Періодизація та характеристика політичної думки стародавньої греції

Державність у Стародавній Греції виникла початку I тисячоліття е. у вигляді самостійних і мільйонів незалежних полісів - окремих міст-держав. Перехід від первіснообщинного ладу дораннеклассовому суспільству, і політичної формі організації життя супроводжувався процесом класової диференціації населення, загостренням боротьби між різними верствами - родової знаттю і зубожілими общинниками, вільними і рабами. У умовах в давньогрецьких полісах розгортається жорстка боротьба влади, за установа одній з форм правління - аристократії (влади старої чи нової знаті, "кращих"), олігархії (влади багатих і імущих), чи демократії (влади народу, тобто. всіх дорослих вільних уродженців поліса). Ця боротьба різних верств проявилася у боротьбі різних течій політичної і правової думки. У історії давньогрецької політико-правової думки виділяються три періоду:

Ранній період (>IX–VI ст. е.) пов'язане з часом виникнення давньогрецької державності. У цей час спостерігається помітна раціоналізація політико-правових уявлень (Гомер,Гесиод і «мудреці») і формується філософський підхід до проблем держави й права (Піфагор і піфагорійці, Геракліт).

Другий період (V – перша половина IV в. е.) – цей час розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки, знахідок свій вияв у навчаннях Демокрита, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля.

Третій період (друга половинаIV–II в. е.) – період еллінізму, час розпочатого занепаду давньогрецької державності,подпадения грецьких полісів під владу спочатку Македонії, та був і Риму.Воззрения цього періоду представлені у навчанняхЭпикура, стоїків іПолибия [>11,с.16].

Политико-правовая думка раннього періоду (>IX–VI ст. е.)

Особливість раннього періоду (>IX-VI ст. до зв. е.) у тому, що час древні міфи втрачають сакральний характері і починають піддаватися етичної і політико-правової інтерпретації. Це виявляється у поемах Гомера і Гесіода.

Гомер (його життя і творчість ставляться до VIII в. до зв. е., а описувані в поемах «Іліада» і «Одіссея» події — до XIII в. до зв. е.) був виразником ідеї розвинутою була і ревнивооберегаемой громадянськості, за якою поліс ставиться найвище. Поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея» пронизані гострим почуттям батьківщини. Ідеологія Гомера, йдучи походить зобщинно-родовую формацію, відбиваєнарождающуюся цивілізацію, висхідний гуманізм, включаючи критикуразлагающейся родової аристократії, скептичне ставлення до богів і героям, цілком певну антивоєнну позицію і гуманізм в моралі, релігії, і естетиці.

У поемах Гомера, у яких виховувалася надалі вся Еллада, Зевс внравственно-правовой площині постає як верховний заступник загальної справедливості (>дике), суворо караючий тих, хто творить насильство і неправедний суд. У.Нерсесянц зазначає, що вжиті Гомером поняття «>дике» (справедливість) і «>темис» (звичай, звичайне право) істотні для характеристикиправопонимания у той героїчну епоху (кінець II — початок І тис. до зв. е.), яку прийнято називати «>гомеровским суспільством», «гомерівської Грецією».

Якщо Гомер ознаменував собою переддень класового суспільства, тоГесиод (>VIII-VII ст. до зв. е.) відбивав вже орієнтацію людини у межах класового суспільства. Міфологія, досить «розхитана» вже в Гомера, у Гесіода перетворювалася або у мораль (дидактичний епос), або у предмет колекціонерства і каталогізації (генеалогічний епос). Ідеї правничий та справедливого суспільного ладу набувають ще великої ваги в поемах Гесіода (VII в. е.) «>Теогония» і «Труди й дні» [3,с.18].

Характерні для поем Гомера і Гесіода спроби раціоналізації уявлень про етичному,нравственно-правовом порядку до людських справах та відносинах отримують подальший розвиток у творчості про семи мудреців Стародавню Грецію (>VII–VI ст. е.), життєва мудрість яких, котре виражається у коротких афоризмах, відомою всієї Елладі. Відповідно до Платону («Протагор»), цими мудрецями булиКлеобул з Лінд оса,Периандр зКоринфа,Питтак зМитилен,Биас зПриени, Фалес з Мілета,Хилон з Лакедемону і Солон з Афін.

Мудреці наполегливо підкреслювали основне значення панування справедливих законів уполисной життя. «>Повинуйся законам» – заклик спартанцяХилона, автора знаменитого становища «Пізнай себе», накресленого на храмі Аполлона в Дельфах і котрі зіграли помітну роль історії давньогрецької думки. Кращим полісомХилон вважав той, де громадяни слухаються законів більш, ніж ораторів [5,с.12].

Особливої уваги заслуговує творчість Солона (між 640 і 635 — прибл. 559 до зв. е.), знаменитого державного діяча і законодавця. Саме з реформами Солона пов'язано формування демократичного устрою в Афінах. У народі була популярним його крилатий вираз «рівноправність війни не виробляє».

Держава, поСолону, потребує насамперед у законному порядку: беззаконня і усобиця — найбільше зло, лад і закон — найбільше добро для поліса. Становить інтерес характеристикаСолоном закону (і місцевої влади закону) як поєднання вдачі і сили, причому йдеться саме про офіційну силі поліса, та не фактичної силі борються сторін або приватних осіб [3,с.19].

З ідеєю необхідності перетворення суспільних соціальних і політико-правових порядків на філософських засадах вVI–V ст. до зв. е. виступили Піфагор (580–500 рр. е.), піфагорійці (>Архит,Лизис,Филолай та інших.), Геракліт (530–470 рр. е.). Критикуючи демократію, вона обгрунтовувала аристократичні ідеали правління «кращих» – розумової і моральної еліти.

Заслугою Піфагора (близько 570- близько 500 рр. е.) розробка поняття «справедливість» як заходи нормування нерівних взаємин держави і нерівних індивідів. Відповідно до Піфагору, справедливість залежить відвоздаянии рівним за однакову, причому у залежність від характеру відносин мають дотримуватися відповідного виду справедливості. Ідеалом громадської організації з Піфагору є держава, у якому панують справедливі закони [11,с.16]. Після божества, вчив Піфагор, найбільше варто поважати батьків і закони, підкоряючись ним переконання, а чи не зовнішньо необразливий і удавно.

Той самий ідеал держави з справедливими законами визнавав Геракліт (близько 540 – близько 470 рр. е.) вважаючи їх джерелом закон божественний. Життя поліса та її закони повинні, поГераклиту, слідувати логосу. Звідси він виправдовує соціальну диференціацію як визначену різним ставленням людей до логосу, тобто. божественному закону. Чим більше індивідууму доступно розуміння логосу, тим паче високий соціальний статус вона має обіймати.

Критикуючи демократію, де панує натовп немає і місця найкращим, Геракліт виступав за правління кращих. «Один мені, – розмовляв, – десять тисяч, коли він – найкращий» [5,с.13].

Період розквіту давньогрецької політико-правової думки (V – перша половина IV в. е.)

Розвитку політико-правової думки в V в. е. значною мірою сприяло поглиблення філософського і "соціального аналізу проблем суспільства, держави, політики і право.

Особливе місце у історії політичної думки займає Демокріт (близько 460 – близько 370 рр. е.), який зробив жодну з перших спроб розглянути становлення та людський розвиток як частину єдиного громадського процесу.

ПоДемокриту, людське суспільство продуктом тривалої еволюції і прогресивного зміни початкового природного стану. У цього процесу люди поступово під впливом потреби, наслідуючи природи і тварин і спираючись на досвід, придбали всі його свої основні знання й уміння, необхідних життя. Отже, людське суспільство з'являється лише після довгої еволюції як наслідок прогресивного зміни вихідного природного стану.

У цьому сенсі суспільство, поліс, законодавство створені штучно, а чи не дано за своєю природою. Проте саме їхнє походження єестественно-необходимий, а чи не випадковий процес. У державі, поДемокриту, представлені загальне добро і соціальна справедливість. Інтереси держави понад усе, й турботи громадян мають бути спрямовані для її кращому влаштуванню й управління [5,с.13].

Залучення політико-правової теми до кола обговорення пов'язані з іменами софістів, котрі виступили V в. е. за умов зміцнення й розквіту античної демократії. Виникнення школи софістів як громадського руху було викликане зміцненням демократичного устрою Афін у другій половині V в. е.Софистами (слово походить від грецького «>софос» — мудрий) називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати у суді, тож народному зборах. У цьому плані софісти реалізовували практично жодну з програмних ідей демократії — ідею навчання мудрості, поширення знань.

У центрі уваги софістів перебували питання правничий та політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Зацікавлення цих проблем багато в чому обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знань відводилася роль критерію у доборі кандидатів за державні посади, остільки чільне місце у навчанні мала тривати підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народному зборах і суді.

По звичної традиції розрізняють старших і молодших софістів. До видатним представникам старшого покоління софістів належали Протагор,Горгий,Гиппий іАнтифонт. Старші софісти дотримувалися загалом прогресивних, демократичних поглядів [6,с.35]. Славоюмногознающего софіста, великого сперечальника і блискучого оратора користувався Протагор (481–411 рр. е.). Основне становищеПротагора,разделявшееся багатьма софістами, таке: «Міра всіх речей – людина, існуючих, що існують, а неіснуючих, що вони існують». На цьому становища Протагор робив висновки правомірність та справедливості яких демократичного устрою. Протагор визнавав рівність всіх людей – з їхньої однаковою причетності до мудрості, чеснот і мистецтва державного життя.

>Горгий (прибл. 483–375 рр. е.) був поруч ізПротагором однією з знаменитих софістів. Розвиваючи уявлення про відносності й кульгавості моралі,Горгий виділяв чеснота у житті чоловіка і вони, вільного і раба, чеснота кожному за віку, роду занять і конкретного справи.

>Софисти старшого покоління наповнили вчення мораль індивідуалістичним змістом. Справедливість вчинків пропонувалося оцінювати залежно та умовами місця й часу, стану чоловіки й т.д. Такі концепції, які заперечують існування абсолютного єдиного блага, отримали пізніше назва етичного релятивізму.

У дусі вимог зміцнілій рабовласницькою демократії старші софісти розвивали вчення закон. Вони стверджували, що, щодо справи, є тим вищої справедливістю, яку неспроможна претендувати одна людина, хоч би яким мудрим і доброчесним він був. Закон є вираз узгодженої, «взаємної справедливості» (Протагор), щось на кшталт суми індивідуальних чеснот. Виходячи з цього, старші софісти поповнили політичну теорію визначенням закону як договору, як спільного встановлення громадян або народу.

>Гиппий під законом розумів «те, що громадяни з загальному угоді написали, встановивши, що має робити й чого треба утримуватися».Антифонт дорівнював справедливість до виконання закону. Справедливість у тому, щоб «не порушувати закони держави, у якому складаєшся громадянином». Розпорядження законів — результат угоди [6,с.36].

>Фрасимах зХалкедона був однією з найяскравіших і знаменитих софістів молодшого покоління. Політика, поФрасимаху, область прояви людські сили та інтересів, сфера людського, а чи не божественногодействования. Реальний критерій практичної політики і принцип владарюванняФрасимах бачив у вигоді найсильнішого.

У кожній державі, пояснювавФрасимах цю думку, влада встановлює закони собі на користь: демократія – демократичні закони, тиранія – тиранічні тощо. Установивши подібні закони, влади оголошують їх справедливими. Доступ до влади дає великі переваги. Несправедливість у відносинах виявляється доцільніше й вигідніше справедливості.

Прихильником аристократичного правління, відповідно до повідомлення Платона, молодий афінський аристократ і софістКалликл. Він різко протиставив природне правополисним законам і загальноприйнятим звичаям. За природою ж, стверджувавКалликл, справедливо те, що найкращий вище гіршого сильна вище слабкого. Всюди (серед тварин, людей, держав і народів) природний ознака справедливості, на його думку, такий: сильний велить слабким і слід вище слабкого.

Поиск по сайту: