Тема № 6

Міністерство внутрішніх справ УКРАЇНИ

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Кафедра загальноправових дисциплін

Лекція

З дисципліни «Конституційні права, свободи та обов’язки громадян

Тема № 6

“КУЛЬТУРНІ (ГУМАНІТАРНІ) ПРАВА ТА СВОБОДИ людини і громадянина”

(2 години)

Для студентів юридичного факультету

Дніпропетровськ – 2014

Щербина Є.М., доцент кафедризагальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Донський В.В., начальник відділу юридичного забезпечення ГУ МВС України в Дніпропетровській області, підполковник міліції, кандидат юридичних наук

Савко В.В., адвокат

Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри

загальноправових дисциплін

“22” серпня 2014 р., протокол № 2

Мета заняття:

Ø вивчити юридичний зміст, сутність, теоретичні та практичні аспекти реалізації культурних прав і свобод людини і громадянина в Україні, сформулювати їх роль та призначення в процесі самореалізації особистості

Завдання:

· визначити проблеми конституційно-правової регламентації культурних прав і свобод людини і громадянина (міжнародні стандарти та національне законодавство України);

· розкрити системність культурних прав і свобод та їх види;

· проаналізувати практичні проблеми реформування системи освіти в Україні в умовах Болонського процесу;

Методи: розгляд теоретичних питань, розв’язання теоретичних та практичних завдань, тлумачення положень нормативних актів, обґрунтування їх положеннями чинного законодавства України та міжнародних актів

Вивчаючи цю тему, необхідно засвоїти наступні питання:

культурні права та свободи людини і громадянина: поняття, особливості та законодавче закріплення.

Конституційне закріплення права на освіту. Система та рівні освіти в Україні. Права та обов’язки учасників навчально-виховного процесу. Основні напрями реформування освіти в Україні. Вища освіта в контексті Болонського процесу. Мовна політика в Україні.

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності: поняття та конституційно-правова регламентація.

Свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Зміст правового захисту інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів.

Ключові поняття для вивчення теми:

культурні права та свободи людини і громадянина, право на освіту, освіта, принципи освіти в Україні, система освіти в Україні, рівні освіти в Україні, вища освіта, післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта, права та обов’язки учасників навчально-виховного процесу, основні напрями реформування освіти в Україні, завдання реформування змісту освіти в Україні, Державна національна програма “Освіта (Україна XXI століття)”, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, способи правового захисту інтелектуальної власності громадян, способи правового захисту авторських прав, гарантії культурних прав і свобод

Нормативні акти:

ü Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

ü Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40. – Ст. 356.

ü Закон України “Про загальну середню освіту” від 13 травня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №28. – Ст. 230.

ü Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – Ст. 451.

ü Закон України “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1989. – № 45. – Ст. 631 (із наступними змінами).

ü Закон України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №39. – Ст. 333.

ü Всеобщая декларация прав человека: Офиц. текст. – М.: Права человека, 1996. – 16 с.

ü Международные акты о правах человека: Сб. документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М., 2002.

ü Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / упоряд. Ю.К. Качуренко. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.

Спеціалізована література:

1. Веніславський Ф.В. Зміна концепції юридичної освіти в Україні як передумова реалізації конституційних положень формування громадянського суспільства / Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конф. (м. Харків, 21-22 червня 2001 р.,) / Упорядники Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. – Харків: Право, 2001. – С. 162-165.

2. Демченко Т., Філіпчук І. Українська мова – правові проблеми // Право України. – 1996. – №7. – С.47-50.

3. Закон України “Про вищу освіту”. Науково-практичний коментар / За загальною редакцією Кременя В.Г. – К., 2002. – 323 с.

4. Капіца Ю., Ступак С. Авторське право та суміжні права в інформаційному суспільстві // Юридична Україна. – 2006. – №8. – С. 8-11.

5. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Вид. 2-ге. – Харків: Консум, 2001. – 464 с.

6. Колісник В. Деякі питання реалізації національно-культурних прав особи // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 3. – С. 41-44.

7. Максимов В. Міжнародно-правова охорона пам’яток і реалізація прав людини у сфері культури // Вісник українського центру прав людини. – 1998. – №1.

8. Максимов С.І. Універсальні і соціокультурні аспекти прав людини в Конституції України / Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конф. (м. Харків, 21-22 червня 2001 р.) / Упорядники Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. – Харків: Право, 2001. – С. 182-184.

9. Медведь І. Міжнародне співробітництво у сфері вищої юридичної освіти // Право України. – 2006. – №8. – С. 141-143.

10. Пироженко В. Мовної проблеми як такої в Україні немає // Віче. – 2003. – № 4. – С. 50-53.

11. Тимченко Л. Мовна проблема в Україні та права людини // Вісник Університету внутрішніх справ. – Харків, 1999. – Вип. 9.

12. Хуторян Н. Правове регулювання сумісництва наукових та науково-педагогічних посад: парадокси законодавства і практики // Юридична Україна. – 2006. – №8. – С. 4-7.

13. Ярічевська Л.В. Юридична освіта в умовах конституційного процесу реформування правової системи України / Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наук. конф. (м. Харків, 21-22 червня 2001 р.) / Упорядники Ю.М. Грошевий, М.І. Панов. – Харків: Право, 2001. – С. 152-154.

Право на освіту

Право на освіту є одним із головних прав людини в ци­вілізованому суспільстві. Без належної освіти людина не­спроможна сприймати себе як частину суспільства, як віль­ну постать, неспроможна навіть зрозуміти сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція.

Відповідно до Закону України «Про освіту», освіта - це ос­нова інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є, зокрема, всебічний розвиток людини як особистості та найви­щої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фі­зичних здібностей, виховання високих моральних якостей, фор­мування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору.

Право кожного на освіту передбачене ст. 53 Конституції України. У цій статті також прямо або через визначення обов'язків держави як гарантій права на освіту уточнюєть­ся, що право на освіту полягає у тому, що:

1) повна загальна середня освіта є обов'язковою;

2) громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі;

3) дошкільна, повна загальна середня, професійно-тех­нічна, вища освіта в державних і комунальних навчальних закладах є доступними і безоплатними у тій мірі, в якій це здатна забезпечити держава;

4) держава забезпечує розвиток дошкільної, повної зага­льної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання;

5) держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам;

6) громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рід­ною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і ко­мунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Законом України «Про освіту» (ст. 3) встановлено право громадян України на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах, яке забезпечується, зокрема: розгалуже­ною мережею закладів освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і ви­ховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різ­ними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстер­натом. Крім того, держава здійснює соціальний захист вихован­ців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів закладів освіти, де вони навча­ються, сприяє здобуттю освіти в домашніх умовах.

Для реалізації права на освіту перелічені категорії осіб під час навчання наділені гарантованим державою правом на: ви­бір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти; користування навчальною, науковою, виробничою, культур­ною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти, доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.

Результати Всеукраїнського перепису населення 2001 р. засвідчили тенденцію до підвищення рівня освіти населен­ня України, зростання кількості осіб, які мають вищу і пов­ну загальну освіту.

Кількість населення, яке на час проведення зазначеного перепису мало вищу та повну загальну середню освіту, складала 28,9 млн. осіб, що перевищило відповідний показ­ник перепису населення 1989 року на 17,6%.

Ст. 4 Закону України «Про вищу освіту» встановлює, що громадяни України мають право безоплатно здобувати ви­щу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень гро­мадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здо­буття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності.

У Законі України «Про професійно-технічну освіту» (ст. 5) зазначено, що громадяни України мають рівні права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до своїх здібностей і нахилів. Обмеження допускаються за медични­ми та віковими показниками, а також показниками профе­сійної придатності, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Але професійно-технічна освіта добувається гро­мадянином України безоплатно, за рахунок держави, лише у державних і комунальних навчальних закладах.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про загальну серед­ню освіту», доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних на­вчальних закладах забезпечується громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які перебу­вають в Україні на законних підставах. Крім того, вказані особи мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.

Законом України «Про позашкільну освіту» (ст. 6) вста­новлено, що вихованці, учні і слухачі мають право на здо­буття позашкільної освіти відповідно до їх здібностей, об­дарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта здо­бувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у центрах позашкільної освіти.

Статтею 61 Закону України «Про освіту» передбачено, що фінансування державних закладів освіти та установ, ор­ганізацій, підприємств системи освіти здійснюється в основ­ному за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також додат­кових джерел фінансування. При цьому держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. Таким чином, існують необхідні фінансово-правові гарантії для того, щоб кожний громадянин здійснив своє право на освіту.

Але постійне зменшення бюджетних видатків на освіту, яке мало місце в Україні у 1991-2001 рр., стало причиною скорочення існуючих державних закладів освіти, зокрема, дошкільних закладів, шкіл і професійно-технічних закладів, збільшення частини дітей, які не відвідують середню шко­лу, фактичної часткової оплати за рахунок батьків дошкі­льної і загальної середньої освіти, а також того факту, що лише 35 відсотків випускників середніх шкіл, які бажають продовжити навчання у вузах, мають таку можливість (по­рівняймо: в Японії вже тепер до 97% громадян у віці від 28 до 35 років мають вищу освіту, а через кілька років плану­ється перехід до обов'язкової вищої освіти). Недостатність фінансування змушує керівників державних закладів освіти запроваджувати плату за навчання, розширювати на шкоду навчальному процесу та якості освіти господарську діяль­ність, в першу чергу в галузі надання додаткових освітніх послуг (деякі з яких важко назвати додатковими), вимагати від заінтересованих юридичних і фізичних осіб «добровіль­них» внесків, вчинювати інші протиправні дії. Постійно зростає частка студентів, які навчаються у вузах на конт­рактній основі. Рівень корупції в системі освіти викликає особливе занепокоєння. Зазначені фактори насправді об­межують право людини на освіту, хоча, за Конституцією України, воно може бути тимчасово обмежене тільки в умовах воєнного та надзвичайного стану.

Однією з правових гарантій права на освіту є встановле­на ст. 183 КК України кримінальна відповідальність за не­законну відмову у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності і за незаконну вимогу оплати за на­вчання у державних чи комунальних навчальних закладах.

Права осіб, які належать до національ­них меншин, у гуманітарній сфері

Заданими Всеукраїнського перепису населення 2001 р. особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність: на території країни проживають представники понад 130 національностей і народностей. Дані щодо найбільш численних національностей, які меш­кають в Україні, наведено нижче.

І одна з найменших національних меншин в Україні - караїми (близько 1100 чоловік) - також відстоює своє пра­во на самобутність, на вільне використання своєї мови, тра­дицій і культури.

Згідно із Законом України «Про національні меншини в Україні», до національних меншин належать групи грома­дян України, які не є українцями за національністю, вияв­ляють почуття національного самоусвідомлення та спіль­ності між собою.

У ст. 11 Конституції України зазначено, зокрема, що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національ­них меншин. Із цього обов'язку держави випливають і від­повідні права національних меншин.

На жаль, Основний Закон України не містить конститу­ційних гарантій прав національних меншин на розвиток їх етнічної, культурної та релігійної самобутності. Деякі із цих прав містяться у міжнародних договорах, в яких бере участь Україна.

Права національних меншин та осіб, які до них нале­жать, передбачені Декларацією ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мов­них меншин, Конвенцією СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, підписаною, але не ратифікованою Україною, а також Угодою СНД з питань, пов'язаних з поновленням прав депортованих осіб, націо­нальних меншин і народів, Угодою між Україною та Рес­публікою Білорусь про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин тощо.

Закон «Про національні меншини в Україні» як гарантії прав національних меншин передбачає діяльність у Верхов­ній Раді України, а в разі необхідності - і в місцевих радах, постійних комісій з питань міжнаціональних відносин і до­радчих органів з представників національних меншин, а в місцевих органах державної виконавчої влади - відповід­них структурних підрозділів, а також визначає, що у дер­жавному бюджеті України передбачаються спеціальні аси­гнування для потреб національних меншин.

Закон гарантує всім національним меншинам право на: національно-культурну автономію; користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навча­льних закладах або через національні культурні товариства; розвиток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; спо­відування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; створення національ­них культурних і навчальних закладів; сприяння з боку дер­жави у підготовці педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів.

Громадяни України, які належать до національних мен­шин, мають право, відповідно, обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самовря­дування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях.

Держава також гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історич­ного й сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та дого­ворами України з іншими державами.

Згідно зі ст. 161 КК України, визнаються злочином умис­ні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадянам за ознаками раси, кольору шкіри, етнічного походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Геноцид, тобто діяння, умис­но вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, а так само публічні заклики до геноциду і виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів, тягнуть кримінальну від­повідальність за ст. 442 КК України.

Свобода творчості.

Право на результати своєї інтелектуальної,

творчої діяльності

Зміст свободи творчості і права на результати інте­лектуальної, творчої діяльності та їх гарантії визнача­ються у ст. 54 Конституції України. Відповідно до цієї статті громадянам гарантуються:

1) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості;

2) захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

3) право на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє будь-яке ви­користання або поширювання цих результатів без згоди їх власників, за винятками, встановленими законом.

Як випливає із ст. 1 Закону України «Про наукову і нау­ково-технічну діяльність», наукова і науково-технічна дія­льність є інтелектуальною творчою діяльністю, спрямова­ною на одержання і використання нових знань.

Цим Законом встановлені певні права вчених, наукових і науково-педагогічних працівників, інших суб'єктів науко­вої та науково-технічної діяльності. Так, відповідно до ст. 6 Закону, вчений має право, зокрема:

• обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей;

• здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності;

• публікувати результати своїх досліджень або опри­люднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України;

• отримувати, передавати та поширювати наукову ін­формацію;

• здобувати державне і громадське визнання.

Основами законодавства України про культуру (стат­ті 5-10, 13 та ін.) встановлено, що громадяни у сфері куль­тури мають право, зокрема, на:

а) свободу творчості. Творчі працівники мають право на розповсюдження та популяризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначають репертуар і про­грами, зміст і форми гастрольної, виставочної та іншої діяльності. Забороняється розповсюдження тільки таких творів, які містять заклики до зміни насильницьким шля­хом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті, порнографію, підбурювання до вчинення злочинів;

б) вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів. Не допускаються втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності (згідно із ст. 15 Конституції України цензура заборонена не тільки у сфері творчої діяльності). Водночас створюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних процесів;

в) здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва;

г) створення закладів, підприємств і організацій культури, об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури;

д) захист інтелектуальної власності. Встановлено, що твори літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців;

з) здобуття спеціальної освіти в галузі культури.

Законом України «Про професійних творчих працівни­ків та творчі спілки» досить детально визначені правовий статус професійних творчих працівників, встановлені пра­вові, соціальні, економічні та організаційні засади діяль­ності творчих спілок у галузі культури та мистецтва. Це дало поштовх до створення багатьох творчих спілок, та­ких, як: Всеукраїнська національна музична спілка; Наці­ональна спілка архітекторів України; Національна спілка кінематографістів України; Національна спілка компози­торів України; Національна спілка майстрів народного мистецтва України; Національна спілка письменників України; Національна спілка театральних діячів України; Національна спілка художників України; Спілка дизайне­рів України; Спілка журналістів України; Спілка фотохудожників України; Всеукраїнська спілка кобзарів; Націо­нальна Ліга українських композиторів; Спілка рекламістів України та інші.

Вказаний Закон надав суттєві правові гарантії свободі творчості, встановивши значні додаткові права і пільги для професійних творчих працівників - право на державне со­ціальне страхування, пенсійне забезпечення, на отримання державних стипендій, на додаткову жилу площу, на одер­жання допомоги, доплати до пенсій, права на користування закладами охорони здоров'я відповідних творчих спілок, будинками творчості тощо.

Певна підтримка розвиткові культури, літератури, мис­тецтва, науки здійснюється за допомогою Закону України «Про благодійність та благодійні організації».

Законом України «Про власність» передбачено, що об'єктами права інтелектуальної власності є твори нау­ки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та будь-які інші результати інтелектуальної праці (то­пографії інтегральних мікросхем, комп'ютерні програми та бази даних, «ноу-хау»), навіть такі, які не є результатами творчості, але становлять значну виробничу, комерційну цінність.

Право на інтелектуальну власність має двоїсте зна­чення, оскільки передбачає наявність як майнових, так і особистих прав.

Відповідно до ЦК України, законів України «Про автор­ське право і суміжні права», «Про охорону прав на винахо­ди і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про науку і науково-технічну діяльність», «Про охорону прав на сорти рослин», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» та ін., охороняються особисті (немайнові) і майнові права: авторів та їх правонаступни­ків, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконав­ців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права); авторів раціоналізаторських пропозицій та їх спад­коємців; винахідників, які створили винахід чи корисну модель, та їх правонаступників; авторів промислових зраз­ків (результатів творчої діяльності людини у галузі худож­нього конструювання) та їх правонаступників; власників свідоцтв про право на знак для товарів і послуг; авторів сор­ту і власників патентів на сорти рослин; авторів топографій інтегральних мікросхем тощо.

До творів, що охороняються авторським правом, як ви­пливає зі ст. 8 Закону «Про авторське право і суміжні пра­ва», належать як обнародувані, так і необнародувані твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті тощо); ви­ступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музи­чні твори; драматичні, хореографічні твори, пантоміми то­що; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, інші твори образотворчого мистецтва; твори архі­тектури; фотографії та ін.

Відповідно до статей 14 і 15 Закону України «Про авто­рське право і суміжні права», авторові належать такі особи­сті (немайнові) права:

а) вимагати визнання свого авторства;

б) забороняти під час публічного використання твору згаду­вання свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;

в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати за­значення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках та під час будь-якого його публіч­ного використання;

г) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи ін­шій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора.

До майнових прав автора або іншої особи, яка має авто­рське право, належать:

а) виключне право на використан­ня твору, яке дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом;

б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Це право передбачає можливість дозволяти або забороня­ти: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; розповсюдження творів; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат; імпорт примірників творів тощо.

Крім цивільно-правової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності, яка встановлена ЦК України і переліченими вище законами, КК України також передбачає кримінальну відповідальність за: порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176), порушення прав на об'єкти промислової власності (ст. 177), незаконне використання товарного знака (ст. 229), розголошення ко­мерційної таємниці (ст. 232) тощо.

Право на участь у культурному житті

та право користуватися

культурною спадщиною України

Ці права випливають із частин 4 і 5 ст. 54 Конституції України, згідно з якими культурна спадщина охороняється законом, а держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цін­ність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами, а також із ст. 41 Конституції України, згідно з якою громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Як зазначено у ст. 16 Міжнародного пакту про економі­чні, соціальні та культурні права, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на участь у культурному житті.

Основи законодавства України про культуру (статті 2, 5, 7, 8 та ін.) передбачають у сфері культури право громадян на:

а) збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;

б) доступ до культурних цінностей - об'єктів матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, ет­нографічне та наукове значення, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина.

Зазначені права, відповідно до ст. 14 Основ, гаранту­ються тим, що держава:

• дбає про збереження і використання культурних цінно­стей, що знаходяться на території України чи за її межами;

• забезпечує охорону пам'яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність му­зейного, бібліотечного і архівного фондів;

• сприяє розвитку мережі державних, громадських і приватних музеїв, бібліотек, формуванню їх фондів;

• створює умови для збереження і розвитку народної культури, сприяє відродженню осередків традиційної на­родної творчості, художніх промислів і ремесел, створенню музеїв народної творчості та побуту, шкіл народного мис­тецтва, фольклорно-етнографічних ансамблів, забезпечує їх організаційну і фінансову підтримку;

• гарантує вільний доступ до пам'яток історії та куль­тури, музейних, бібліотечних і архівних фондів. Обмежен­ня такого доступу зумовлюється лише специфікою ціннос­тей та особливими умовами їх схоронності, що визнача­ються законодавством;

• забезпечує окремим соціальним групам громадян (ді­тям дошкільного віку, учням, студентам, пенсіонерам та інвалідам) доступ до культурних цінностей на пільгових умовах;

• створює умови для розвитку культур усіх національ­них меншин, які проживають на території України, сприяє прилученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей.

З метою створення умов для вільного користування гро­мадянами культурною спадщиною України держава, відпо­відно до статей 4, 14 Закону України «Про охорону культу­рної спадщини», заносить усі її об'єкти (археологічні, істо­ричні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, ви­значає порядок здійснення права власності на об'єкти куль­турної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам'яток, забороняє діяльність, яка створює їм за­грозу, здійснює інші необхідні заходи. Так, Перелік пам'я­ток історії, монументального мистецтва та археології націо­нального значення, які заносяться до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, який налічує понад 600 об'єк­тів в усіх областях України, затверджено постановою Кабі­нету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1761.

Статтею 4 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» визначено, що повер­ненню в Україну підлягають: культурні цінності, незаконно вивезені з території України; культурні цінності, евакуйо­вані з території України під час війн та збройних конфлік­тів і не повернуті назад; культурні цінності, тимчасово ви­везені з території України і не повернуті в Україну. Куль­турні цінності, що перебувають за межами України на законних підставах, можуть бути повернуті шляхом укла­дення договору купівлі-продажу з власником культурних цінностей, обміну їх на взаємовигідних засадах або отри­мання в дарунок.

Слід також зазначити, що КК України передбачено кри­мінальну відповідальність за: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків, незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (статті 178 і 179), нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури (ст. 298).

Поиск по сайту: