РЕГІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

1. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури.

2. Класифікація культурних регіонів та їх характерні риси.

Література:

1. СУТЬ І ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Під типологією в сучасній науковій літературі розумі­ють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Даний метод використовується з метою порівняльного досліджен­ня суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів орга­нізації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

А. часовий, до якого належать певні системи культурних епох, які послідовно змінюють одна одну;

Б. історико-культурний, який включає національні, зо­нальні та регіональні системи культур, що діють на ши­рокому географічному просторі одна біля одної.

В етнічному відношенні людство таке багате, що вчені навіть не знають точного числа націй, народностей, племен, що його складають. Що ж об'єднує людей в єдиний етнос?

Вчені називають спільні мову і територію, єдність госпо­дарського життя і єдину культуру, особливості національного характеру та ін. Кожний народ світу має свою істо­рію, своє етнічне обличчя, культуру, мову, самосвідомість. Поняття «культурний регіон» і означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що про­являє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і кон­тактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософ­ських та етико-естетичннх світоглядних принципів.

Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів:

європейський,

дале­косхідний,

індійський,

арабо-мусульманський,

тропічноафриканський,

латиноамериканський.

Проте останнім часом більшість вчених схиляється до думки про виокремлення ще двох культурних регіонів, зокрема роз”єднання європейського та північноамериканського регіонів та виділення ареалу слов”янства в окремий регіон.

В свою чергу кожний з цих регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, в межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, сло­в'янських, угро-фінських народів тощо.

Зазначені особливості регіональних культур формува­лися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До та­ких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своє­рідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує увагу на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо слід наголосити на етнопсихологічному фак­торі, значення якого до недавнього часу не враховувалось або недооцінювалось. Цей фактор має справу з більш гли­бинними характеристиками тієї чи іншої історико-культур­ної спільноти (народ, етнос, нація тощо), оскільки кожна з них по-своєму сприймає навколишню дійсність, уявляє та оцінює її, ставиться до умов свого буття, самого буття. Власне в цьому.полягає специфічне відношення даної спільноти до всього, що об'єктивно існує, в чому виража­ється її «дух», «душа» чи характер в реальному сенсі.

Велике значення мають також фактори соціального ха­рактеру. Відмінність соціальних умов, у яких складалась та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її іс­торичного шляху, безумовно, позначились на Її культурі. Із плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає відігравати політичний фактор, ут­ворення держав та встановлення кордонів. Виникнення са­мостійних держав сприяло росту самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мис­тецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори ви­кликали до життя величезну кількість самобутніх культур. Будучи включеними в єдиний світовий історико-культурний процес, вони об'єднуються поняттям «світова культура».

Для того, щоб підкреслити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних ха­рактеристик та історичного досвіду, використовують, перш за все, поняття «самобутність». У ньому поєднуються об'єк­тивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і дина­міка.

Умовою збереження самобутності є досягнення культу­рою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стій­ка цілісність. Формування цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилеж­ності: з одного боку, спадковості і традиції, а з другого — новації та критичного переосмислення того, що залишено по­передніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, слід підкрес­лити, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування тих досягнень, які були нагромаджені за всю історію розвитку даної культу­ри. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значимі досягнення думки і морально­сті, утворюють історичні корені сучасного існування наро­ду, його буття. Відмовитись від них повністю - означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція за своєю природою є носієм і ядром усього стабільного, най­більш характерного, оскільки в ній зафіксовані «програми» людської діяльності подібно генетичним програмам попу­ляцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, так і етносоціального середовища. Без них і в обхід них неможливе відтворення культури. Другою стороною цього процесу є опанування новими формами і елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі - їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, доціль­но зазначити, що в понятті самобутності фіксується як самостійність, так і специфіка суспільства, не лише спад­коємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, але й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбува­ється ізольовано, воно є наслідком постійної взаємодії. Можна виділити такі основні типи культурної взаємодії: культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для даної культури; акультурація, сутність якої в тому, що вирішальна частина чужої куль­тури стає для даної культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'яз­ково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення мож­на вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з до­сягненнями культури іншого (наприклад, шляхом перекла­ду художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний за своєю однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає свої особли­вості, розчиняючись в іншій, а інша ж практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише ті інте­граційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливо­го, кращого у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, включення у загальний світовий істори­ко-культурний процес і необхідність вироблення на цій ба­зі спільних духовних основ всієї світової культури, орієнто­ваних на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком «випадала» зі світової куль­тури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Цс є обов'язковою умовою наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності і внеску в куль­турний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з цих моментів, випускаючи з виду інший. У цьому і полягає діалектика загального й особ­ливого в культурі людства в цілому і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ КУЛЬТУРНИХ РЕГІОНІВ

ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Поиск по сайту: