що гносеологічним підставою «А.», є абсолютизація відносності, то що історично обумовлене людським пізнанням на кожному етапі його розвитку. Соціальні ж причини сучасного «А.», мабуть криються в конфлікті ідей - спробі внутрішнього примирення релігійного і наукового світогляду, або у скруті вибору ідей.
У той же час, деякі філософські школи, що позиціонують себе як матеріалістичні, заперечують принципи агностицизму. Наприклад, діалектичний матеріалізм прямо заперечує основне положення агностицизму - неможливість пізнання об'єктивної реальності, через суб'єктивний досвід.

35. Суб'єкт і об'єкт пізнання. Різниця в розумінні їх змісту і співвідношення в історії філософії.
Якщо розглядати процес наукового пізнання в цілому як системне утворення, то як його елементів в першу чергу слід виділити суб'єкт і об'єкт пізнання.
Суб'єкт пізнання - це носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело пізнавальної активності, спрямованої на предмет пізнання. В якості суб'єкта пізнання може виступати як окрема людина (індивід), так і різні соціальні групи (суспільство в цілому). У випадку, коли суб'єктом пізнання є індивід, то його самосвідомість (переживання власного "Я") визначається всім світом культури, створеної на протязі людської історії. Успішна пізнавальна діяльність може бути здійснена за умови активної ролі суб'єкта в пізнавальному процесі.
Об'єкт пізнання - це те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована його практична та пізнавальна діяльність. Об'єкт не тотожний об'єктивної реальності, матерії. Об'єктом пізнання можуть бути як матеріальні освіти (хімічні елементи, фізичні тіла, живі організми), так і соціальні явища (суспільство, взаємини людей, їх поведінку і діяльність). Результати пізнання (підсумки експерименту, наукові теорії, наука в цілому) також можуть стати об'єктом пізнання. Таким чином, об'єктами стають існуючі незалежно від людини речі, явища, процеси, які освоюються або в ході практичної діяльності, або в ході пізнання. У зв'язку з цим ясно, що поняття об'єкта і предмета відрізняються один від одного. Предмет є лише одна сторона об'єкта, на яку спрямована увага якої-небудь науки. Поняття предмета за своїм обсягом ширше поняття об'єкта.
З часу виникнення філософії проблема ставлення суб'єкта до об'єкта, як відносини пізнає до пізнаваного, завжди перебувала в центрі уваги філософів. Пояснення причин і характеру цього відношення зазнало складну еволюцію, пройшовши шлях від крайнього протиставлення суб'єктивної достовірності, самосвідомості суб'єкта і світу об'єктивної реальності (Декарт) до виявлення складної діалектичній взаємозв'язку суб'єкта та об'єкта в ході пізнавальної діяльності. Сам суб'єкт і його діяльність можуть бути правильно зрозумілі лише з урахуванням конкретних соціально-культурних та історичних умов, з урахуванням опосередкованості відносин суб'єкта з іншими суб'єктами.
Наукове пізнання передбачає не тільки свідоме ставлення суб'єкта до об'єкта, а й свідоме відношення суб'єкта до самого себе (рефлексія).

36. Принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання .
У домарксистського філософії було прийнято виділяти такі основні частини філософського знання: онтологію, гносеологію і логіку. Онтологія розглядалася при цьому як вчення про буття і його сутності; гносеологія - як вчення про процес пізнання, а логіка - як теорія мислення. Ці три частини філософії відокремилися один від одного, так що закони онтології ніякого відношення не мали до гносеології та логіки, закони гносеології - до онтології і логіці, а закони логіки - до онтології і гносеології. Кожна із зазначених областей розглядалася самостійно, ізольовано від двох інших.
Цей метафізичний погляд, відокремлював мислення від пізнання, а мислення і пізнання, в свою чергу, від буття, протримався аж до Гегеля. Гегель завдав рішучий удар по даному метафізичного погляду, і завдав він його за допомогою ним же розвиненою діалектики. До Гегеля на діалектику дивилися лише як на мистецтво суперечки, полеміки, при якому спрощує боку, зіштовхуючи протилежні думки, приходять до істини. Таке уявлення про діалектику, що виходив від древніх греків, Гегель справедливо відкинув як вузьке і односторонній. Він показав, що не тільки полеміка здійснюється через зіткнення протилежних сил, а й вся дійсність існує і розвивається завдяки боротьбі протилежностей. В основі будь-якого розвитку, каже Гегель, лежить взаємопроникнення протилежностей. Ця ідея Гегеля про боротьбу протилежностей як джерело будь-якого зміни була згодом розвинена їм в цілісне і струнке вчення, що одержало назву діалектики.
Встановивши діалектичний характер розвитку всього універсуму, показавши, що останній розвивається за законами заперечення заперечення, єдності і боротьби протилежностей та ін, Гегель прийшов до висновку, що філософія повинна бути не чим іншим, як вченням про це розвитку, повинна бути діалектикою. А так як пізнання є всього лише самопізнання абсолютного духу, що лежить в основі універсуму, то теорія пізнання також повинна мати діалектичний характер, повинна бути діалектикою. Настільки ж діалектичної повинна бути і логіка, оскільки вона є квінтесенція, суть пізнання. У цьому полягала здорова думка Гегеля про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Виходячи з цієї передумови, Гегель розробив нову, діалектичну логіку, назвавши її логікою розуму, на противагу формальної логіки, яку він кваліфікував як логіку розуму - - просто Домбай.
Гегелівська діалектична логіка складається з двох частин: так званої об'єктивної логіки і логіки суб'єктивною. У об'єктивну логіку включається вчення про буття і вчення, про сутність. У ній розбираються такі категорії, як буття, якість, кількість, міра, тотожність, відмінність, суперечність, сутність, явище, форма, зміст, можливість, дійсність і ін Суб'єктивну логіку становить вчення про поняття, судження, умовивід, а також вчення про об'єкті (механізм, хімізм, телеологія).
Особливістю гегелівської логіки є те, що в ній категорії розвиваються одна з іншої, а не ставляться один біля одного (як у формальній логіці), вони субордінуються, а не координуються. Гегель розвиває, виводить категорію кількості з категорії якості, категорію заходи з категорії кількості і т. д. Він виводить умовивід з судження, судження з поняття. Друга відмінна риса гегелівської логіки - її зв'язок, тотожність з теорією пізнання. Власне, за Гегелем, діалектична логіка - це і є теорія пізнання, взята в її чистому, вільному від емпіричної форми вигляді. Етапи розвитку даної діалектичної логіки відповідають основним етапам історичного розвитку пізнання.
Однак, незважаючи на те, що Гегель сформулював основні риси діалектичної логіки, спираючись на принцип тотожності логіки, діалектики і теорії пізнання, його логіку ще не можна вважати науковою, по-перше, тому, що в ній перекручується дійсне відношення речей. За Гегелем логічний процес є первинним, вихідним, визначальним процесом, тоді як природа і людське суспільство служать лише його блідим відблиском. Насправді ж, як відомо, справа йде навпаки: логіка, мислення є лише обумовлене практикою відображення природи і суспільства, що розвиваються незалежно від мислення. Ненауковість логіки Гегеля полягає, по-друге, у штучності переходів від однієї категорії до іншої, що також пов'язано з ідеалістичним вихідним пунктом цієї логіки. Перехід від однієї категорії до іншої здійснюється у Гегеля або за допомогою будь-якого дотепного зауваження, або за допомогою простої гри слів (як це, наприклад, має місце при переході до категорії підстави). Отже, ідеалістично розуміючи мислення і природу, Гегель не розробив дійсно наукової діалектичної логіки.
Тільки діалектичний матеріалізм зміг науково обґрунтувати. І провести послідовно до кінця принцип збігу діалектики, логіки і теорії пізнання і тим самим закласти основи справді наукової діалектичної логіки.

37. Чуттєве і раціональне. Роль інтуїції в процесі пізнання.
Основні форми чуттєвого пізнання: відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття - це відображення окремих властивостей предмета чи явища. У разі столу, наприклад, - його форми, кольору, матеріалу (дерев'яний, пластмасовий). За кількістю органів почуттів розрізняють п'ять основних видів ("модальностей") відчуттів: зорові, звукові, дотикові (тактильні), смакові і нюхові. Найбільш важливою для людини є зорова модальність: через неї надходить більше 80% чуттєвої інформації.
Сприйняття дає цілісний образ предмета, що відбиває вже сукупність його властивостей; у нашому прикладі - чуттєво-конкретний образ столу. Вихідним матеріалом сприйняття, таким чином, є відчуття. У сприйнятті вони не просто підсумовуються, а органічно синтезуються
Подання висловлює образ предмета, відображений в пам'яті. Воно є відтворенням образів предметів, що впливали на наші органи почуттів у минулому. Виставу не таке чітке, як сприйняття.
Відчуття, сприйняття, уявлення нерідко спотворюють дійсність, неточно і однобоко відтворюють її. Приміром, олівець, опущений в воду, сприймається як зламаний.
Поглиблення пізнання, виділення об'єктивного з того суб'єкт-об'єктного єдності, яке дано на чуттєвому етапі пізнання, веде нас до раціонального пізнання (іноді його називають ще абстрактним або логічним мисленням). Це вже опосередковане відображення дійсності. Тут теж три основних форми: поняття, судження і умовивід.
Поняття - це думка, що відображає загальні та істотні властивості предметів, явищ і процесів дійсності. Складаючи собі поняття про предмет, ми відволікаємося від всіх його живих подробиць, індивідуальних рис, від того, чим конкретно він відрізняється від інших предметів, і залишаємо тільки його загальні, суттєві риси.
Судження - це думка, яка стверджує або заперечує що-небудь про предмет чи явище. Судження закріплюються в мові за допомогою пропозиції. Пропозиція по відношенню до судження є його своєрідною матеріальною оболонкою, а судження складає ідеальну, смислову сторону пропозиції. У пропозиції виділяються підмет і присудок, в судженні - суб'єкт і предикат.
Умовиводи бувають різних видів: індуктивні, дедуктивні та за аналогією.
Що важливіше в пізнанні - чуттєве або раціональний початок? У відповіді на це запитання є дві крайнощі: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм - це точка зору, згідно з якою єдиним джерелом усіх наших знань є чуттєвий досвід, те, що ми отримуємо за допомогою зору, слуху, дотику, нюху і смаку. Немає нічого в розумі, чого б не було раніше в почуттях. Раціоналізм, навпаки, є позиція, відповідно до якої знання (справжнє, щире, достовірне) може бути отримано за допомогою одного розуму, без всякої опори на почуття. Абсолютизуються при цьому закони логіки і науки, методи і процедури, розвинені самим розумом. Зразком справжнього знання є для раціоналістів математика - наукова дисципліна, що розвивається виключно за рахунок внутрішніх резервів розуму, його формотворчості, його конструктивізму.
Своєрідною формою сполучення чуттєвого і раціонального є також інтуїція - здатність безпосереднього або прямого (у вигляді якогось осяяння, інсайту) розсуду істини. У інтуїції чітко і ясно усвідомлюється лише результат (висновок, істина); конкретні ж процеси, до нього ведучі, залишаються як би за кадром, в області і глибинах несвідомого.

38. Змістовне і формальне в процесі пізнання.
Томас Кун помітив дуже цікаву і важливу особливість історії науки: він зобразив її як постійну зміну двох, якісно різних періодів - періоду "нормальної науки" та "революційного" періоду. Період "нормальної науки" є період безроздільного панування тієї чи іншої так званої "парадигми" - певної моделі наукової діяльності, що складається із сукупності теоретичних принципів, методологічних норм, світоглядних установок, ціннісних критеріїв. Цей період характеризується екстенсивним накопиченням, розширенням наукових рішень, що випливають із загальноприйнятою в науковому співтоваристві логічної та методологічної моделі. Відбувається своєрідна експансія панівної парадигми. Але таке "мирний" завоювання "простору" досліджуваних наукою проблем не нескінченно. Переможний хід роз'яснюють, які коментують парадигму рішень зрештою стикається з серйозною перешкодою: в рамках початкової сукупності ідей поступово накопичується все більше і більше винятків з прийнятих правил, тобто проблем, принципово нерозв'язних в рамках старої парадигми.
Виникає криза, або "революційний" період. Починаються пошуки альтернативних ідей та заснованих на них парадигм. Між пропонованими концепціями виникає боротьба, конкуренція, в результаті якої перемогу здобуває одна з нових парадигм, що означає початок нового періоду "нормальної" науки. Потім весь цей цикл повторюється.
Кунівська модель розвитку науки дозволяє проаналізувати одну дуже важливу сторону пізнання - діалектику змістовного і формального в процесі осягнення істини.

39. Емпіричне і теоретичне в пізнанні. Факт, ідея, гіпотеза й теорія.
Будь-яка практика - це добра теорія.
Емпіричне пізнання - це виявляє і описує факти пізнання, що відповідає на питання "як". Теоретичне ж пізнання - сутнісне пізнання, що відповідає на питання "чому", на питання про внутрішні причини явищ, що в кінцевому рахунку дає можливість управляти досліджуваними явищами і подіями, прискорювати їх прихід або, навпаки, віддаляти і запобігати їх, а також передбачати принципово нові факти.
Стадії переходу від емпіричного до теоретичного:
Факт - «затвердження» або «умова», при якому твердження може бути доведено і визнано вірним (або спростовано і визнано невірним) на базі доказів (у загальному випадку інших фактів).
Ідея - це вічна сутність предмета на противагу його почуттєвого, минущому явищу (Платон).
Гіпотеза - припущення, спростовне в принципі, висловлена ​​на основі ряду підтверджують його спостережень.
Теорія - така характеристика знання, в якій реєструються загальні умови формування та функціонування досліджуваного об'єкта.
Практика повинна бути зрілою, цілісної, типової, тільки тоді вона породжує виникнення теорій.

40. Принцип конкретності істини. Абсолютне і відносне в істинному знанні.
У філософії абстрактне - абстрактне, відокремлене, неповне; конкретне - зрощення, єдине в різноманітті.
Істина завжди конкретна, вона не може бути абстрактною. Конкретність істини - це її залежність від взаємодіяльності речей, явищ, процесів, залежність від часу, місця і умов, в яких вони є і розвивається.
Істина - єдність об'єктивного і суб'єктивного, раціонального і чуттєвого, логічного і історичного.
Пізнаваний об'єкт не може бути незрілим чи аномальним.
Абсолютна істина - джерело всього, те, з чого все вийшло. Абсолютна істина не є істина як процес, вона статична, незмінна (якщо вона динамічна, то вона може стати більш-менш абсолютної, отже, стає відносною істиною). Саме пізнання абсолютної істини є те благо, до якого повинна прагнути філософія, однак частіше спостерігається відхід сучасної філософії від онтологічних питань. Людський розум завжди буде обмежений певними рамками, і в нього немає можливості розкрити повністю абсолютну істину. В деяких релігіях (зокрема, в християнстві) ця проблема долається тим, що абсолютна істина сама відкривається людині, оскільки визнається особистісністю останньої (абсолютна істина є Бог). Іншого адекватного вирішення питання про абсолютну істину філософія запропонувати не змогла, тому що філософські системи обмежені по вищевказаній причині обмеженості створив їх людського розуму, і створювані ними категорії, що претендують на назву "абсолютна істина", заперечують самі себе (до речі, в діалектичному розвитку), що в призводить до нігілізму. Останній в загальних рисах зводиться до твердження, що "всяка істина відносна", яке теж характеризується самозапереченням, оскільки носить характер абсолютний
Відносна істина - філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істина (або істина в останній інстанції) важкодосяжним. Згідно цієї теорії, можна тільки наближатися до абсолютної істини, і в міру цього наближення створюються нові уявлення, а старі відкидаються. Теорії, які стверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини - релятивізмом. Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику. Різновидом відносної істини є правда. Відносна істина завжди відображає поточний рівень нашого знання про природу явищ. Наприклад, твердження «Земля крутиться» - абсолютна істина, а твердження про те, що обертання Землі відбувається з такою-то швидкістю, - відносна істина, яка залежить від методів і точності вимірювання цієї швидкості.

41. Спостереження та експеримент, модель і моделювання.
У науці основними формами емпірії. дослідження є спостереження й експеримент.
Спостереження-цілеспрямоване і організоване сприйняття предметів і явищ навколишнього світу. Зв'язок спостереження з чуттєвим пізнанням очевидна: будь-який процес сприйняття пов'язаний з переробкою та синтезом тих вражень, які пізнає суб'єкт отримав від зовнішнього світу (відчуття). Активна роль діяльності свідомості виявляється ще й у тому, що спостерігач не просто фіксує факти, а свідомо шукає їх, керуючись певною ідеєю, гіпотезою чи досвідом.
Будь-яке спостереження передбачає наявність деякого об'єкта, що спостерігається (окремі особи, групи) і сприймає його суб'єкта, який здійснює спостереження в конкретних умовах часу і місця. У науковому спостереження додаються спец. засоби (мікроскопи, телескопи...). Спостереження має свої недоліки: психологічний стан, особистісні особливості спостереження, установки, інтереси можуть досить відчутно впливати на результати спостереження Щоб уникнути цього важливі необх. умови: вимога, щоб дані мали інтерсуб'єктивності характер (прилади); висунення гіпотез і подальша їх критична перевірка.
Експеримент - забезпечує можливість активного практичного впливу на досліджувані явища і процеси. Тут дослідник свідомо втручається в природний хід перебігу подій шляхом безпосереднього впливу на досліджуваний процес або змінює умови, в яких проходить процес. У структуру експер. входять не тільки об'єкт і суб'єкт, а й певні матеріальні засоби впливу на об'єкт. Експеримент має дуалістичну суть: з одного боку він дозволяє перевірити і підтвердити гіпотезу, з іншого-дає дані для нових гіпотез.Функціі експер. - Досвідчена перевірка гіпотез і теорій.
Моделювання - процес дослідження об'єктів на їх моделях. Необхідно розрізняти рішення спеціально-предметних наукових завдань шляхом побудови моделей та отримання знань, які обслуговують М. М. починається там, де заходить мова про методологію мислення, про організацію і, особливо, поданні знань про світ. Методологічне проектування типів моделей і процесів М. - завершальна частина відповідної філософської роботи. З одного боку, воно перетворює моделі в об'єкти, що володіють власною реальністю, законами, свободою у створенні образів, завдяки чому виробляється нове знання (евристика), і скасовує необхідність в М. як такому. З іншого, воно задає категоріальну онтологію і картину світу (когнітивну і мовну). Реальне М. встановлює певне відношення між моделлю та об'єктом у ході М. (декомпозиція) або приписує властивості моделі об'єкту в процесі спеціального теоретичного аналізу, експерименту (верифікація).

42. Аналіз і синтез як методи наукового пізнання.
Аналіз і синтез (грец. розкладання і з'єднання) - у найзагальнішому значенні процеси уявного або фактичного розкладання цілого на складові частини і возз'єднання цілого з частин.
Емпіричний аналіз - це просто розкладання цілого на його складові, простіші елементарні частини. Синтез - це, навпаки, - з'єднання компонентів складного явища. Теоретичний аналіз передбачає виділення в об'єкті основного і істотного, непомітного емпіричному зору. Аналітичний метод при цьому включає в себе результати абстрагування, спрощення, формалізації. Теоретичний синтез - це розширює знання, що конструюють щось нове, що виходить за рамки наявної основи.

43. Індукція і дедукція як методи наукового пізнання.
Індукція може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція - це метод переходу від знання загальних закономірностей до приватного їх прояву. Теоретична індукція і заснована на ній дедукція відрізняються від емпіричних індукції та дедукції тим, що вони засновані не на пошуках абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах ("Все лебеді - білі"), а на пошуках конкретно-загального, на пошуках закону існування та розвитку досліджуваної системи.

44. Принцип єдності історичного та логічного. Історизм абстрактний і історизм конкретний.
Будь складність об'єкта - історично сформована складність. Потрібно вміти бачити об'єкт в його історичному розвитку.
Варіанти абсолютизації історичного і логічного:
1. Історичний емпіризм. "В історії немає логіки, це всього лиш набір фактів"
2. Абстрактний історизм. Конструювання історії з абстрактної ідеї.
Якщо б історія не містила стійкості та закономірності, то її неможливо було б висловити логічно.
Стійкість і закономірність - сутність будь-якого процесу, тому історичне - об'єктивний процес, а логічне - його сутність.

45. Поняття системи. Системи статичні, динамічні і такі, що розвиваються. Системи механічні, органічні і гармонійні.

46. Метод сходження (підняття) від абстрактного до конкретного як системний метод.

При побудові теорії складних об'єктів важливу роль відіграє метод сходження від абстрактного до конкретного.
На початковому етапі пізнання йде від реального, предметного, конкретного до вироблення абстракцій, що відображають окремі сторони досліджуваного об'єкта. Розсікаючи об'єкт, мислення як би умертвляє його, представляючи об'єкт розчленованим скальпелем думки.
Метод сходження від абстрактного до конкретного забезпечує відповідність свідомості з дійсністю, що досягається через складний діалектично суперечливий процес розвитку понять, категорій.
Спосіб (метод) сходження від абстрактного до конкретного - це перш за все свідоме вираз того закону, якому завжди і скрізь підпорядковувалося і підпорядковується розвиток теоретичного пізнання дійсності як єдиного, пов'язаного у всіх своїх проявах цілого, як об'єктивного «єдності у різноманітті», що знаходиться в процесі виникнення, становлення та розвитку.

47. Категорії сфери буття - якість, кількість, міра, становлення.
Якість - це початкова категорія, яка фіксує безпосередню визначеність предмета. Річ за допомогою даної категорії розглядається як тотожна самій собі, як, умовно кажучи, "відключена" від просторових і часових зв'язків з іншими речами. Початкове категорії властивості визначається не лише теоретично, але до цього всього - фактично, так як конкретно з виявлення властивостей речей починається процес доцільної практичної діяльності. Для розкриття змісту категорії властивості вживаються такі субкатегорії, як кордон, уривчастість і безперервність, властивість і ін
Кількість - це зовнішня визначеність речі, так як ця логічна категорія виражає таке взаємовідношення речей, яке існує в даних межах незалежно від їх специфічної властивості. Принципово розрізняти філософську категорію
Міра є конкретний синтез властивості та кількості як протилежностей. Перехід з однієї міри до іншої як перерва поступовості є стрибок. Система відносин між такими пунктами, де відбувається стрибок, становить вузлову лінію відносин заходи. Тут мова йде про внутрішню по відношенню до досліджуваного предмета мірою. Але людина як "міра всіх речей" (Протагор; 490-420 до н. Е.) Починає у вихідному пункті дослідження підходити до речі зі своїми, зовнішніми для неї, заходами - футами і фунтами. Тільки лише збіг, узгодження зовнішньої заходи з внутрішньої, т. Е. З внутрішньою будовою природи і соціальних явищ, дозволяє людині жити в гармонії з самим собою і навколишнім світом.
Становлення є єдність зникнення і виникнення. Виник нову якість зовсім крихко і нестійко, воно в будь-який момент може зникнути, не відбутися. Категорія становлення як раз і вивчає період зміцнення знову появи, становлення його "на власні ноги", період формування власного "тіла" новоствореної системи. Можна говорити про два типи становлення - відносному й абсолютному. Перший описує становлення як становлення якогось кінцевого властивості, будь це будівництво корабля або складний процес вироблення ідеї. Другий трактує становлення як внутрішній, невід'ємний атрибут нескінченного і вічного Універсуму і - людини як його подібності (мікрокосмосу).
Провівши попереднє, емпіричне дослідження власного предмета (вимірявши, зваживши його, виявивши притаманну йому структуру і вузлову лінію заходів), зараз дослідник може (і повинен) перейти до пізнання сутності цього предмета, тобто До теоретичного етапу його дослідження.

48. Сутність і явище. Дискусія навколо проблеми сутності.
"Якщо б форма прояву і сутність
речей конкретно збігалися, то всяка
наука була б зайвою "(К. Маркс).
Складність завдання проникнення в сутність часто породжує у філософії спокуса відмовитися від неї. "М'який" варіант відмови від сутності показує І. Кант: об'єктивна сутність у речей є, але наша свідомість принципово не в змозі проникнути в цей світ речей самих по собі. "Твердий" варіант відмови від сутності характерний для позитивізму. Так, Б. Рассел вважає, що сутність - це поняття, позбавлене наукового сенсу і значення: "ціна" - це всього лише загальне ім'я для ряду різнорідних явищ, "матерія", "елементарна частинка" і т. д. - просто вдалий метод пов'язувати дії воєдино.
Як вже було сказано, будь-які суперечки з такою скептичною гносеологічної позицією безперспективні без залучення до цієї суперечки людської практики. Знання внутрішнього устрою речі, її функції і ролі в конкретній системі явищ дозволяє нам і створювати цю річ і ефективно управляти нею. А це і є критерій того, що ми оволоділи сутністю цієї речі.
може бути, заперечення сутності деякими філософами викликано тим, що вони просто не розуміють, що це таке. Сутність - це не щось таємниче, що знаходиться десь в глибині недоступною предмета і не якесь абстрактне загальне. Сутність - це метод формування предмета, його внутрішня взаємозв'язок і його місце в складі тієї або іншої системи, що розвивається.

49. Категорія "протиріччя" («суперечності») як загальне, абсолютне визначення сутності пізнаваного об'єкта.
Сутність не можна уявити по іншому, якщо як у вигляді тотожності взаємовідталкування і взаємопритягання протилежностей. Особливо велика нагорода у розвитку даної ідеї належить Гегелю, визначає істину як конкретне, а конкретне - як єдність протилежних визначень. Суперечність, за Гегелем, є корінь будь-якої життєвості. Протиріччя є внутрішнє джерело всякого розвитку, а етапи дозволу протиріччя - це головні етапи самого процесу розвитку. Ні в якому разі не можна представляти сутьність протиріччя лише у вигляді зіштовхування промов і позицій сперечающихся між собою вчених. Основне - зрозуміти протиріччя як "противовещие"(рус.).

50. Зміст і форма. Залежність їх співвідношення від рівня розвитку об'єкта пізнання.
Зміст взагалі є єдність матерії і форми, а форма - це організація, метод руху матерії, визначеність, що надає матерії всякий раз дане специфічне неповторне зміст. Правда, говорячи таким чином, необхідно пам'ятати про те, що поняття матерія не зводиться до поняття "річ". Матерія - це не лише матерія-субстрат, але і матерія-субстанція, яка породжує з власних надр всі свої форми. Форма буває внутрішня і зовнішня, причому внутрішня форма - це форма, що збігається зі змістом розвиненої системи. Зі сказаного випливає, що характер співвідношення форми і змісту як принциповий аспект визначення сутності залежить від того, в якій стадії - виникнення, становлення або розвиненого стану - ми розглядаємо свій предмет.

51. Необхідність і випадковість. Осмислення висновків синергетики для поглиблення розуміння цих категорій. Дана пара категорій, її функціонування тісно пов'язане з попередньою парою. Так, Гегель писав: "Випадковість... Є дійсне в значенні чогось тільки можливого". Коли реальність виступає в значенні чогось тільки можливого? Тоді, коли вона береться абстрактно, коли розвивається предмет знаходиться ще на перших стадіях власного виникнення і становлення, коли він - ще тільки неоформлене сутність, річ-в-собі, з якої невідомо що ще вийде в подальшому (здібності і неможливості його долі різноманітні і рівносильні). така випадковість носить зовнішній характер, основа її - поза її самої. На найсерйозніший облік конкретно таких станів робить упор нова наука синергетика. Вже на цьому рівні випадкове потрібно, а потрібне випадком, але їх взаємопроникнення ще немає. Іншу картину ми бачимо, коли реальність набуває форму здійсненої здібності. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для системи, що розвивається необхідність. Простежуючи різні стадії розвитку необхідності, Гегель називав їх відносною, справжньою і абсолютною необхідністю. Але навіть у самому розвинутому стані необхідність проявляє себе не інакше, як через випадковість.

52. Категорії "можливість" і "дійсність".
Будь-яка нова необхідність не виникає в готовому, сформованому вигляді, а спочатку існує лише в можливості, яка перетворюється в дійсність тільки при наявності сприятливих умов. При цьому спочатку створюються лише певні передумови для виникнення нового. Потім ці передумови назрівають, розвиваються і в силу дії об'єктивних законів з'являється новий предмет або явище.
Передумови для виникнення нового, наявні в існуючому, називаються можливістю. Наприклад, всякий зародок має можливість розвитку, перетворення в дорослий організм. Розвинувся із зародка дорослий організм стає дійсністю.
Таким чином, дійсністю називається здійснена, реалізована можливість.
Слід розрізняти прогресивні (позитивні) і реакційні (негативні) можливості. Наприклад, будь-яка соціальна революція містить і позитивну можливість перемоги прогресивних сил, і негативну можливість перемоги сил реакційних. Перемога реакційних сил, як правило, носить тимчасовий характер. Наприклад, часовий була перемога реакції у революції 1905-1907 років в Росії. Минуло кілька років, і в 1917 році пролетаріат у союзі з селянством здобув перемогу спочатку над царизмом, а потім і над буржуазією. Це - типовий приклад боротьби протилежностей, яка постійно відбувається, в силу дії об'єктивних законів розвитку суспільства.
Можливості (як і все в світі) розвиваються, рухаються. Одні з них ростуть, розширюються, інші скорочуються, згортаються. Наприклад, безпосередньо після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в радянській країні поряд з можливістю перемоги соціалізму була й можливість реставрації капіталізму. В ході зростання могутності СРСР можливість перемоги соціалізму безперервно зростала і була перетворена в дійсність. Соціалізм став у СРСР реальною дійсністю. З успіхами соціалістичного будівництва можливість реставрації капіталізму безперервно скорочувалася.

Зникла чи при цьому можливість реставрації капіталізму в СРСР? Звичайно, немає.

Помилковою слід вважати позицію деяких керівників СРСР, які стверджували, що «перемога соціалізму в СРСР є повною і остаточною» і що «можливості реставрації капіталізму більше не існує». Бо боротьба протилежностей вічна. А об'єктивні закони діють незалежно від нашої свідомості.

Не можна забувати про те, що одні можливості зростають, розширюються, інші скорочуються, згортаються. Не можна забувати і про те, що будь-яка можливість, за наявності певних умов, може стати дійсністю.

Реставрація капіталізму в СРСР наприкінці XX століття з можливості, перетворилася на дійсність через штучне створення реакційними силами відповідних умов. Це було зроблено шляхом «обману і обдурювання» радянських людей за спеціально розробленою програмою підривної діяльності.

53. Категорії цілого і частини.
Абстрактно-розумове розуміння даних категорій є як би кількісним, великим: "ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" і т. Д. Але дійсне ціле - це далеко не лише сукупність і взаємодія частин, а процес самотворення себе як цілого і всіх форм власного існування і розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери суті, Гегель зазначав: "Істинне є ціле, але ціле є лише сутність, що завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для буденної свідомості, але діалектика цілого і частин полягає в тому, що лише одна з частин цілого складає сутність всіх інших частин, лише вона у власному розвитку виробляє свої інші частини як форми власного власного існування. В останніх вона, ця породжує ціле частина, має себе ж, але в іншій формі.

54. Категорії причини і наслідку.
Під причинністю розуміється внутрішня, потрібна зв'язок двох подій, ставлення заподіяння, потрібного породження одного іншим. Працююча, що породжує, активна сторона є причина, сторона визначається і породжувана є наслідок (в іншій термінології - дія). Заподіяння не зводиться до зовнішнього механічної дії завдає речі на сприймаючу цю дію. Для розвивається системи принципова причинність як "обумовлює себе", причинність, що переростає у взаємодію. Так, будь-який суспільно-потрібний підсумок (наслідок) трудової реальності потрібно виступає передумовою подальшого розвитку трудового процесу. Прямолінійне дію "причина - наслідок" змінюється циклічним самоспричиненням, тобто Тим, що Спіноза і називав передумовою самої себе, або субстанцією. Ми зустрічалися з даною категорією, говорячи про світ у цілому, про Універсум, але категорія субстанції застосовується і для дослідження кожного конкретного саморозвивається формоутворення. Субстанція в такому випадку розуміється як внутрішня єдність, справжня база взаємодії частин даної системи, як її загальна сутність. Ці два розуміння категорії субстанції тісно взаємопов'язані між собою, оскільки універсальні закони розвитку матерії-субстанції з'являються не десь у абстрактному просторі та часі, а в кожній конкретній формі прояви процесу розвитку.

55. Категорії загального, особливого і одиничного.
Вивчення речей, предметів об’єктивної дійсності переконує нас в тому, що кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об’єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.

Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне і загальне є єдністю протилежностей. Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо. Його не можна побачити, покуштувати, торкнутися рукою. Воно існує через одиничне як його момент. Ми говоримо: “Іван є людина”. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне. “Людина” – загальне. “Іван” має ті риси, котрі притаманні всім людям. Отже, він є носієм загального. Загальне ж не існує поза одиничним, окремим. Окреме не існує інакше як у тому зв’язку, який веде до загального. Будь-яке окреме є так чи інакше загальним, бо воно об’єктивно пов’язане з ним. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково – в тому, що є тотожним у предметах. Одиничне, окреме, за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі. Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”, яке відображає момент суперечливої єдності загального і одиничного. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця – одиничне; злакова рослина – особливе; рослина взагалі – загальне. Поняття “злакова рослина” є одиничним стосовно поняття “рослина взагалі”.

Із сказаного можна зробити висновок, що відмінність між загальним, особливим і одиничним відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. “Івану” як людині притаманні загальні риси: наявність свідомості (мислення), мови, здатність до праці і т.п. Але “Іван” може мати і неповторні, індивідуальні, особливі, риси: чудовий голос, здібності до музики, живопису тощо. В особливому долається однобічність як загального, так і одиничного, бо воно фіксує у собі і те, й інше.

Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Це неминучий об’єктивний закон пізнання, і будь-яка спроба обійти його веде до суб’єктивізму, до помилковості.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного – наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з’ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме – більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання – загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що “той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове”.

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, буз узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму. Інколи особливе, що об’єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах – онтологічному, гносеологічному і логічном

56. Категорії заперечення. Різні види заперечення, їх співвідношення.
Термін "заперечення" у філософію запровадив Гегель, але він вкладав у нього ідеалістичний зміст. З його точки зору, в основі заперечення лежить розвиток ідеї, думки. Маркс і Енгельс, зберігши термін "заперечення", тлумачили його матеріалістично. Вони показали, що заперечення являє собою невід'ємний момент розвитку самої матеріальної дійсності. Заперечення притаманне і розвитку пізнання, науки. Кожна нова, більш досконала наукова теорія долає стару, менш досконалу. Заперечення не є щось привнесене в предмет або явище ззовні, воно результат його власного, внутрішнього розвитку. Предмети і явища, як ми вже знаємо, суперечливі і, розвиваючись на основі внутрішніх протилежностей, самі створюють умови для власного знищення, для переходу в нову, вищу якість. Заперечення і є подолання старого на основі внутрішніх протиріч, результат саморозвитку, саморуху предметів і явищ (Губський 1999:180).
На відміну від метафізично тлумачиться "заперечення", що підкреслює розрив, протилежність рис попереднього і наступного етапів змін, діалектичне "заперечення" припускає зв'язок, перехід від одного етапу до іншого. Діалектичне розуміння заперечення виходить з того, що нове не знищує старе начисто, а зберігає все те найкраще, що в ньому було. І не тільки зберігає, а й переробляє, піднімає на новий, вищий щабель. (Губський 1999:183)
Як видно з наведених вище тез заперечення не знищує повністю старе, а переводить на новий щабель, що можна співвіднести і з логікою і з мовою.

57. Поняття розвитку, його співвідношення з поняттями руху і становлення.
Розвиток - це, так би мовити, запрограмоване зміна. Становлення - Незапрограмовані зміна, хоча, звичайно, воно «має» об'єктивні передумови.
Розвиток - процес руху від нижчого (простого) до вищого (складного), головною характерною рисою якого є зникнення старого і виникнення нового. Р. неорганічних систем, живого світу, людського суспільства, пізнання підпорядковується загальним законам діалектики. Для Р. характерна спіралеподібна форма. Всякий окремий процес Р. має початок і кінець. Причому вже на початку в тенденції міститься кінець Р., а завершення даного циклу Р. кладе початок новому циклу, в якому неминуче повторюються деякі особливості першого. Р. - іманентний процес: переходу від нижчого до вищого виникає тому, що в нижчому в прихованому вигляді містяться тенденції, що ведуть до вищого, а вище є розвинене нижче. При цьому тільки на досить високому щаблі Р. повністю виявляються і вперше стають зрозумілими натяки на вищу, що міститься в нижчому. Наприклад, свідомість є результат Р. матерії, і лише з цієї точки зору можна розкрити лежить у фундаменті матерії загальна властивість відображення. Відтворення Р. в теоретичній формі можливо тільки за допомогою методів і прийомів діалектичної логіки.
Рух - феномен, що відображає зміну.
Рух - це атрибут матерії, пов'язаний з будь-якою зміною моментів об'єктивної реальності.

58. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін та його співвідношення з іншими законами діалектики.
Розвиток як рух від простого до складного, від нижчого до вищого, від старого якісного стану до більш високого, нової якості є одночасно і безперервний, і перервний процес. При цьому кількісні зміни явищ до певної межі носять характер щодо безперервного зростання одного і того ж за своєю якістю об'єкта, який, змінюючись кількісно в межах однієї і тієї ж заходи, не перестає бути тим, що він є. Тільки на певному щаблі розвитку, при певних умовах об'єкт втрачає своє колишнє якість і стає новим. Розвиток, т. о., Є єдність перервності і безперервності, революційного, стрибкоподібного і еволюційного зміни явищ.
Закон переходу кількісних змін у якісні показує, як здійснюється виникнення нового.

Поиск по сайту: