Фінансова політика та фінансовий механізм

Система державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання, з метою виконання державою її функцій, — фі­нансова політика держави.

Фінансова стратегія — дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи; загальний напрям і методи до­сягнення поставленої мети, спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких потрібні час і великі фінан­сові ресурси. Це політика, розрахована на довготермінову пер­спективу і вирішення глобальних завдань соціально-економіч­ного розвитку країни.

Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на розв'язання конкретних завдань відповідного періоду, що ви­пливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на ва­ріантах рішення, котрі не суперечать прийнятій стратегії.

З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входять: бю­джетна, податкова, грошово-кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна, з управління фінансами та фінансовий контроль.

Бюджетна політика — це сукупність юридичних, еконо­мічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним де­фіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витра­чанні на різні потреби держави.

Податкова політика — найтісніше пов'язана з бюджет­ною політикою, становить систему заходів держави у галузі оподаткування.

Бюджетно-податкова (або фіскальна) політика має ство­рювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяль­ності суб'єктів господарювання. Слід зауважити, що в розви­нутих країнах світу через державний бюджет відбувається пе­рерозподіл від ЗО до 50 % ВВП. Найчастіше таку політику ото­тожнюють з фіскальною. Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційна та автоматична.

1. Дискреційна (активна) фіскальна політика — свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою змінення ре­ального обсягу національного виробництва і зайнятості, конт­ролю над інфляцією, прискорення темпів економічного зрос­тання. Вона буває двох видів:

а) стимулювальна фіскальна політика, яка полягає у збільшенні державних видатків, зниженні податків, одночасному поєднуванні першого та другого. Ця політика здійснюєть­ся в період економічного спаду та безробіття, але внаслідок її проведення може зрости дефіцит бюджету, що, в свою чергу, може призвести до інфляції;

б) стримувальна фіскальна політика передбачає зни­ження державних видатків, збільшення податків, одночасне поєднання першого та другого; здійснюється в період високої інфляції, спрямована на скорочення дефіциту державного бю­джету.

2. Автоматична (пасивна) фіскальна політика — прово­диться за допомогою "вбудованих стабілізаторів" (податків і державних витрат, трансфертів). Необхідні змінення в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична або вбудована стабільність.

Вбудовані стабілізатори — будь-який захід, що має тен­денцію збільшити дефіцит державного бюджету в період еко­номічного спаду, або зменшити дефіцит бюджету в період еко­номічного зростання та інфляції без спеціальних активних за­ходів з боку уряду та законодавчої влади.

Державний бюджет завдяки фіскальній політиці в період економічного зростання й інфляції повинен мати реструктивний (стримувальний) вплив, а в період економічного спаду та безробіття — експансивний (стимулювальний).

За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується еко­номічний спад та обмежується зростання.

Грошово-кредитна (монетарна) політика — сукупність дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а також еко­номічних методів, спрямованих на управління рухом кредит­ного капіталу. Дії грошово-кредитної політики спрямовані на регулювання грошового обігу, що здійснює держава через цен­тральний банк, вони охоплюють ринки грошей, капіталів, цін­них паперів. НБУ проводить грошово-кредитну політику з ме­тою впливу на грошову масу в обігу, обсяги кредитування, тем­пи інфляції, стан платіжного балансу.

Об'єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку, як пропозиція (маса) грошей, ставка відсотка, валют­ний курс, швидкість обігу грошей та ін.

Головними інструментами грошово-кредитної політики ви­значають:

1) облікову або дисконтну політику, механізм котрої по­лягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позики комерційним банкам у порядку їх рефі­нансування;

2) регулювання норми обов'язкових резервів для комерцій­них банків та інших депозитних установ, що мають зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банкові без права їх використання і без виплати з них відсотків;

3) операції на відкритому ринкові, пов'язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цін­них паперів; у країнах із розвинутими ринковими відносина­ми такі операції є найпоширенішим методом грошово-кредит­ного регулювання.

Валютна політика — це сукупність економічних, юри­дичних та організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюють держава та міжнародні валютно-фі­нансові організації. Регулювання курсу національної валюти відбувається за допомогою валютних інтервенцій централь­ного банку, що впливають на попит і пропозицію національної валюти й іноземних валютних цінностей у країні.

Інвестиційна політика — політика, пов'язана з держав­ними та приватними інвестиціями на розвиток тих галузей і окремих підприємств, що мають найважливіше значення і ви­значають науково-технічний прогрес. Держава має заохочува­ти вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та ін.).

Політика щодо управління фінансами становить систему заходів стосовно здійснення фінансового менеджменту з ор­ганізації органів управління, діяльності й вироблення реко­мендацій. Ефективність фінансової політики держави тим ви­ща, чим повніше у ній враховуються об'єктивні потреби су­спільного розвитку, інтереси суспільства загалом і його скла­дових, історичні умови й сучасні особливості.

Успіх фінансової політики значно залежить від якості її ре­алізації. Процес реалізації фінансової політики держави вклю­чає такі елементи: розробка концепції розвитку фінансової системи держави, конкретних заходів реалізації концепції, напрямів та програм визначення основних напрямів використання фінансової системи в економічній політиці держави, складання цільових програм щодо розвитку загальнодержав­них і територіальних фінансів.

Фінансова політика реалізовується за допомогою фінансо­вого механізму, що є складною системою впливу на різні ас­пекти фінансової діяльності окремих суб'єктів. Головний век­тор цього впливу — взаємовідносини держави, котра виробляє та реалізує фінансову політику, із суб'єктами господарювання, що забезпечують виробництво ВВП.

Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм організації фінансових відносин, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Структура фінансового механізму досить складна. До неї належать різні елементи, що відповідають різноманітності фі­нансових відносин. У структурі фінансового механізму виріз­няють п'ять взаємопов'язаних елементів: фінансові методи, фінансові важелі, правове забезпечення, нормативне забезпечення, інформаційне забезпечення. Кожна сфера та лан­ка такого механізму є складовою єдиного цілого, але разом із тим, вони функціонують самостійно. Ця обставина зумовлює потребу постійного узгодження складових фінансового меха­нізму.

Фінансовий метод визначають як засіб впливу фінансових відносин на господарський процес. Фінансові методи діють у двох напрямах: управління рухом фінансових ресурсів та рин­кових комерційних відносин, пов'язаних зі зміною витрат і ре­зультатів, матеріальним стимулюванням і відповідальністю за ефективне використання грошових фондів. Дія фінансових ме­тодів виявляється в утворенні та застосуванні грошових фон­дів.

Фінансовий важіль — засіб дії фінансового методу. До фі­нансових важелів належать: прибуток, доходи, амортизаційні підрахування, економічні фонди цільового призначення, фі­нансові санкції, орендна плата, відсоткові ставки з кредитів, депозитів, облігацій та ін.

Правове забезпечення функціонування фінансового ме­ханізму включає законодавчі акти, постанови, накази, цирку­лярні листи й інші правові документи органів управління. Залучення юридичних норм дає змогу встановити єдині правила організації фінансових зв'язків, захистити економічні інтере­си суспільства, здійснити єдину політику в сфері фінансів, за­безпечити фінансову дисципліну.

До нормативного забезпечення належать інструкції, нор­мативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки, ліміти та резерви.

Інформаційне забезпечення складається з різної статистич­ної, економічної, комерційної, фінансової та іншої інформації. Сюди належать повідомлення про фінансову стійкість і плато­спроможність партнерів та конкурентів, ціни, курси, дивіден­ди на товарному, фондовому, валютному ринках. Той, хто во­лодіє інформацією, володіє й фінансовим ринком.

Основне завдання держави під час формування фінансового механізму полягає у забезпеченні відповідності змісту його складових до вимог фінансової політики відповідного періоду, що сприятиме найповнішій реалізації її мети та завдань. Ефек­тивна дія фінансового механізму забезпечиться шляхом зла­годженого функціонування усіх його складових.

Поиск по сайту: