АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Розділ 8

Читайте также:
  1. Висновки до 3 розділу
  2. ВІДЦЕНТРОВІ ПИЛЕОСАДНІІ СУСПЕНЗІЙНО- РОЗДІЛЬНІ АПАРАТИ (ЦИКЛОНИ)
  3. Вставка розриву сторінки або розділу
  4. Демультиплексор (роздільник) Demux
  5. Для військових психологів щодо підготовки особового складу підрозділів і частин до участі в бою і проведення психологічної реабілітації військовослужбовців із БПТ
  6. Додаткова література до розділу І
  7. ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ І САМОПЕРЕВІРКИ ЗАСВОЄННЯ РОЗДІЛУ «ДИДАКТИКА»
  8. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ЗА РОЗДІЛОМ ХІ.
  9. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ЗА РОЗДІЛОМ ХІІ.
  10. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ЗА РОЗДІЛОМ ХІІІ.
  11. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ І ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗА РОЗДІЛОМ І.
  12. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ І ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗА РОЗДІЛОМ ІІ.

СТАН ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ ТА ЇЇ РОЛЬ
У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ
80–90-их РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

8.1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до розвитку літературної критики. 8.2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленказ проблем української культури. 8.3. Внесок у літе­ратурну критику Г. Цеглинського.8.4. Літературно-критична діяль­ність І. Франка(основні тенденції, розробка теорії критики, роль в українсько-польських взаєминах). 8.5. Значення творчості письмен­ників нового покоління (П. Грабовський,Б. Грінченко,М. Коцю­бинський,Ольга Кобилянська,Леся Українка,В. Стефаник,О. Мако­вей,В. Щурат)для оновлення літературної критики кінця ХIХ — по­чат­ку ХХ століття. 8.6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства.

8. 1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до
розвитку літературної критики

Остання чверть ХIХ століття — період пожвавлення духовного життя народів Європи. Хоча протягом 80-х років домінував ще позитивізм, а в мистецтві — реалізм, проте все виразніше заявляли про себе зародки інших стильових течій і напрямів. Зростала популярність Е. Золяз його теорією «експериментального» роману (власне натуралістичного), майстра в зображенні «діалектики душі» Л. Толстого, у Польщі втішалися славою прозаїки Еліза Ожешкота Б. Прус, критик Антоні Сегетинський. В Україні провідним прозаїком став І. С. Нечуй-Левицький, увагу читачів привернув опублікований в Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» братів Рудченків (Панас Мирнийта Іван Білик). Популярну концепцію І. Тенапро роль середовища в розвитку мистецтва почав ревізувати у Франції Е. Еннекен— автор праці «Наукова критика» (1888), що набрала певного розголосу в усій Європі.

Духовна атмосфера Європи не обминала й діячів культури розчленованого українського народу, що жив за умов національної бездержавності. Тут не тільки відчувалося відлуння подій, що відбувалися в чужих краях, а й виникали власні ініціативи й поставали оригінальні мистецькі явища, культурно-просвітні інституції, нові періодичні видання. Причому силове поле українства, яке повільно, але неухильно виростало з українофільства, складалося між Києвом, Львовом, Віднем, Женевою, Санкт-Петербургом, значною мірою — Варшавою і Парижем. Після Емського указу тепер, у 80-ті роки, активізуються стосунки між українськими громадами названих міст; концепція «органічної праці», якою керувалися поляки після поразки січневого повстання 1863 року, знайшла український відповідник у поєднанні щоденної культурно-просвітньої праці («Просвіта», «Руська бесіда»), сеймово-парламентської і видавничо-журналістської діяльності.

Нові потреби громадського і суспільно-політичного життя зумовили появу різнотипної нової періодики: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря», щомісячних журналів «Світ», «Киевская старина», «Народ», квартальника «Житє і Слово», нарешті з 1898 року солідного «Літературно-наукового вісника». Крім часописів «Світ», «Народ», «Житє і Слово», інші виходили регулярно і тривалий час, даючи простір для реалізації задумів і різноманітних форм літературно-критичної діяльності.

«Діло» було засноване 1880 р. Володимиром Барвінським(1850–1883) і з деякими перервами проіснувало аж до 1939 року. На його сторінках протягом 1883–84 рр. часто виступав І. Франко. Однак як «політичний часопис» на власне критику у 80-х роках впливав мало. Більші заслуги в цьому плані мала «Зоря», яка виходила з 1880 до 1897 року. Спочатку під редакцією гімназійного вчителя й автора шкільних читанок етнографа О. Партицького(1840–1895), який редагував її до 1885 року, часопис справляв враження, за словами І. Франка, «виключно галицького». Значну роль у збагаченні «Зорі» відіграв сам І. Франко, який працював у її редакції з 1883 до 1886 року. Він приступив до роботи з наміром «поставити «Зорю» так, щоб вона була і справді європейською по провідним думкам та поглядам і справді нашою, українською, по реальному змісту, по мові і по духу»1. Розпочату І. Франком працю зміцнив В. Левицький(1856–1938), який виступав під псевдонімом В. Лукич. Він редагував «Зорю» з 1890 року до кінця її існування (1897) і, залучивши до співпраці старих і молодших письменників з усіх українських земель, домігся того, що цей двотижневик, за оцінкою В. Щурата, міг «станути гідно поруч таких же поважних видавництв других слов’янських народів»2.

Крім І. Франка, з рецензіями, оглядами, некрологами тут виступали як літературні критики М. Вороний,Т. Галіп,В. Горленко,П. Грабовський,Б. Грінченко,І. Кокорудз,М. Комаров,О. Кониський,М. Кононенко,І. Копач,В. Коцовський,А. Кримський,О. Лотоцький,В. Лукич,О. Мака­рушка, О. Маковей, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Стешенко, К. Студинський, В. Щурат. Отже, як бачимо, люди старшого і молодшого поколінь, письменники та літературознавці, бібліографи і власне журналісти.

Двотижневик обсягом 2 – 2,5 друкованих аркуші прислужився літературній критиці не тільки жанрами критики, а й літературними конкурсами, дискусіями з приводу реалізму-натуралізму, оглядами інших, у тім числі чужомовних, журналів. Стимулювали літературно-естетичний критицизм переклади з зарубіжних літератур і нові твори українських авторів.

Серед перекладів читачі знаходили твори Е. По,М. Твена,В. Шекспіра,Д. Байрона,В. Скотта,Х. Ботева,І. Вазова,Й. В. Ґете,Ф. Шіл­лера, Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Конопніцької, К. Тетмайєра, П. Беранже, В. Гюго, Т. Ґотьє, А. Доде, А. Мюссе, В. Ганки, Я. Врхліцького, Я. Неруди, С. Чеха, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріната ін.

Обстоюючи засади реалізму й народницьку ідеологію, журнал «Зоря» не був ні вузько-доктринерським, ні обмежено-націоналістичним, як його трактували вульгарні соціологи. Про це свідчать хоча б прізвища письменників, чиї твори часопис публікував: П. Грабовський,М. Коцю­бинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Наталя Кобринська, Б. Лепкий, М. Черемшина. Додамо, між іншим, що в «Зорі» дебютувала Леся Українка, тут побачила світ стаття П. Грабовського «Дещо про творчість поетичну» (1897, т. 3), що кваліфікувалася соціологами як «маніфест революційно-демократичної критики».

Безперечно, навіть при зміні редакторів (О. Партицький,О. Кали­товський, Г. Цеглинський, О. Борковський, В. Лукич) журнал «Зоря» своїм змістом не виходив поза обсяг консервативно-ліберальних цінностей та орієнтацій. Не змінювали істотно його характеру і публікації молодих письменників; то були ранні твори авторів, які також еволюціонували. До полеміки І. Франкаяк радикала з деякими «зорянами» ще повернемось. І почнемо з характеристики іншого журналу, промотором та ідейним натхненником якого був саме він.

Після закриття «Громадського друга», заборони збірників «Дзвін», «Молот» І. Франкозадумав зі своїми соратниками видавати двотижневика «Нова основа», що мав би, за його словами, «перейняти прояснені новими добутками традиції «Друга»3. Не роздобувши коштів й нейтральної особи, яка могла б представляти видання як формальний редактор-видавець перед властями, він зрезиґнував з цього задуму, не полишаючи думки про власний чи бодай підконтрольний йому періодичний орган. Тому І. Франко прилучився до заходів І. Белея, який зорганізував часопис «Світ». 10 січня 1881 року з’явився його перший номер, в якому під заголовком «Від редакції» повідомляється: «Пускаємо в люди перше число «Світ» без шумних програм. Статті, уміщені в нинішнім числі, висказують програму «Світу». Всяке чесне і совісне починання стрічає противника, але стрічає і прихильника. Тож і ми, надіємся, не останемось без прихильних нашому видавництву і для них і при їх помочі чей остоїмось в нашій нелегкій роботі»4.

Хоча редактором-видавцем вважався І. Белей(1856–1921), але основним автором і зв’язковим редакції з громадянами та іншими часописами знову був І. Франко. Про це свідчить його лист до В. Спасовичау Варшаву, надісланий ще до виходу першого числа «Світу»: «Бажаючи поставити свою часопись на широкій загальнолюдській і всеслов’янській основі, — писав І. Франко, — ми знаємо, що без живих знань, без обміни думок з передовими людьми усіх слов’янських пород ми не зможемо сього зробити»5. Тому й просив В. Спасовича як редактора польського журналу «Ateneum» обмінюватись виданнями. Через скрутне матеріяльне становище І. Франко жив тоді в Нагуєвичах, допомагав родині в господарстві, а кожну вільну хвилину (і передусім ночі) використовував для писання матеріялів — художніх творів і статей — до «Світу». За ним був установлений таємний поліційний нагляд. За таких умов письменник подавав у кожен номер черговий розділ повісті «Борислав сміється», вірші, які потім склали збірку «З вершин і низин» (1887), перекладні та оригінальні статті на соціяльно-політичні та літературно-мистецькі теми («Мислі о еволюції в історії людськості», «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва», «Хуторна поезія П. О. Куліша»). І повість, і поетичні цикли, і названі статті будили думку читачів, викликали полеміку опонентів, тривале відлуння в духовному житті наступників. Стоячи твердо на засадах позитивізму, по-своєму переформульованих у статті 1878 р. «Література, її завдання і найважніші ціхи» (концепція «наукового реалізму»), утверджуючи чимало ідей соціяльного радикалізму, що, по суті, були запозичені з праць теоретиків соціялізму, І. Франко в полеміці з О. Огоновськимдасть своє розуміння естетики, яке допоможе йому згодом переглянути концепцію літературної критики. Для уточнення критеріїв оцінки художніх творів («у нас єдиний кодекс естетичний — життя») на основі глибшого розуміння суті мистецтва у стосунку до об’єктивної дійсності важливе значення мав досвід творчої праці над повістями «Борислав сміється» та «Захар Беркут», які Франко писав протягом 1881–82 рр., зокрема його роздуми над співвідношенням «реального» та «ідеального». Ці роздуми в листах до О. Рошкевич(вересень 1879 року), до М. Павлика(12. 11. 1882 року) проливають світло не тільки на творчий задум Франка-прозаїка, а й на естетичні орієнтири, джерела й механізми критицизму Франка-критика. З цього погляду показовим є другий зі згаданих листів. «Я пишу повість історичну, — інформує адресант М. Павлика, — з ХIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі писання, так як і Флоберова«Salambo»), в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елемента вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить в собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей, не то, що, наприклад, «Чорна рада» (т. 48, с. 329). Отже, маємо позитивне в з о р у- в а н н я на «Саламбо» Флобера і в і д ш т о в х у в а н н я від «Чорної ради» Куліша.

На основі такого зіпротиставлення формується самооцінка власного задуму. Як побачимо далі, до Франкових роздумів наближатиметься В. Горленков рецензії на повість «Захар Беркут». Очевидно, подібні чинники, які зумовлюють та опосередковують літературно-критичні оцінки (й самооцінки), появились би на сторінках часописів (того ж «Світу»), якби вони виходили регулярно, а критики мали можливість працювати зосереджено і систематично в більш сприятливих умовах. Та «Світ» через фінансову скруту, певну обструкцію громадянства і через цензурні утиски у вересні 1882 року перестав виходити.

Того ж року розпочав свою більш тривалу історію часопис «Киев­ская старина». Формальним засновником і видавцем його був Феофан Лебединцев(1828–1888), фактично за цим своєрідним виданням стояла київська Стара Громада, оскільки найактивнішими авторами виявилися В. Анто­нович, О. Лазаревський, П. Житецький, а наступними редакторами були Олександр Лашкевич(1842–1889), Євген Кивлицький(1861–1921) і Володимир Науменко(1852–1919).

«Киевская старина» мала статус «ежемесячного исторического журнала» і друкувала відповідно до цього документи, етнографічні та археографічні матеріяли, історичні розвідки з життя «южно-западного края». Правда, з 1890 року видавці домоглися права друкувати і белетристику на ту ж тему, а з 1897 року — навіть українською мовою, але російським правописом. У такому статусі часопис проіснував до 1906 року. З 1907 року замість нього з’явилася «Україна», яка видавалася українською мовою. Після такої реформи нові видавці пояснювали її мотиви так: «... ми хотіли додержати в «Україні» традицію «Киевской старины» щодо наукового змісту її, а разом з тим бажаючи дати нашим читачам і деякі відомості про біжучі справи в житті України»6.

Отже, «Киевская старина» понад 25 років була єдиним друкованим органом на українських землях, що входили до складу Російської імперії, який виражав власне українську думку, а тому не міг не сприяти на властивий йому і доступний його статусові спосіб розвитку літературної критики. Здійснювалося це через публікацію і рецензування спочатку фольклорно-етнографічних матеріялів, згодом все частіше — художніх творів таких українських письменників, як Т. Шевченко, М. Костомаров, Є. Гребінка, В. Забіла, Г. Квітка-Основ’яненко, С. Руданський, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Франкота ін. Рецензувалися, крім того, протягом 80-х років ХIХ ст. нові публікації П. Куліша,Д. Мордовця,І. Карпенка-Карого,Я. Щоголева,Панаса Мирного,альманахи «Рада», «Буковинський альманах». У ролі критиків художніх творів вряди-годи виступали історик В. Антонович,архівіст І. Каманін,етнограф Б. Познанський,юрист С. Єфре­мов,але найчастіше і найцікавіше філолог, випускник Сорбонського універ­ситету Василь Горленко.

Власне критичні матеріяли, зазвичай, зосереджувалися в рубриці «Библиография», в підрозділі «Библиографические заметки». Однак журнал історичного типу формував критицизм своїх читачів, пробуджуючи в них почуття етнічної пам’яті і національної самосвідомості усім корпусом матеріялів з історії України-Русі. Про цю специфіку журналу нагадував редактор в січні 1884 року, обіцяючи друкувати статті «наукового, історико-белетристичного змісту, історичні документи, мемуари, хроніки, щоденники, спогади, оповідки, біографії, некрологи, характеристики і повідомлення про матеріяльні пам’ятки південно-руської давнини, про народні вірування, звичаї; думи, казки, пісні і т. ін., а також бібліографічні замітки про нові книги з південно-руської історії та етнографії»7.

Обіцяне послідовно здійснювалось з домінуванням опису, відтворення, які мали демонструвати високу міру об’єктивізму. Йшлося-бо навіть про гетьмана І. Мазепу, П. Орликабез демонстративної анафеми. Звісно, редактори та автори зважали на існуючі цензурні приписи і правові норми царизму. Так, публікуючи повість І. Нечуя-Левицького«Старосвітські батюшки і матушки», редакція подала примітку: «Печатается в переложении на общерусский язык, с сохранением малорусского подлинника одних лишь диалогов»8.

Редакція, видно, усвідомлювала оцінні аспекти укладання часопису, його тематичної спрямованості, бо випускала тематичні номери, а в рецезіях на чужі збірники зверталася увага на композиційну їх вмотивованість чи брак такої. Ілюстрацією цієї тези може бути таке міркування в анотації-рецензії на «Литературный сборник», що вийшов у Львові 1886 року за редакцією Б. Дідицького. Рецензент, що сховався за криптонімом W, писав: «Невеликий обсяг збірників, які видаються найстаршим львівським видавничим товариством, призводить до суттєвих незручностей, що позначаються на складі окремих випусків: з’являється необхідність членувати статті задля урізноманітнення змісту книг (...), позбавляючи цілісності деякі наукові праці»9.

Розширенню і збільшенню історичної перспективи для поточної критики слугували історично-літературні нариси, огляди, а також рецензії на історії української літератури М. Петровата О. Огоновського.

Про те, що російськомовна «Киевская старина» також мислила себе всеукраїнським друкованим органом, свідчать як добір автури і матеріялів, так і порівняльні конструкції, які час від часу проявлялися в різних жанрах публікацій, навіть у некрологах. Приміром, відгукуючись на смерть Євгена Желехівського, редакція (некролог без підпису. — Р. Г.) подала таке судження: «Наші галицькі брати живуть інакше, ніж ми. Вони являють собою суспільність, не поділену на будь-які класи... Це в точному розумінні слова народ, який із свого середовища шляхом освіти, а не багатства висуває інтеліґента... Там громадським, народним діячем, навіть проти власної волі, легко стати, але бути ним надзвичайно важко»10. Не йдеться тут про істинність чи хибність такої оцінки, а тільки про спрямованість думки, спосіб її вираження.

Три основні українські журнали («Правда», «Зоря», «Киевская старина») і одна щоденна газета («Діло»), які виходили протягом 80-х – в першій половині 90-х рр. ХIХ ст., дотримуючись цензурних статутів, не могли забезпечити свободи творчості радикальніше налаштованих українських критиків. Тому М. Драгомановяк політичний еміґрант продовжував у Женеві видавати ще якийсь час «Громаду» (до 1882 року), користувався там можливостями російського «Вольного слова». До іншомовної преси вдавався тоді ж і І. Франко. Він, крім штатної роботи в газеті «Kurjer Lwowski» (1887–1897), дописував до польськомовних часописів «Kraj» (у Санкт-Петербурзі), «Prawda» і «Ateneum», «Głos» (у Варшаві), «Przegląd społeczny», «Ruch» (Львів), чеськомовного «Slovansky prehled» (Прага), німецькомовного «Die Zeit» (Відень).

Виступи в іншомовній пресі з оглядовими і проблемними статтями не тільки вводили українську літературу в європейський контекст, а й впливали на перегляд критеріїв оцінки творчості українських авторів, підводили до необхідності осмислювати проблеми самої критики. Період кінця 80-х – початку 90-х років був у цьому аспекті періодом латентним, коли нові якості української літературної критики невдовзі проявилися на сторінках «Літературно-наукового вісника», а перед тим заявили про себе на сторінках журналу «Житє і Слово», видавцем якого була Ольга Хоружинська, дружина І. Франка. Його появу прискорила ухвала II з’їзду Русько-української радикальної партії, співзасновником якої в 1890 році був І. Франко, не друкувати художніх творів і рецензій на них у журналі «Народ» (1890–1895). Франко, як співредактор разом з М. Павликомі цього часопису, почав його використовувати і для своїх творів, і для критичних статей (стаття «Із поезій Павла Думки», рецензії на двотомник творів російського прозаїка Г. Успенського, на женевське видання «Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії», стаття «Наш театр» тощо). Бажання самостійної діяльності, яка б синтезувала науку, літературу і критику, підсилювалося і тим, що І. Франко в липні 1893 року одержав науковий ступінь доктора філософії. 15 листопада 1893 року в «Народі» повідомлялося, що з нового року виходитиме «Вісник літератури, історії і фольклору» під назвою «Житє і Слово». На запрошення І. Франка відразу відгукнулися Леся Українка, А. Кримський, М. Коцюбинський, П. Грабовський, подали свої матеріяли давні соратники М. Драгоманов, М. Павлик, О. Маковей, О. Терлецькийта ін.

Спочатку журнал мав 5 розділів: «Белетристика», «Статті наукові», «Матеріяли історичні, літературні і етнографічні», «Критика і бібліографія», «Хроніка». Він активно шукав своєї «ніші» серед існуючих часописів. В «Оповістці» редакції 1895 року (книга 6) писалося: «Всі відчувають потребу видання незалежного, політично-наукового, о ширшім закрою і поважнім тоні, котре би, не вдаючися в щоденну аґітацію політичну, пояснювало явища нашого політичного і суспільного життя з ширшого становища, видання, котре би злучувало європейські поступові ідеї з потребами русько-української нації»11. Видання заповідалося саме таким. І в здійсненні цього завдання певну роль мала відіграти літературна критика, яка, на думку Франка, займала мало місця в «Зорі», «Правді», тому він далі в тій же «Оповістці» наголошував: «Бажаючи надто своїм виданням доповнити ті наші видання, які виходять в Галичині, а також, наскільки можна, журнали російські, ми думаємо се зробити, обертаючи особливу увагу на критику літературну і знайомлячи читачів з новими напрямами і важнішими появами літератури інших народів, а в науці подаючи праці чи то оригінальні, чи перекладні про такі теми, яких у Росії не позволяє торкатися цензура»12.

З уточненням концепції журналу в ньому з’явився новий розділ «Статті про справи політичні і суспільні», а перший номер часопису за 1896 рік відкривався публікацією «І ми в Європі», написаною І. Франкомспільно з М. Павликомі поданою з рядом підписів молодих інтеліґентів як «протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». Там же надруковано важливу для розуміння суті і завдань літературної критики власне програмну статтю «Наша белетристика (Слово про критику)». Реалізуючи свою програму, І. Франко розпочав у «Житті і Слові» критичний аналіз соціял-демократичних доктрин і перегляд проблеми співвідношення національного та соціяльного елементів у житті народу (статті «З кінцем року», 1896; «Соціялізм і соціял-демократизм», 1897). Ці мотиви та ідеї знайдуть продовження і своє ґрунтовне втілення в різнотипних текстах І. Франка, опублікованих на сторінках «Літературно-наукового вісника», який виник на базі «Зорі» та «Життя і Слова» і почав виходити щомісяця з 1898 року. До складу його редакції спочатку входили М. Грушевський(гол. редактор), І. Франко, О. Борковський, О. Маковей. Олександр Борковський (1841–1921) і Осип Маковей (1867–1925) невдовзі відійшли з ЛНВ, натомість у редакції почав працювати Володимир Гнатюк(1871–1926). Через велику зайнятість М. Грушевського в університеті фактичним редактором ЛНВ до переведення часопису в Київ (1907) був І. Франко. Він нарешті отримав солідну трибуну для регулярної і вчасної публікації своїх творів без огляду на смаки редактора. Як справедливо сказав В. Дорошенко, «завдяки невтомній праці Франка ЛНВ став найвизначнішим на той час літературно-науковим журналом, навколо якого єдналися поруч зі старшими (Г. Барвінок,О. Кониський,Д. Мордовецьта ін.) і молодші письменники (В. Винниченко,М. Вороний,Б. Грінченко,І. Тобілевич,А. Кримський,В. Леонтович,В. Самійленко,Л. Ста­рицька-Черняхівська, Леся Українка, К. Гриневичівна, П. Карманський, Ю. Кміт, Б. Лепкий, О. Маковей, Л. Мартович, В. Пачовський, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Яцків, О. Кобилянськата ін.). Увесь цей час аж до початку першої світової війни ЛНВ відігравав важливу ролю єднання усіх культурних сил України, поділеної чужими державними кордонами»13.

Крім згаданих вище часописів, протягом 80–90-х років ХIХ ст. в різних містах України виходили альманахи і збірники: «Рада» (Київ, 1881, 1883), «Буковинський альманах» (Чернівці, 1885), «Нива» (Одеса, 1885), «Веселка» (Львів, 1887), «Ватра» (Стрий, 1887), «Дністрянка» (Львів, 1887), «Перший вінок» (Коломия, 1887), «Складка» (Харків, 1887, 1893, 1896), «Товариш» (Львів, 1888), газета «Буковина» (1885–1918). Остання як часопис змінювала частотність появи (двічі на місяць до 1892, щотижня до 1895, чотири рази на тиждень впродовж 1895–96 рр., далі до 1898 виходила щоденно). Під редакцією О. Маковеяпротягом 1895–97, Л. Турбацькоговпродовж 1897–98 рр. вона приділяла значну увагу літературній критиці (виступи самих редакторів, Лесі Українки, Ольги Кобилянської).

Таким чином, хоча й нечисленна, але регулярна періодика, яка виходила на українських землях в останній чверті ХIХ ст., була різнотипною. Взаємодоповнюючи себе навзаєм, вона забезпечувала за різних в Австро-Угорській та Російській імперіях цензурних умов можливість українським письменникам публікації своїх творів та обговорення їх критикою. Стан тодішньої періодики, виступи одних і тих же письменників на її сторінках були, з одного боку, виявом характеру ідейно-естетичного критицизму поневоленого народу, який повільно еволюціонував через культурно-освітню діяльність до національної консолідації і політичного самовизначення. З другого боку, українська періодика і нові літературні явища стимулювали розвиток професійної літературної критики в поточній пресі і в нечисленних установах академічного типу.

Оскільки історія української літератури викладалася і відповідно до потреб навчання студентів розроблялася тільки у Львівському та Чернівецькому університетах, то такі філологи, як Олександр Потебня(1835–1919) і Микола Сумцов(1854–1922) у Харкові, Микола Петров(1840–1921) і Микола Дашкевич(1852–1908) у Києві своїми російськомовними працями з теорії словесності (О. Потебня) та історії української літератури (М. Петров, М. Дашкевич), етнографії (М. Сумцов) опосередковано впливали і на літературну критику, даючи відповідні поштовхи до її розвитку.

Роль же української неофіційної академії в той період виконували громадські об’єднання — Стара Громада в Києві, Наукове Товариство ім. Т. Шевченка(НТШ) у Львові. Останнє було засноване в грудні 1873 року як Літературне Товариство ім. Т. Шевченка із завданням «спомагати розвій руської (малоруської) словесності»14, а 1893 року реорганізоване в наукову установу за зразком такого ж типу західноєвропейських організацій. НТШ поділялося на секції, періодично видавало «Записки НТШ» і «Хроніку НТШ». І. Франкояк голова Філологічної секції НТШ згуртував навколо себе українських філологів, запрошуючи і чужоземних, для розробки історії української літератури від найдавніших часів до сучасності.

Все це під кінець ХIХ століття, коли відзначалося 200-річчя нової української літератури, створило якісно нову ситуацію для функціонування літературної критики, зумовивши її неперехідні здобутки, які в контексті європейських методологічних пошуків не залишилися на марґінесах естетичної свідомості.

8. 2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленка
з проблем української культури

В історії української літературної критики 80–90-х рр. ХIХ ст. у її контактах з літературно-естетичною атмосферою Європи помітний внесок належить Василеві Горленкові (1853–1907). Здобуті знання в Ніжинському ліцеї та Сорбонському університеті Франції дали йому можливість успішно виступати на сторінках російських журналів «Отечественные записки», «Голос», «Молва», «Русское обозрение», «Труд», «Всемирная иллюстрация», «Русский архив», «Новое время» і газетах «Русский листок», «Петербургская газета», «Речь» із статтями різних жанрів про літературу, малярство, театр.

Зацікавлення нащадка козацької старшини українською куль­турою найповніше виявилися в його публікаціях в часописі «Киевская старина», де він сягнув, за спостереженням М. Грицюти, «творчого зеніту»15. На жаль, ні нарис цього дослідника в «Історії української літературної критики» (К., 1988), ні розлогі цитати з праць В. Горленкау книзі В. М. Поважної «Розвиток української літературної критики у 80–90-х роках ХIХ ст.: До проблеми критеріїв і методу» (К., 1973) не дали цілісного уявлення про особливості літературно-критичної творчості В. Горленка на матеріялі української літератури. Уривки з його трьох рецензій (на повість І. Франка«Захар Беркут», перші розділи роману Панаса Мирного«Повія» і п’єси І. Карпенка-Карого«Бондарівна», «Безталанна», «Розумний і дурень», передруковані з «Киевской старины» в «Хрестоматії з історії української літературної критики та літературознавства, Книга друга» (К., 1998) з великими купюрами, демонструють лише окремі грані його критицизму. Поза цими уривками залишилися критичні закиди В. Горленка І. Франкові щодо повісті «Захар Беркут», не увійшла до хрестоматії влучна і цікава з сьогоднішнього погляду рецензія на збірку Я. Щоголева«Ворскло». Таким чином, якщо раніше В. Горленка трактовано як прихильника концепції «чистого мистецтва», то тепер з поданих уривків критик постає типовим речником критеріїв «правди і реалізму» (ХІЛК-2, с. 197).

У поле зору В. Горленкаяк предмети аналізу й оцінки потрапляли творчість кобзарів і лірників; нові українські видання 1882 року; праці П. Чубинського; збірка «Ворскло» Я. Щоголева, видана 1893 року в Харкові, і гумористичні оповідки і сцени з народного українського побуту В. Жуковського, що побачили світ у Києві 1884 року; спогади про життя і діяльність Вол. Барвінського(Львів, 1884); нариси історії української літератури ХIХ ст. М. Петрова(К., 1884); історична драма М. Костомарова«Эллины Тавриды» (СПб., 1884), розпродаж цінностей Вишневецького замку; французькомовні нариси про І. Мазепу; альманах М. Старицького«Рада»; повість І. Франка«Захар Беркут» (К. С., 1885, т. ХI); твори О. Федьковича; оповідання Д. Мордовця, видані в С.-Петербурзі 1885 р.; нове видання поеми Т. Шевченка«Гайдамаки» з ілюстраціями О. Сластьона; п’єси І. Карпенка-Карогота М. Кропивницького; «Чорна рада» П. Кулішаросійською мовою.

Хоча за предметною спрямованістю перераховані публікації В. Горленкастосуються не тільки нових художніх творів, а й мемуарно-літературознавчих та етнографічних праць, їх об’єднує ряд спільних прикмет: розглядаються щойно опубліковані різнотипні видання крізь призму актуальних суспільно-культурних інтересів українців східних і західних земель. Спільним є те, що В. Горленко, як звичайно, «виходить за межі рецензованого матеріялу і кожний твір розглядає в контексті епохи, всього літературного процесу»16. Конкретні оцінки, узагальнюючі висновки, критичні міркування В. Горленка спираються на широку основу, яка в тексті статей викладається у формі теоретичних роздумів, тез тощо, на компаратистично вишиковані чи асоціативно згадані прізвища різних авторів і назв їх творів. Можна погодитися з М. Грицютою: «Критична спадщина Горленка свідчить, що він сприйняв методологію Тена», керувався «в оцінках художніх явищ принципами культурно-історичної та психогенетичної шкіл»17. Але немає підстав говорити про недооцінку Горленком «соціяльного змісту мистецтва, тяжіння до «об’єктивних», «нейтральних» критичних оцінок»18. Відверті, чітко сформульовані критичні судження позитивного і негативного аксіологічного характеру зустрічаються в усіх його матеріялах, в оцінках творів і Котляревського, і Франка, і Карпенка-Карого, не кажучи вже про численних графоманів, яких В. Горленко, як і П. Куліш, і І. Білик, і І. Франко, різко розвінчував.

Характерним взірцем амбівалентної підсумкової критичної оцінки може бути висновок статті В. Горленка«Из бумаг И. П. Кот­ляревского». На його думку, перші частини «Енеїди» і «Наталки Полтавки» — «действительно лучшее, что он произвел. Две последние части «перелицованной поэмы» бледны и слабы, «Москаль-чарівник», при всей своей веселости, не более как грубоватый фарс. Но вечно юная «Наталка» упрочит за отцом новой малорусской литературы незыблемую славу. Помимо достоинств типичной картины нравов, живой и трогательной, она имела сильное влияние на изучение украинской народности и, вместе с «Думами» кн. Цертелева, явилась первым сборником народных песен»19. З цього судження прозоро виступає оцінний критерій: змістовий (жвава, зворушлива типова картина звичаїв і моралі) і функціональний (сильний вплив на вивчення української народності).

В усіх наступних рецензіях уточнюється цей дещо абстрактно тут поданий змістовий критерій (типова картина звичаїв): йшлося про вміння відтворити «правдивую внутреннюю жизнь» (ХІЛК-2, с. 197), про «живые лица», «живые типы», «индивидуальности» (ХІЛК-2, с. 197, 200). Горленкопов’язував майстерність Панаса Мирного(він для нього «по преимуществу психолог») з умінням проникати в душу героїв через змалювання їх доцільних стосунків із середовищем без надувживання етнографізмом: «У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает в меру, все рисуется естественнее и ярче» (ХІЛК-2, с. 200). Саме з висоти такого критерію В. Горленко робив зауваження до ранніх п’єс І. Карпенка-Карого: «Несмотря на обилие слов, мы не видим людей. Характеры их «сделаны». Слова их красивы, но холодны... Бледность идеальных лиц у г. Карого зависит от того, что главная его сила в наблюдении, а такие лица сочиняет он по готовым образцам» (ХІЛК-2, с. 195, 197).

Звертаючи в своїх рецензіях увагу на вмотивованість розвитку фабули в епічних і драматичних творах, на те, чи характер персонажа «вылился целиком» (ХІЛК-2, с. 195), критик з такої позиції визначав «слабые стороны» повісті І. Франка«Захар Беркут» (називаючи, правда, цей твір романом). Він бачив у ньому «некоторую искусственность в развитии фабулы», те, що «события являются немного по щучьему велению, как deus ex machina. Подчас просвечивает и дает себя чувствовать «мораль» там, где достаточно бы голоса одних художественных образов...» (виділено нами. — Р. Г.)20.

Критерії поцінування художніх творів, їх «сильних» з погляду естетичного впливу на читачів чи «слабких» сторін пов’язані, за логікою роздумів В. Горленка, із розумінням суті мистецтва, таланту митця, способів осягнення їх зв’язку. Ланки його концепції знаходимо в рецензіях на «Нариси історії української літератури ХIХ ст.» М. Петроваі збірку «Ворскло» Я. Щоголева. У першій читаємо: «Едва ли возможно изучение творчества какого-либо народа без уяснения его национально-духовных особенностей, как они выражаются в его истории, во всем его нравственном типе и более всего в народной поэзии/... / Без анализа этих национальных черт, без исследования того, как, при всех влияниях и воздействиях, выражался в развитии литературы этот процесс самовыражения и самоуяснения какой-то своеобразной духовной особы, в чем он выразился и к чему привел, не уяснится ни вопрос о «свойстве почвы украинской литературы», ни «вопрос о его жизненности»21. Виділені нами міркування про вираження національно-духовних основ народу в його народній і професійній творчості через талановитих окремих осіб розгортаються в характеристиці обдарування Я. Щоголева і особливостей його лірики. Логіка роздумів підводить до питання про «тенденційну і художню поезію». В. Горленко твердив, що таке питання вже з’ясоване досвідом народно-поетичної творчості, пройнятої «чувством красоты, т. е. идеала». У цьому контексті сформульовано думку, яка часто безпідставно трактувалася помилковою. Одначе, вона свідчить про глибоке розуміння як сутності мистецтва взагалі, так і лірики зокрема. «Высокие идеи, — писав Горленко, — присущи высоким сердцам, какими не могут не быть поэтические таланты. Но силу поэзии дают не идеи, а их выражение, жизненность образов. В яркости образов, в силе чувства и в том особенном своем освещении, которое сообщает предметам и мыслям духовный склад поэта, — все влияние и действие поэтического дара. Нас миновала, и да минует впредь, борьба с искусством в области самого искусства, равно как и опыт переложения в стихи передовых статей»22. Теза про те, що силу поезії дають не самі ідеї, а спосіб їх вираження, сформульована 1884 р., не була новою тоді в контексті європейської естетичної думки, одначе в перспективі вона майже буквально повториться І. Франком1898 року, а ще далі стане методологічною засадою рецептивної естетики. Проникливий критик-естет не цурався утвердження в часи домінування позитивізму «життєвої правди» і видав бажане за дійсне, твердячи, що минули часи декларативної лірики. Його, очевидно, підкупила описово-елегійна поезія Я. Щоголева, тип таланту цього поета. В. Горленко констатував: «Г-н Щоголев хорошо обдумал свои поэтические ресурсы и хорошо овладел ими. У него есть качество важное для писателя и не часто встречающееся: правильное сознание своих сил. Нет пьес рефлектирующих, нет тенденциозной поэзии и нет... переводов русских поэтов. Истинная сфера его творчества — небольшая картина, тип, проявление какого-либо чувства, все согретое сильным лиризмом; краски его всегда народны, и муза не покидает степи, леса, хаты и поля. Таковы его описательные вещи»23.

Критик виокремлював поезії «Ткач», «Косарі», «Будинок», «Могильщик», які асоціювалися йому з віршами П’єра Дюпона, вражали скорбною тональністю. Все це служило підставою для висновку: автор «Ворскло» — «чистейший лирик... Его надо причислять к поэтам — строгим к себе, совершенно справедливо взвешивающим не только каждое слово, как надо делать в прозе, но и каждый звук»24.

Як бачимо, розмова про одну поетичну збірку заторкнула проблеми психології творчості, суті лірики, письменницької самоідентичності, жанрової природи віршів Я. Щоголева. А розпочиналася вона історико-літературним екскурсом аж до альманаху «Хата», журналу «Основа», до дебюту автора «Ворскло», якого вже в 60-і роки можна було поставити на чолі групи поетів-основ’ян.

Так в історії української критики апробувався жанр проблемної рецензії і нові критерії власне естетичної критики, яка тонко розуміла соціяльні аспекти літератури. Соціяльність так трактованої лірики виявлялася не в ілюстрації чи ритмізації відомих гасел, а у вираженні національно-духовної субстанції, що складається в конкретно-історичній ситуації народу в його взаєминах з іншими народами. Відштовхуючись від відомої думки про літературу як «документ духовної історії», В. Горленков огляді «малорусских изданий 1882 года» писав: «... в данном случае следует отбросить спорные вопросы о том, для кого или для чего нужно известное литературное произведение, а отправляясь от факта существования новых произведений в малорусской письменности, смотреть на них, как на шаг вперед или назад, хороший или дурной, во всяком случае как на известное произведение умственной деятельности»25.

Такі і подібні роздуми про «життєвість української літератури», особливості її функціонування у 80-х роках ХIХ ст., про роль белетристики в «развитии исторического самосознания», про «силу трезвого искусства» і «силу таланта, когда он направлен на добро» (ХІЛК-2, с. 199), свідчать про те, що вся літературно-критична діяльність В. Горленкау 80-ті – 90-ті роки ХIХ ст. в її журналістській та епістолярній формах мала постійну призму — долю і своєрідність української культури, української мови. Ця позиція критика текстуально задокументована в рецензії на «Повію»: «Писать по-малорусски возможно всякому, знающему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный её образами, думающий по-малорусски /... / Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?» (ХІЛК-2, с. 199).

Таким чином, В. Горленкояк літературний критик мислив не тільки про літературу однією літературою, а поціновував кожне її явище крізь призму українства на основі європейського досвіду. Він не реферував праць І. Тенаі не «прикладав» його методології як готової моделі до українського матеріялу. Його власні методологічні інспірації йшли як від знань, здобутих у Парижі, так і від національної пам’яті нащадка козацького роду, від постійної обсервації літературно-мистецького життя українців.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.)