АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Юридична діяльність, юридичний процес та юридична справа

Читайте также:
  1. I Раздел 1. Международные яиившжоши. «пююеям как процесс...
  2. II звено эпидемического процесса – механизм передачи возбудителей.
  3. II. Поняття соціального процесу.
  4. II. Принципы процесса
  5. III. Психические свойства личности – типичные для данного человека особенности его психики, особенности реализации его психических процессов.
  6. IV.3. Легисакционный процесс
  7. IV.4. Формулярный процесс и преторская юстиция
  8. IV.5. Когниционный процесс
  9. VI. Педагогические технологии на основе эффективности управления и организации учебного процесса
  10. VII. По степени завершенности процесса воздействия на объекты защиты
  11. XI. Гетерогенные процессы.
  12. XV. 1. Загальна характеристика електрохімічних процесів

 

Термін практика має грецьке походження (praktikos – діяльний, активний). У широкому розумінні практику можна визначити як цілеспрямовану діяльність людини, опанування і перетворення об’єктивної дійсності, всезагальну основу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика – багатозначний термін. З одного боку, це – мотивована діяльність людини, цілеспрямована на досягнення бажаного особистого чи соціального результату. З іншого – це підсумок, результат, досвід, який отримується внаслідок такої діяльності людини. До речі, й у тлумачних словниках зміст практики розуміється багатозначно. Наприклад, В.Даль визначає практику як досвід, саму справу, досвід на справі, справу на досвіді [47] .

У юридичній літературі теж немає єдиного погляду на визначення цього терміна. Деякі вчені (І.Я. Дюрягін, Ю.І. Грєвцов) під юридичною практикою вбачають саме юридичну діяльність.

Інші дослідники, наприклад С.С Алєксєєв, С.І. Вільнянський визначають юридичну практику як результат, об’єктивований досвід юридичної діяльності.

Третя група авторів, такі як В. Леушин, В.К. Бабаєв розглядають юридичну практику в нерозривній єдності правової діяльності з сформованим за її результатами юридичним досвідом [71, с. 43-44].

Два перших визначення юридичної практики по суті є правильними, але неповними, оскільки відображають лише один бік юридичної практики. Третє визначення юридичної практики найбільш повно характеризує сутність цього явища проте, на наш погляд, вимагає певного уточнення.

Людина, як свідомий вольовий суб’єкт має певні інтереси і потреби. Бажаючи їх задовольнити людина свідомо формує відповідні цілі. Для досягнення поставлених цілей особа здійснює необхідну діяльність, використовуючи потрібні і доступні засоби. Здійснюючи таку діяльність, людина вступає у відносини з іншими членами суспільства, реалізуючи норми права, які регулюють ці відносини. При цьому, різні люди, бажаючи отримати однаковий результат, можуть вчиняти різні дії, використовувати різні засоби та реалізовувати різні правові норми. Внаслідок цього деякі з них досить легко і швидко задовольняють свої інтереси та потреби, інші досягають поставленої мети витративши багато зусиль і часу, треті взагалі не отримують бажаного результату. З часом інші люди, прагнучи досягти позитивного для себе результату, починають вчиняти і використовувати такі ж дії та засоби, як і особи, які досягли цього результату найбільш легко і швидко. Поступово у суспільстві формуються певні моделі (порядки, правила) найбільш ефективних і оптимальних дій, необхідних для досягнення бажаного особистого чи суспільного результату.



Юридичну практику можна розглядати у динамічному і статичному аспектах. У динаміці вона проявляється у правовій діяльності суб’єкта суспільства, спрямованій на досягнення поставленої мети. Статичний бік характеризує юридичну практику як сформовану в суспільстві модель, порядок дій, здійснення яких призведе до бажаного результату з найменшими витратами зусиль і часу.

З огляду на викладене можна визначити юридичну практику як сформовану в суспільстві діяльність соціальних суб’єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб’єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у наступних змістовних ознаках:

§ є частиною суспільної практики;

§ має суспільний характер;

§ є свідомою діяльністю,;

§ здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень;

§ впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті;

§ є динамічним елементом правової системи суспільства;

§ є частиною культури суспільства;

§ впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші.

Структуру юридичної практики можна визначити як сукупність складових елементів, що взаємопов’язані один з одним, і разом забезпечують цілісність юридичної практики як правового явища, збереження її соціальних і правових властивостей та виконання цією практикою суспільних функцій.

Елементами структури юридичної практики є:

- суб’єкт;

- потреби суб’єкта;

- визначені цілі;

- сформовані мотиви;

- визначений предмет;

‡агрузка...

- здійснювана діяльність, використані засоби та досягнутий суспільний чи особистий результат [117, с. 387-404].

О.Ф. Скакун до структури юридичної практики відносить:

1) юридичну діяльність (динамічна частина);

2) результати цієї діяльності (статична частина);

3) єдність юридичної діяльності і соціально-правового досвіду (комунікативна частина) [151, 729].

У юридичній літературі виокремлюють зовнішню і внутрішню форми юридичної практики. Під зовнішньою формою розуміють різні юридичні акти – документи (нормативні й індивідуальні, судові й слідчі, нотаріальні тощо), у яких закріплюються правові дії, методи і засоби їх здійснення, прийняті рішення. До внутрішньої форми, тобто способу організації, внутрішнього зв’язку елементів змісту, відносять: процедурно-процесуальне оформлення юридичної практики, яке визначає коло її суб’єктів, обсяги їх процесуальних прав і обов’язків, умови вступу в правовий процес, порядок використання засобів і методів, строки і час вчинення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття і виконання рішень, порядок їх оскарження та інші вимоги, які поєднують різні властивості й елементи здійснюваної практичної діяльності.

Залежно від видів правової діяльності юридичну практику можна класифікувати на:

- правотворчу,

- правотлумачну,

- правореалізаційну,

- практику систематизації права,

- правового виховання.

В залежності від суб’єктів правової діяльності:

· законодавчу,

· судову,

· слідчу,

· нотаріальну,

· антимонопольну тощо.

Майже кожний з вказаних видів юридичної практики можна класифікувати на підвиди. Наприклад, у судовій практиці: за підвідомчістю виокремлюються – практика Конституційного Суду України, господарських судів, неспеціалізованих судів загальної юрисдикції; за категоріями справ – практика вирішення кримінальних, цивільних, адміністративних, господарських справ і т.д..

Функції юридичної практики – це певні напрями впливу юридичної практики на суспільне й особисте життя суб’єктів суспільства, які визначають природу і сутність названої практики, її місце у правовій системі суспільства, соціально-правове призначення та перетворюючий характер.

У правовій науці вчені визначають різні функції юридичної практики. Так, С.С. Алєксєєв виокремлює три функції юридичної практики: правоспрямовуючу, правоконкретизуючу і сигнально-інформаційну [6, с. 348-350].

Інші автори, наприклад В. Леушин, визначають за юридичною практикою чотири функції: формування права, правоконкретизації, удосконалення правозастосовчої діяльності і виховання [91, с. 30-32].

Треті, такі як В. Карташов, класифікують функції юридичної практики за сферами суспільного життя (економічна, політична, соціальна, ідеологічна, екологічна, демографічна тощо); способами дій, характером діяльності і здійснюваними юридичними перетвореннями (правотворча, правозастосовча, правороз’яснювальна тощо); цілями юридичного впливу (регулятивні – реєстраційно-посвідчувальні, регулятивно-орієнтаційні та охоронні – правозабезпечувальна, превентивна, правовідновлююча, компенсаційна, каральна); способами і результатами юридичного впливу (правостворююча, правоприпиняюча, правозмінююча); часом впливу (постійна, тимчасова) [117, с. 397-400].

Основні шляхи вдосконалення юридичної практики у правореалізаційній діяльності:

- вчасна і ефективна регуляція суспільних відносин нормами права, що зумовлена нагальними потребами життя суспільства;

- створення правових норм, що дають членам суспільства можливість задовольнити особисті чи соціальні потреби з найменшими затратами зусиль і часу;

- правове санкціонування компетентними державними органами сформованих у суспільстві звичаїв і прецедентів;

- негайне правове регулювання існуючих у системі права колізій, прогалин, інших неузгодженостей;

- чітка регламентація повноважень державних органів, які мають право застосовувати норми права, та визначення меж застосування норм права;

- детальна регуляція процесуальними нормами порядку застосування правових норм кожним державним органом, що має повноваження на застосування норм права;

- підвищення рівня правової культури та правової свідомості осіб, які реалізують (особливо застосовують) норми права.

Шляхи удосконалення юридичної практики в діяльності по систематизації права:

§ визначення переліку державних органів, наукових установ, навчальних закладів, інших суб’єктів, що займаються діяльністю по систематизації права;

§ створення концепції правової політики держави;

§ докладна регламентація процедури здійснення всіх видів систематизації правових норм уповноваженими суб’єктами права.

У правовому вихованні основними шляхами удосконалення юридичної практики є:

· розробка і правове затвердження національної програми розвитку правової культури та підвищення рівня правової свідомості суспільства;

· запровадження реалізації програм правового виховання у навчальних закладах, соціальних групах, політичних партіях тощо.

 

Правові норми, які надають права, покладають обов’язки, вводять заборони та встановлюють відповідальність за порушення, в науці теорії держави і права умовно іменуються матеріальними.

Слід зауважити, що відносини між людьми в суспільстві надзвичайно різноманітні й багатобічні, вони відзначаються складністю та ступеневістю. Наприклад, використання підприємцем свого права на здійснення окремого виду господарської діяльності передбачає його попередній обов’язок подати визначені документи та отримати ліцензію від певного державного органу, при цьому на цей орган покладеться обов’язок видати ліцензію та забороняється вимагати інші, не передбачені законом документи. У вказаних відносинах можуть бути задіяні інші суб’єкти, на яких покладаються обов’язки з посвідчення дійсності документів, проведення попередніх перевірок тощо.

Зазначені різноманітність, багатобічність і складність відносин вимагають встановлення у суспільстві правових механізмів, процедур використання прав, виконання обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності. З цією метою суспільство або – за його уповноваженням – держава впроваджують певні норми права, які у юридичній науці отримали назву процесуальних. Процесуальні норми, як і матеріальні, також можуть встановлювати певні права, обов’язки, заборони. Разом із тим соціальне цільове призначення таких норм полягає у забезпеченні оптимального та ефективного використання суб’єктами права своїх прав, виконання ними обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій, що закріплюються матеріальними нормами права.

Об’єктом регулювання процесуальних норм є відносини між членами суспільства щодо порядку, процедури втілення в життя приписів норм права.

Суб’єктами регулювання процесуальних норм можуть бути різноманітні члени суспільства, наприклад: фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства); соціальні групи (нації, народності, меншини); державні, місцеві органи, установи (міністерства, адміністрації, ради, суди); суспільні об’єднання (партії, спілки, союзи); господарські організації (підприємства, товариства) тощо.

Юридичний процес – це встановлений нормами права порядок здійснення суб’єктами права діяльності щодо створення, тлумачення або реалізації правових норм, спрямований на досягнення цими суб’єктами суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичного процесу проявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цьому унормованому порядку правової діяльності:

– одночасність виникнення і дії процесуальних норм разом з нормами матеріального права, здійснення яких спрямоване забезпечувати такі процесуальні норми. Затримка у прийнятті або відсутність процесуальних норм може значно утруднити або взагалі перешкодити здійсненню матеріальних норм;

– відповідність законодавчого рівня процесуальних норм законодавчому рівню відповідних норм матеріального права. Оскільки порядок, наприклад, використання права невіддільний від самого права, то норми, які запроваджують у суспільстві саме право та порядок його використання, повинні мати однакову юридичну силу. Недотримання цієї ознаки значно принижує авторитет юридичного процесу, що позначається на його ефективності;

– узгодженість процесуальних і матеріальних норм. Норми процесуального права повинні бути за своїм змістом узгоджені з матеріальними нормами, здійснення яких ці процесуальні норми забезпечують;

– розміщення процесуальних і матеріальних норм в одному правовому акті. В ідеалі процесуальні норми повинні розміщуватись у тому ж правовому акті одразу після матеріальних норм, порядок здійснення яких ці процесуальні норми встановлюють. Коли таке розміщення неможливе, наприклад, через детальність процесуального регулювання, вимоги простоти й економії законодавчого тексту, потрібно у правовому акті, який надає право, передбачає обов’язок чи встановлює заборону, робити відсилку на конкретні процесуальні норми чи акти, які визначають порядок реалізації цього права, обов’язку або заборони;

– відповідність змісту процесуальних норм їх соціальному призначенню. Процесуальні норми мають регулювати порядок діяльності суб’єктів з використання прав, виконання обов’язків, дотримання заборон, понесення відповідальності та не повинні торкатись змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм;

– багатоваріантність і диспозитивність процесуального регулювання. Процесуальні норми мають встановлювати порядок, який передбачає якомога більше шляхів здійснення норм матеріального права та можливсть суб’єктів самостійно обирати ці шляхи;

– демократизм процесуального регулювання. Процесуальні норми мають свій власний зміст, тому їм, як і матеріальним нормам, властива така змістовна ознака, як демократизм;

– доступність юридичного процесу. Процесуальні норми повинні бути інформаційно доступними, соціальні суб’єкти мають бути обізнані про існування певних процесуальних порядків, їх зміст та механізми дії. Мова викладення правового акта, що містить процесуальні норми, повинна бути ясною, чіткою, простою. Доступність юридичного процесу залежить також від простоти і надійності процесуальних форм, механізмів звернення до уповноважених органів та порушення юридичного процесу;

– законність процесуального порядку. Процесуальні норми повинні мати правовий характер, відповідати процесуальним нормам більшої юридичної сили та змістовно не суперечити нормам матеріального права, здійснення яких вони забезпечують;

– системність юридичного процесу. Процесуальному порядку властиві такі системні ознаки, як раціональна достатність регулювання, надійність і гарантованість здійснення процесу, ефективність і оптимальність процесуального регулювання, послідовність (черговість, стадійність) і строковість процесуальних дій.

Отже, процесуальні норми, формуючи юридичний процес, повинні визначати: цільове призначення процесу; тип основаних відносин; коло осіб, які беруть участь у процесі; дії, що здійснюються учасниками процесу; послідовність здійснення цих дій; строки і місце здійснення дій у юридичному процесі; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

Види юридичного процесу за видами правової діяльності

· правотворчий,

· правотлумачний

· правореалізаційний.

Серед загальноправових принципів, що властиві юридичному процесу у науці теорії держави і права визначають:

принцип загальнообов’язковості процесуальних норм для всіх соціальних суб’єктів та пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами;

принцип законності і юридичної гарантованості процесуальних прав особи, встановлених законом, пов’язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів;

принцип верховенства закону, закріплюючий вищу юридичну силу норм конституції та законів над іншими нормативно-правовими актами, несуперечливість правових норм;

принцип процесуальної справедливості відбиває загальносоціальну сутність юридичного процесу, прагнення до пошуку компромісу між учасниками відносин, відповідність дій їх соціальним наслідкам, наявність певних процесуальних механізмів;

принцип процесуальної рівності закріплює рівний правовий процесуальний статус всіх членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, релігіозної належності тощо;

принцип юридичної відповідальності суб’єктів юридичного процесу за порушення процесуальних норм.

Крім загальноправових принципів юридичний процес здійснюється із дотриманням загальнопроцесуальних принципів серед яких можна відзначити:

принцип гласності юридичного процесу, що встановлює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства;

принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні і обгрунтуванні кожною особою власної точки зору;

принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів;

принцип юридичної сили і обов’язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів;

принцип дії конституційного і судового контролю в процесуальній сфері;

принцип поєднання публічної і приватної ініціативи при порушенні юридичного процесу;

принцип оптимального поєднання одноособовості та колегіальності в юридичному процесі;

принцип оптимального поєднання усності і писемності юридичного процесу;

принцип особливого процесуального захисту соціально незахищених прошарків населення.

Послідовність здійснення членами суспільства дій, встановлених процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях юридичного процесу. Стадія юридичного процесу – це сукупність взаємопов’язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу. Стадії встановлюють сувору послідовність здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх процесуальних дій, передбачених попередньою стадією юридичного процесу.

Кожний вид юридичного процесу складається зі своєї, притаманної лише йому кількості та змісту стадій цього процесу.

У правовій науці виокремлюють наступні стадії процесу правотворчості:

а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об’єктивної потреби у правовій регламентації;

б) визначення суб’єкта, що може прийняти норму права;

в) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акту;

г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього нормативно-правового акту;

д) підготовлення проекту нормативно-правового акту;

є) попередній розгляд проекту акту;

е) суспільне обговорення проекту нормативно-правового акту (якщо це необхідно);

ж) офіційний розгляд проекту нормативно-правового акту відповідним органом;

з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили.

Процес тлумачення норм права складається з наступних стадій:

- встановлення об’єктивної потреби у тлумаченні норм права;

- узагальнення юридичної практики;

- з’ясування змісту правової норми, отримання результату з’ясування, перевірка його на адекватність волі законодавця;

- розроблення і обговорення проекту правотлумачного акта;

- прийняття або затвердження акта тлумачення норм права;

- опублікування вказаного акта.

У правореалізаційному процесі найбільшою стадійністю характеризується процес застосування права. Серед стадій правозастосування виділяють:

§ встановлення і дослідження фактичних обставин справи;

§ вибір і аналіз правової норми з точки зору її справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб;

§ тлумачення змісту норми права;

§ прийняття рішення та видання правозастосовчого акта;

§ доведення змісту прийнятого рішення до відома учасників правозастосовного процесу.

Юридична справа– сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, які стосуються передбаченої нормами права певної життєвої обставини, що прийнята до процесуального провадження для встановлення істини [151, с. 746].

Юридична справа як документальне утворення формується відповідно до рішень уповноважених органів з метою фіксації фактів в установленому законом порядку, змісту і результатів процесуальної діяльності цих органів. Матеріали справи включають в себе і документи правозастосовчих органів.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.201 сек.)