АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Республіка Білорусь: загальні відомості

Читайте также:
  1. Адміністративна структура БМР має три органи: загальні збори акціонерів, рада директорів і правління.
  2. Азербайджанська Республіка: загальні відомості
  3. Виникнення і природа свідомості
  4. Виникнення і природа свідомості. Свідомість і мова.
  5. Виникнення свідомості
  6. Властивості наукової свідомості людини та систематизація науки
  7. Гідність як категорія моральної свідомості
  8. Деформації правосвідомості
  9. Економічний протекціонізм і вільна торгівля. Причини «вибіркової» протекціоністської політики і загальні тенденції до лібералізації міжнародної торгівлі
  10. З ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  11. Загальні вимоги
  12. ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ

Територія – 207,6 тис.кв.км.

Населення –10,32 млн. осіб ( 2003 р.)

Столиця – Мінськ

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 6 областей і м. Мінськ

Національний склад: білоруси (78 %), росіяни (13 %), поляки (4 %), українці (3 %) та ін.

Мови – білоруська (державна), російська (офіційна)

Релігія – християнство (православ’я)

Середня тривалість життя – 68,1 років

Грошова одиниця – білоруський рубель

ВВП на душу населення – 6800 дол. США (2004 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 67 (2003 р.)

 

1. Географічне розташування, адміністративно-територіальний поділ та природно-ресурсний потенціал республіки.Республіка Білорусь розташована у східній частині Європи. Вона межує з Литвою і Латвією на півночі, з Україною на півдні, з Російською Федерацією на сході і з Польщею на заході. Країна має стратегічне положення для сполучення заходу і сходу, півночі і півдня, адже відстань від Мінська до Варшави становить 500 км, до Москви - 700 км, до Берліна - 1060 км, до Відня - 1300 км.

Територіально Білорусь поділена на шість областей з центрами в Мінську, Бресті, Вітебську, Гомелі, Гродно і Могилеві. Кожна область ділиться на райони, міста й інші територіальні й адміністративно-господарські одиниці. У Білорусі більше 1000 міст, у тому числі 12 - із населенням понад 100 тис. осіб.

Поверхня Білорусії в основному рівнинна, підвищується до 345 м над рівнем моря у горбкуватій центральній частині (Білоруська гряда) і знижується до 100 м над рівнем моря у заболочених низовинах на півдні (Полісся). Для Білорусі характерний помірно континентальний клімат. Середні річні температури коливаються від 7° C на південному-заході до 4° C на північному сході.

Близько 1/3 території країни займають ліси, приблизно таку ж площу - болота, заболочені луги, луки і пасовища займають 20 відсотків території країни. Близько третини території, в основному центральні і південно-східні рівнини, розорані. Приблизно 1/5 території Білорусі вражена сильним радіоактивним забрудненням в результаті Чорнобильської катастрофи (1986). Особливо постраждали Гомельська і Могилівська області.

Білорусь має великі родовища калійних солей (Солігорськ, Петриков), торфу (Полісся), будівельного каменю. Розвідано родовища низькосортного вугілля (лігнітів, бітуминозного вугілля і сланців у Прип’ятській западині), а також невеликі запаси високоякісної нафти (Гомельська область).



Головними ріками Білорусії є Дніпро і його притоки (Прип’ять, Сож і Березина), Західна Двіна, Німан і Буг (Західний Буг). Ці ріки об’єднані Дніпровсько-Бузьким, Березинським та іншими каналами. У країні понад 10 тис. озер. Полісся (південь Білорусії) являє собою найбільший у Європі район боліт і заболочених земель – одні лише Прип’ятські болота займають площу близько 39 тис. кв. км.

У Білорусі є один заповідник (Березинський біосферний), три національних парки (Біловезька Пуща, Браславські озера і Прип’ятський), 83 заказники республіканського і 684 заказники місцевого значення, 575 пам’яток природи.

2. Короткий огляд історії становлення Білоруської держави. У VІІ-VІ ст. до н.е. з півдня на територію нинішньої Білорусі переселилися представники милоградівської культури (стародавня слов’янська група), а в І ст. до н.е. з’явилися представники іншої слов’янської групи - зарубинецької культури. Слов’янські племена дреговичів, радимичів і кривичів зрештою асимілювали балтійські племена, які жили на цій землі до них. У ІХ ст. землі Полоцького, Турово-Пінського, Смоленського та інших князівств стали частиною Давньоруської держави.

Після монголо-татарської навали 1237-1240 рр. білоруські землі Київської Русі захопило Велике князівство Литовське, укладаючи союзи з місцевими феодалами-землевласниками проти спільних ворогів - монголо-татар на сході і тевтонських рицарів на заході. З ХІV ст. у тевтонських хроніках з’являється термін “Біла Русь”, а місцеві племена поступово об’єднуються в єдину народність. У 1386 р. великий князь литовський Ягайло став польським королем, а, отже, правителем величезної держави, що включала балтійські і слов’янські народи. Вчені вважають, що старобілоруська та давньоукраїнська мови мали статус державної і дипломатичної мови Великого князівства Литовського до 1569 р., коли Литва і Польща об’єдналася в державу - Річ Посполита.

‡агрузка...

Унія Польщі і Литви призвела до посилення польського впливу на білоруських землях. Змінилися церковні і світські громадські інститути. Православна церква, що представляла основну релігію в Білорусії, Берестейською унією 1596 р. була перетворена в уніатську, зберегла візантійський ритуал церковної служби, але прийняла римсько-католицькі догмати і владу Папи Римського. Польського впливу зазнала також соціально-економічна сфера, оскільки суспільну земельну власність білорусів було замінено на індивідуальне володіння землею, а селяни були навернені в кріпацтво. Білоруська дворянська еліта швидко прийняла польську мову, польську культуру і римо-католицьку віру. Селяни і міський люд зберегли білоруську мову, культуру і вірність уніатській церкві. На початок ХVІІ ст. припадає розквіт Речі Посполитої, коли її землі простягалися від Балтійського до Чорного морів, а Московська Русь прийняла на царський трон польського королевича Владислава.

Наступні півтора століття у цьому регіоні пройшли під знаком війн між Росією, Польщею і Швецією. Особливо руйнівними були російсько-польська війна за українські землі (1654-1667 рр.) і Північна війна (1700-1721 рр.) між Росією і Швецією за вихід до Балтійського моря. Внаслідок насильства, голоду і хвороб у цих війнах загинула майже половина населення Білорусі.

У другій половині ХVІІІ ст. після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 рр. Росією, Прусією та Австрією білоруські землі були включені до складу Російської імперії. У 1839 р. російська влада ліквідувала уніатську церкву на території Білорусі. У 1840-му було введено в дію російський судовий кодекс, а використання терміну Білорусія (Білорусь) заборонено. Білорусія увійшла до складу Північно-Західного краю Російської імперії. Білоруське дворянство і незначна частина селянства під керівництвом Кастуся Каліновського взяли участь у польсько-литовському повстанні 1863 р., придушеного російською владою. На хвилі лібералізації суспільного життя Росії 1860-1870-х рр. почали з’являтися публікації білоруською мовою.

Відроджено білоруську державність 24 березня 1918 р., коли Всебілоруський конгрес проголосив Білоруську Народну Республіку. Після того, як німецькі війська, що окупували Білорусію під час Першої світової війни, залишили країну в грудні 1918 р., більшовики 1 січня 1919 р. проголосили утворення об’єднаної Литовсько ‑ Білоруської Радянської Респуб-ліки. Після відновлення у 1918 р. незалежності Польщі і нетривалої війни між Польщею і Радянською Росією у 1920 р. Білорусію знову було поділено: близько 100 тис. кв. км її території відійшли до Польщі, на решті території (107 тис. кв. км), де проживало близько 5 млн. білорусів, проголошено Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (БСРР), яка у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Як і в цілому в СРСР, у Білоруській РСР, на початку 1920-х рр. було введено нову економічну політику, продовжувалось започатковане у часи БНР національно-культурне відродження, у другій половині 1920-х рр. розпочалися індустріалізація промисловості і колективізація сільського господарства, що відірвали від землі сотні тисяч білорусів, які переселилися у міста Білорусії і сходу СРСР. Внаслідок цього, у 1950 р. чисельність білорусів в містах республіки вперше перевищила питому вагу інших етнічних груп (росіян, поляків та євреїв).

Величезної шкоди завдало Білорусії нашестя нацистської Німеччини та німецька окупація під час Другої світової війни. Коли республіку у 1944 р. звільнила Червона армія, її міста лежали в руїнах, промислові підприємства були зруйновані, а 2225 тис. осіб (кожний четвертий житель республіки) загинули. Після війни Білорусь була відбудована і на початок 1970-х рр. перетворилася на розвинутий економічний регіон СРСР. Наслідком урбанізації і зростання частки промислового виробництва стало посилення процесу асиміляції білорусів. Державна освітня політика також сприяла цьому процесу, оскільки наклади російськомовних видань зростали, а в переважній більшості шкіл російська мова стала основною мовою навчання.

На виборах 1990 р. комуністичній партії Білорусі (КПБ) вдалося здобути більшість місць у Верховній Раді республіки. Однак практично одразу ж парламент поділився на три блоки: номенклатуру компартії, антикомуністичний Білоруський Народний Фронт (БНФ) і поміркованих у поглядах інтелігентів та рядових членів компартії. Перший з цих блоків підтримав путч у Москві в серпні 1991 р., після провалу якого лідер КПБ Микола Дементей був змушений піти у відставку з посади голови президії Верховної Ради республіки. Його місце зайняв лідер поміркованих Станіслав Шушкевич.

25 серпня 1991 р. Верховна Рада республіки проголосила незалежність БРСР, а через кілька тижнів назву країни змінено на Республіка Білорусь. 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі, Російської Федерації та України під час зустрічі у Біловезькій пущі анулювали Союзний договір 1922 р.

3. Основні тенденції суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку республіки.Феномен сучасної Білорусі привертає дедалі більшу увагу аналітиків різних країн, адже вона випадає з загальних тенденцій в європейських посткомуністичних країнах. Республіка Білорусь стала тупиковим відгалуженням розвитку посткомуністичного світу, наочним доказом зворотності демократичних процесів. Розібратись чому так сталося неможливо без з’ясування передумов цих процесів, закладених в радянському минулому.

Якщо у середині 1980-х рр. суспільна система СРСР вичерпала себе, то в Білорусії ситуація була дещо іншою, оскільки система ще мала певний запас міцності і могла деякий час порівняно ефективно функціонувати. Це пояснювалося комплексом причин. По-перше, БРСР була немовби вітриною комуністичної системи і в усіх сферах життя демонструвала “переваги” соціалізму. Насамперед досить успішно розвивалася економіка. В республіці вироблялося 30 % електронно-обчислювальної техніки і 23 % радіопромислової апаратури СРСР, а також розміщувалися провідні в країні підприємства сільськогосподарського машинобудування та автомобілебудування. Причому усе це було створено після війни, практично протягом життя одного покоління, що на практиці ілюструвало тезу про прискорений розвиток національних країн за соціалізму.

Рівень сільськогосподарського виробництва, передовсім у Брестській і Гродненській областях, був одним з найвищих в СРСР. За виробництвом м’яса і молока на душу населення Білорусь майже досягла європейських показників. У соціально-політичному розвитку система також діяла без особливих збоїв. Вищий рівень життя визначався не стільки кількістю, стільки якістю. Тут не було корупції, як у Москві, Закавказзі чи Середній Азії. Відмінність білоруської партійно-радянської номенклатури від інших національних та регіональних еліт полягала в тому, що вона була позірно радянською й намагалася на практиці реалізовувати офіційно задекларовані мету та засади КПРС. Не випадково ще колишній радянський лідер М.Хрущов говорив, що з усіх республік Білорусія першою прийде до комунізму. Зберігалася віра населення у справедливість наявних тоді владних інститутів. На відміну від сусідніх республік СРСР в Білорусі не було дисидентів.

Для білоруського суспільства характерною є слабка національна свідомість. Для багатьох історія Білорусі починається з жовтня 1917 р. Найголовнішою ж подією стала Велика Вітчизняна війна. І національними героями, канонізованими в пам’ятниках, фільмах, книгах, назвах вулиць та шкіл, виявилися не історичні діячі білоруського народу, а герої минулої війни. Ніде в світі так урочисто не святкують день Перемоги, як тут. Тому білоруський патріотизм – радянський. Пам’ять про комуністичний період білоруської історії становить активну масу свідомості старшого і середнього покоління.

Незалежність для білоруського народу була подарунком долі. На референдумі 17 березня 1991 р. 82,6 % населення БРСР проголосувало за збереження СРСР. Через збіг історичних обставин Білорусь було виштовхнуто у незалежне плавання всупереч бажанню як більшості населення, так і керівної еліти. Єдине, в чому номенклатура швидко зорієнтувалася, так це в питанні про владу. Якщо у багатьох постсоціалістичних країнах колишня керівна еліта була зметена демократичною хвилею, то в пострадянській Білорусі політичний ландшафт мало змінився. Місце ЦК КПБ зайняла Рада міністрів, а урядове лобі у Верховній раді, об’єднане у фракцію “Бєларусь”, повністю контролювало парламент. Проте, зберігши владу, номенклатура не знала, що з нею робити. Вона з великими труднощами пристосовувалась до нових умов. Вакуум ідей і програм компенсувався інстинктом самозбереження. Відмовившись від комуністичної ідеології, керівна еліта підпорядкувала собі механізми ринку та політичної демократії як засоби самозбереження й відтворення. Внаслідок імітації ринкових реформ та “прихватизації” відбулося обуржуазнення номенклатури, злиття чиновництва й підприємництва, і все це на тлі різкого загострення кризи і зубожіння народу. Наслідком стала акумуляція протестних настроїв.

Кульмінацією виходу протестної енергії стали перші президентські вибори 1994 р., перемогу на яких здобув колишній директор радгоспу, керівник антикорупційної комісії у Верховній раді Білорусі О.Лукашенко*. Деякі члени команди Лукашенка оголосили його тріумфальну перемогу на виборах “народною революцією”. Білоруська “народна революція” мала водночас і антиноменклатурний і антибуржуазний характер, адже переміг кандидат, який найпалкіше і найпослідовніше виступав і проти номенклатури, і проти бізнесменів. Білоруське суспільство не тільки було готове до пришестя народного месника, який би помстився усім, хто досяг у житті успіху (чиновникам, підприємцям), забрав би в багатих і віддав бідним, - воно прагнуло такого пришестя. Якщо С.Шушкевич свого часу пояснював зубожіння населення об’єктивними причинами переходу від однієї суспільної системи до іншої, О.Лукашенко просто вказав пальцем на винуватців народного лиха й одразу став кумиром.

Таким чином, 1994 р. переміг кандидат, який пропонував не стільки зміни, скільки обіцяв відновити колишню систему. Лукашенко за будь-якої нагоди згадував “злочинців”, які “розвалили велику державу”, говорив про неприйнятність для Білорусі досвіду ринкових реформ інших країн, що здійснюються за рецептами МВФ і нібито штовхають до “дикого” ринку. Він постійно повторював думку про штучне накидання народові білоруської мови й національної символіки. І це сприймалося людьми з великим розумінням. В очах багатьох білорусів демократія і свобода породили “безлад” у вигляді низки держав на руїнах СРСР, безлічі ідеологій, партій, форм господарювання, можливих варіантів власної поведінки та діяльності, тому вимоги “наведення порядку” та “відновлення дисципліни” стали дуже поширеними.

Більшість населення Білорусі ідейно-психологічно досі живе в СРСР. І результати виборів, референдумів, і соціологічні опитування свідчать не так про прагнення людей об’єднатися з Росією (як це трактує влада), як про бажання повернутись в СРСР, у колишній радянський соціалізм. Під ідеєю інтеграції з Росією приховується міф про можливість реанімувати СРСР. У цьому зв’язку зрозумілішою стає історична місія президента Білорусі О.Лукашенка.

Однією з основних ідей передвиборної кампанії Лукашенка 1994 р. був культ народу й протиставлення його номенклатурній владі. Він усіляко вихваляв народ, наділяв його найкращими якостями, говорячи йому те, що він хотів почути. Лукашенко свідомо протиставляв народ політикам, дискредитував державні установи й політичні інституції (банки, суди, правоохоронні органи, партії), владу взагалі. Гасло “Владу - народові, а не номенклатурі” було сприйняте буквально, адже багато хто переконаний, що, по-перше, на чолі держави має перебувати справжній представник народу, по-друге, керувати державою не так уже й складно, головне, щоб керівник захищав інтереси простих людей, а не бюрократії.

Таким чином, саме вдалий збіг очікувань населення та політичного іміджу народного заступника, прийнятого Лукашенком, пояснює той подиву гідний факт, що людина без професійної команди, без програми та ідей, без підтримки вагомих політичних сил і фінансово-економічних кіл здійснив тріумфальне сходження на вершину влади.

Після прийняття нової конституції (березень 1994 р.) та президентських виборів (липень 1994 р.) у Білорусі виникла якісно нова ситуація. Політичне життя країни сконцентрувалося навколо діяльності президента та його прибічників. Особа глава держави, його світогляд стали справляти вирішальний вплив на політичні процеси в Білорусі. Беззастережна перемога на виборах переконала Лукашенка в його месіанській ролі. Президентом став політик із світоглядом пересічної радянської людини, з усіма рисами, притаманними цьому соціально-психологічному типу. Це багато в чому пояснює бачення Лукашенком мети та завдань державної політики. Головним елементом такого світогляду є уявлення про вирішальну роль держави в економічному і політичному житті людей – держави, яку очолює “суворий, але справедливий керівник”, що повинен чесно ділити усе суспільне багатство, жорстко контролювати всі соціальні процеси, не допускати свавілля окремих громадян, партій, засобів масової інформації, захищати державу від крамоли.

Тому цілком зрозуміло, що президент Лукашенко не сприймає як незаперечні такі цінності сучасної цивілізації як правову державу, громадянське суспільство, недоторканність власності, невтручання держави у приватне життя громадян, свободу слова, державний суверенітет тощо. Зміцнення власної влади стало пріоритетною сферою діяльності президента Лукашенка.

Прикметною рисою режиму Лукашенка є потреба в регулярній підтримці його народом. Тому президент періодично ініціює різні політичні кампанії. Референдум у травні 1995 р. був першим таким заходом. Він проводився одночасно з парламентськими виборами. На референдум винесли питання: про надання російській мові однакового статусу з білоруською; про відновлення (з невеликими видозмінами) колишнього герба і прапора БРСР; про економічну інтеграцію з Росією. Жодних серйозних дискусій не було, державні ЗМІ працювали за пропагандистським планом кампанії, розробленим в адміністрації президента. Лукашенко здобув на референдумі цілковиту перемогу. Відповідь “так” на запропоновані питання дало від 75 до 83 % виборців, які взяли участь у голосуванні.

Референдум і парламентські вибори 1995 р. закріпили вибір, зроблений білорусами рік тому. Антикомуністичний і “антисоюзний” імпульс, отриманий з Москви наприкінці 1991 р., швидко згас. У масовій свідомості біло-червоно-білий прапор та національний герб “Погоня” сприймалися не стільки як національно-державні символи, скільки як атрибути Білоруського Народного Фронту. Референдум поклав край намаганням зміцнити статус білоруської мови. Період, що можливо, увійде в історію як “друга білорусизація” (перша була в 1920-х рр.), завершився без значних і помітних успіхів. Лукашенко так висловився про білоруську мову: “По-білоруському не можна висловити щось велике. Білоруська мова – бідна мова. У світі існують тільки дві великі мови – це російська та англійська”. Якщо у 1994/1995 навчальному році білоруською мовою навчалося 60 % першокласників, то в 1995/1996 – 32 %, а в 1996/1997 – 18 %. У Мінську з 110 білоруськомовних шкіл лишилося 17, а в Гродно з 27 тільки одна.

Відновлення радянської символіки, свята Жовтневої революції, відмова від запроваджених у роки незалежності деяких підручників з гуманітарних дисциплін лише доповнили загальну картину. Референдум був рубежем, який поклав початок зміні державної ідеології. Замість ідеї білоруського національного відродження в країні почала утверджуватися ідея “слов’янської єдності”. Втім, ідеології як такої не було. Просто услід за президентом офіційна преса повторювала фрази про “історичну спільність слов’янських народів”, “єдине слов’янське коріння”, “прадавню єдність слов’ян” і т. ін. Причому насправді йшлося лише про єднання лише східних слов’ян на основі православ’я. Однак, оскільки українці не побажали об’єднуватися, то реально все звелося до єдності Білорусі і Росії.

Відомо, що панславізм виник як один з варіантів месіанської великоруської ідеї. Екзотичність білоруської ситуації в тому, що цю ідею став пропагувати лідер сусідньої з Росією держави. Поєднання панславістської і радянської ідеологій породило своєрідний ідеологічний гібрид. Близька до О.Лукашенка газета “Славянский набат” оголосила себе оборонцем “слов’яно-радянської цивілізації”. Це й стало державною ідеологією.

Якщо ініційований Лукашенком референдум 1995 р. завдав нищівного удару по білоруській національній ідеї, то референдум 24 листопада 1996 р., знову організований президентом Білорусі, завдав такого самого удару по ідеї демократії. Від самого початку свого президентства Лукашенко послідовно узурпував владу. Навіть існування слабких Верховної ради й Конституційного суду його не влаштовувало. Лукашенко та його команда знайшли спосіб вирішити усі проблеми разом: провести черговий референдум з приводу Конституції, що передбачає концентрацію усієї влади в руках президента й перетворення парламенту, Конституційного суду, місцевих органів влади на суто декоративні інституції без реальної влади.

Палата представників, покликана виконувати роль нижньої палати реформованого Лукашенком парламенту, репрезентує лише близько 42 % виборців. Тобто навіть формально вона “не тягне” на роль парламенту, що було неприпустиме навіть за радянських часів. Лукашенко став на шлях фактичної ліквідації політичної системи країни, зведення її лише до двох суб’єктів політики: вождь і народ.

О.Лукашенко впевнений у безсумнівному праві держави жорстко контролювати усі соціальні процеси у суспільстві. Будь-яке самостійне явище, яке слабко піддається державному регулюванню (наприклад, підприємництво), - є чимось аномальним, винятком з правил. Зрозуміло, претензії структур громадянського суспільства на самостійну роль сприймаються президентом як особистий виклик. Він вбачає в них конкурентів у вирішенні суспільних проблем. Реакцією на це стала жорстка вимога до вертикалі влади навести порядок, встановити дисципліну, “відновити керованість”.

В економічній сфері це виявляється у згортанні ринкових реформ, відновленні колишньої системи управління економікою. Внаслідок цього в Білорусі згорнуто приватизацію, оголошено війну приватному сектору, відбувається його одержавлення (насамперед це стосується комерційних банків). Недержавний сектор поставлено у жорстку залежність від держави. У країні скоро не залишиться видів діяльності, які б не ліцензувалися. Сформована у Білорусі модель мобілізаційної економіки має усі вади соціалістичної економіки: зрівнялівку, всеохоплюючий дефіцит, неефективність. Масована грошова емісія, завдяки якій регулярно виплачується зарплата, зруйнувала валютно-фінансову систему країни і призвела до того, що в Білорусі найвища інфляція серед держав СНД.

4. Політико-правова система Білорусі. 15 березня 1994 р. Верховна Рада Білорусі прийняла конституцію незалежної держави, згідно з якою право законодавчої ініціативи належить парламенту і президенту, що обирається всенародно на п’ятирічний термін і є главою держави. На референдумі 24 листопада 1996 р. було внесено зміни до конституції, згідно з якими створено двопалатний парламент - Національні збори, що складається з Ради Республіки (64 місця; президент призначає 8 членів Ради, по 8 членів делегує кожна область і міська громада Мінська) і Палати представників (110 місць). Вибори депутатів Палати представників здійснюються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Термін повноважень парламенту - 4 роки. Конституція обмежує роботу законодавчого органу влади двома сесіями на рік загальною тривалістю не більше 170 днів. Президентські укази, видані в перервах між сесіями парламенту, мають силу закону, за винятком випадків, визначених конституцією 1996 р.

Виконавчу владу в РБ здійснює Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Президент за згодою Палати представників призначає прем’єр-міністра і його заступників, визначає структуру уряду, приймає рішення про відставку уряду в цілому і його окремих членів. Також президент призначає керівників виконавчих органів влади на місцях. Столиця - Мінськ є окремою адміністративною одиницею. У кожній області є Рада депутатів, що обирає зі своїх членів президію, яка працює як колективний виконавчий орган, і призначає керівників різних адміністративних установ. Ця схема управління відтворюється на нижчих рівнях - у районах, містах, селищах і селах.

Судова гілка влади представлена Верховним судом, судді якого призначаються президентом, а також Конституційним судом, половина членів якого призначається президентом, а половина обирається Радою Республіки. Голова Конституційного суду призначається президентом за згодою Ради Республіки. Термін повноважень членів Конституційного суду - 11 років.

В кінці 1980-х – на початку 1990 –х рр. в Білорусі сформувалася багатопартійна система. У лютому 1992 р. колишні комуністи створили організацію “Рух за демократичні реформи - Демократична Білорусь”, що стала найбільшою фракцією у тодішній Верховній Раді. Разом з різними панслов’янскими групами вона сформувала Народний рух Білорусі – об’єднання, що виступає за збереження державного управління економікою і розвиток більш тісних зв’язків з Росією.

Противником неокомуністичних і панславістських політичних сил виступає Білоруський народний фронт (БНФ), створений у 1988 р. з метою відродження культурних і державотворчих традицій білоруського народу. БНФ і близькі до нього політичні партії, профспілки, професійні і культурні об’єднання - створили базу для опозиції комуністам і їх союзникам у парламенті Білорусі на початку 1990-х рр. Водночас після 1991 р. у самому БНФ виникли суперечки. Білоруська соціал-демократична Громада, найбільша партія в складі БНФ, очолила процес створення блоку партій і груп (Об’єднаної демократичної партії, Національно-демократичної партії Білорусі, Білоруської селянської партії, Спілки підприємців, кількох профспілок та ін.), що займають центристські позиції у сучасному політичному спектрі Білорусі. Зліва від нього перебуває Комуністична партія Білорусії, а праворуч – “Білоруський християнсько-демократичний вибір” і Партія народної згоди.

Іншими політичними партіями, що активно діють у Білорусі, є Партія комуністів Білорусії, Об’єднана громадянська партія, Аграрна партія, Партія Всебілоруської єдності і згоди, Білоруська патріотична партія, Партія зелених Білорусії, Партія Білоруського Народного Фронту та інші. Окремі партії є своєрідними філіями російських партій (ЛДПР, “Яблоко” та ін.).

5. Геополітичне розташування та зовнішня політика Республіки Білорусь. Геополітична особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів – європейського і російського. Протягом усієї білоруської історії це надавало більшої сили конфліктам між католиками і православними, прибічниками різної зовнішньополітичної орієнтації. Давно помічено, що конфлікти на межі цивілізацій небезпечніші, ніж в інших районах світу, їх важче врегулювати (наприклад, Кавказ, колишня Югославія). Сьогодні Європа та Росія являють собою два центри сили, що притягують до себе розташовані між ними країни. З цієї причини виявилася неспроможною ідея створення Балто-Чорноморського союзу, який би об’єднував держави Центральної Європи.

Гасло білоруської влади “Інтеграція з Росією” і гасло опозиції “Білорусь – у Європу” набувають характеру альтернативи. Значно більша, ніж в інших колишніх республіках Союзу “зав’язаність” на зовнішні ринки (насамперед російські) підштовхує господарську і політичну еліту Білорусі до різноманітних інтеграційних ініціатив. Основа економіки Білорусі – промислові гіганти, які працюють на привізній сировині та експортують 80 % продукції за межі республіки, 50 % ВВП Білорусі припадає на зовнішню торгівлю.

Феномен Білорусі у тому, що яблуком розбрату і чинником глибокого розколу суспільства є питання про державний суверенітет. Це і є однією з основних загроз національній безпеці. Для О.Лукашенка, як і для багатьох громадян Білорусі, суверенітет не є чимось святим і непорушним, якоюсь незаперечною цінністю. На відміну від країн Балтії, України, Грузії та інших колишніх радянських республік Білорусь не була зорієнтована на утворення незалежної держави або на національний проект розвитку. Сьогодні майже 47 % білорусів відчувають себе всього-навсього представниками однієї з гілок “триєдиної давньоруської нації” і тільки 50 % вважають себе окремою нацією.

Показово, що більшість населення Республіки Білорусь сприймає цілком спокійно і навіть схвально великодержавні, месіанські глобальні прожекти перебудови світу, що виходять від керівника їх невеликої держави. Парадокс у тому, що водночас це ж таки населення або не помітило, або сприйняло як норму міжнародну ізоляцію країни, інформаційну, інвестиційну, світоглядну замкнутість і закритість. Зв’язки з Росією замінили відносини з рештою світу.

Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідно констатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватися до нових історичних і геополітичних умов. Войовниче заперечення західних цінностей, несприйняття європейських стандартів демократії спричинилися, по суті, до міжнародної ізоляції Білорусі. Країна не має виразно висловлених національних інтересів, перспектив розвитку своєї державності. Натомість О.Лукашенко від імені народу періодично декларує то непорушність суверенітету Республіки Білорусь, то прагнення до об’єднання з Росією в єдину “союзну державу”.

Орієнтація на створення союзної держави Білорусі і Росії білоруському суспільству була нав’язана його елітою не одразу, адже на початку 1990-х рр. більшість політичних організацій у країні розглядали розпад СРСР і членство Білорусі в СНД як можливість розвивати білоруську державність, декларуючи основним зовнішньополітичним принципом політику неприєднання. Однак по мірі того, як економіка руйнувалася, а витрати на утримання збройних сил ставали занадто обтяжливими, колишні комуністи почали виступати на підтримку економічної і військової інтеграції зі структурами СНД. Їхні опоненти з Білоруського Народного Фронту (БНФ) дотримувалися прозахідної орієнтації, прагнучи інтегрувати Білорусію в Європу і звести до мінімуму зв’язки з Росією. Декларація, підписана урядами Білорусії і Литви в жовтні 1991 р. (яка зобов’язувала кожну з сторін дотримувати права етнічних меншостей), і угода про вільну торгівлю з Литвою, підписана в березні 1993 р., стали важливими кроками на шляху здійснення прозахідної стратегії БНФ.

Одначе БНФ не цілком врахував внутрішню ситуацію в республіці, що склалася на початок незалежного державотворення. Зокрема, він робив ставку на повсюдне впровадження білоруської мови, але нею користувалися у побуті лише близько 10 % населення. Не врахували лідери БНФ й те, що свого часу радянська офіційна наука починала власне білоруську історію з 1 січня 1919 р., тобто від проголошення БСРР. На цій історії були виховані кілька поколінь білорусів. Тож коли БНФ закликав співвітчизників відродити історичні традиції Великого князівства Литовського, їх це просто налякало, оскільки здалося, що білорусам нав’язувалася “чужа” історія. На цьому тлі особливо вигідно вирізнявся популізм О.Лукашенка, який, між іншим, дуже добре володіє літературною білоруською мовою і був у трійці парламентарів, яка свого часу внесла національний прапор до стін Верховної Ради Білорусі.

Щоправда тісне співробітництво з Росією розпочалося ще за часів головування у Верховній Раді Білорусі С.Шушкевича, який намагався реалізувати такий собі “змішаний сценарій”, що передбачав, як дружбу з Росією, так і плавну транформацію білоруського суспільства до західної моделі розвитку. У 1993 р. була підписана економічна угода щодо створення спільного ринку Білорусі і РФ у сфері торгівлі й інвестицій. Згодом Верховна Рада Білорусі проголосувала за приєднання країни до Договору про колективну безпеку членів СНД, що був підписаний 15 травня 1992 р., згідно з яким російським збройним силам надавалося право базування на території Білорусії.

Остаточний розрив Білорусі з цивілізованим світом стався вже у перші роки президентства О.Лукашенка. Свідченням цього стало наприклад те, що у лютому 1997 р. Рада міністрів Європейського союзу, заявивши про нелегітимність референдуму 1996 р., вирішила припинити усі види спеціальної допомоги Білорусі (за винятком гуманітарної) і підтримувати лише програми регіонального і демократичного розвитку.

Влітку 1998 р. вибухнув міжнародний скандал після того, як уряд Білорусії зажадав, щоб дипломати звільнили свої резиденції в дипломатичному містечку Дрозди у зв’язку з необхідністю проведення там капітального ремонту. США, Великобританія, Франція, Німеччина, Греція, Італія і Японія відкликали своїх послів з Мінська на знак протесту проти порушення Віденської конвенції.

До кінця 1990-х рр. Білорусь була позбавлена статусу спеціально запрошеної країни у Раді Європи, а Національним Зборам Білорусі було відмовлено у представництві в Парламенській асамблеї ОБСЄ. Жоден із західних лідерів не відвідував РБ і, відповідно, жоден з білоруських лідерів не отримував запрошення відвідати країни Заходу. Зате О.Лукашенка з радістю приймали на Кубі, у В’єтнамі, Лівії, Іраку, Сирії, КНР і, звісна річ, в Росії. До речі, уперше О.Лукашенко відкрито назвав свою політику “проросійською” тільки 23 березня 1998 р. у виступі перед членами білоруського уряду та представниками політичного істеблішменту республіки. Своєрідною нагородою для Лукашенка стало обрання його 26 січня 2000 р. на установчому засіданні Вищої Державної Ради Союзної держави Білорусі і Росії головою цієї наддержавної структури.

Президент Білорусі не приховує, що союз із Росією, яка володіє ядерною зброєю, надасть його країні гарантії безпеки. У лютому 2000 р. він, зокрема, повідомив, що в Білорусі “створюється потужне військове формування, що нараховуватиме не одну сотню тисяч осіб та буде оснащене найсучаснішим озброєнням”. Воно (угруповання) “буде щитом нашої батьківщини на загальному (з Росією – М.Д.) західному кордоні”. Активною є співпраця двох держав на економічному напрямку, наприклад, введено в експлуатацію першу гілку газопроводу Ямал - Європа через Білорусь, будівництво якого розпочалося 1997 р.

Як не парадоксально, але О.Лукашенко не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність Білорусі тримається на інституті президентства. Союз з Росією гарантує підпору економіці Білорусі і, відтак, існуючому політичному режимові. РФ, в якій реанімовано імперські амбіції, в середньому витрачає близько 1 млрд. дол США на рік для дотацій білоруської економіки. Для зміцнення стійкості свого режиму О.Лукашенко зумів адаптувати так звану “діаду Ден Сяопіна” до місцевих умов. Домігшись створення Союзу з Росією та утворення наднаціональних органів, він реалізував денсяопінівський принцип “дві системи – одна держава” у формі “дві системи – один союз держав”.

Експерти критично оцінюють економічні підвалини такої “держави” – надто вже протилежні господарські системи – ринкова у РФ та командно-адміністративна в Білорусі. Неспівставні й потенціали двох національних економік - не лише за обсягом, а й за рівнем економічної стабільності. Таким чином, Білорусь, з одного боку, є чітко вираженим об’єктом геоекономічного впливу, до того ж специфічно одновекторного – практично лише Росії. Але, з іншого боку, зовнішньополітична активність на теренах СНД дозволила Білорусі стати суб’єктом геополітики у межах СНД та впливати на геополітичну атмосферу ширшого європейського виміру.

Щодо українсько-білоруських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу, добросусідство та співробітництво від 17 липня 1995 р. та українсько-білоруським договором про державний кордон від 12 травня 1997 р. Україна ратифікувала обидва договори, Білорусь досі зволікає з ратифікацією Договору про кордон, маючи до України претензії економічного порядку.

Оцінюючи зовнішню політику Білорусі в цілому зауважимо, що перебуваючи у максимально невигідних зовнішньополітичних умовах О.Лукашенко виявився здатним оптимально використовувати переваги геополітичного становища своєї країни і робити несподівано сильні ходи у пошуках союзників, а також опиратися зовнішньому тиску. Понад те, О.Лукашенко відчуває певний комфорт, маючи можливість грати на взаємних суперечностях усіх сторін, що втягнуті у конфлікт (у тому числі США, КНР, Росії тощо), здобуваючи для своєї держави політичні та економічні дивіденди. При цьому він спирається на національні державні структури і не має наміру ділитися владою.

До диктатури О.Лукашенка поволі звикли, як на Заході, так і всередині республіки, хоча це не означає, що Захід змирився з існуючим статус-кво в державі, що розташована в географічному центрі Європи. Про це свідчить, зокрема, те, що після переобрання О.Лукашенка на другий президентський термін у вересні 2001 р. США безапеляційно заявили, що це переобрання не може бути визнане міжнародним співтовариством, бо вибори в республіці не були вільними й відкритими. За словами представників держдепартаманту США, Лукашенко скористався виборами лише як “ширмою” для реалізації свого бажання й далі керувати Білоруссю (так само Лукашенко 2005 р. провів всенародний референдум, результати якого дозволяють йому знову балотуватися на вищу державну посаду в Білорусі). Саме тому білоруський правлячий режим, на думку офіційного Вашингтона, належить минулому і йому загрожує міжнародна ізоляція.

Західні політики називають О.Лукашенка “останнім комуністичним диктатором у Європі” й “чорною вівцею в європейській родині”, білоруські громадяни називають його “бацькой”. І перші, і другі переконані у своїй правоті, і нічого з цим вдіяти не можна. Хіба що президентські вибори 2006 р. назвуть нам ім’я нового лідера Білорусі.

6. Етно-демографічна ситуація в республіці, культура та релігія Білорусі.За даними перепису 1959 р. у країні проживало 8056 тис. мешканців, у 1979 р. - 9560 тис. і в 1989 р. - 10,2 млн. осіб. Починаючи з 1994 р. чисельність населення щорічно скорочувалася на 20-30 тис. чоловік і станом на 2003 р. становила 10,32 млн. чоловік. Рівень народжуваності за останнє десятиліття постійно знижується (з 16,5 у 1985 р. до 10,18 у 2003 р.), а смертності постійно зростає (з 10,6 у 1985 р. до 14,05 у 2003 р.). У 1994 р. розпочався міграційний відтік населення, що становить кілька тисяч осіб щорічно. У містах проживає близько 70 % населення. Найбільші міста - Мінськ (1717 тис. осіб у 1998 р.), Гомель (500 тис.), Могильов (356 тис.), Вітебськ (350 тис.), Гродно (270 тис.), Брест (230 тис.) і Барановичі (170 тис.).

Близько 8 млн. жителів країни - етнічні білоруси. Найбільші національні меншини - росіяни (1,3 млн.осіб), поляки (400 тис.), українці (250 тис.) і євреї (140 тис.). Білоруси – східнослов’янський народ, тісно пов’язаний історією й подібністю мови з росіянами й українцями. На відміну від багатьох інших республік колишнього Радянського Союзу, у Білорусі не було міжетнічних конфліктів. У 1991 р. усім жителям Білорусії було надане громадянство незалежно від їхньої національності і знання державної мови.

У радянські часи внаслідок урбанізації білоруська мова витіснялася російською мовою, яка використовувалася у національному законодавстві, переважній більшості газет і журналів, вищих навчальних закладах і в більшості міських шкіл. На початку 1990-х рр. із здобуттям незалежності держава почала здійснення широкомасштабної програми з відродження білоруської мови, яка щоправда була поступово згорнута після приходу до влади О.Лукашенка.

Білоруський народ виділяється своєю оригінальною самобутньою культурою, корені якої йдуть до далекої язичницької, дохристиянської епохи. Давня культура Білорусі тільки виграла від того, що у час, коли відбувався процес заселення її слов’янськими народами, вони не стали знищувати усе, що було створено тут автохтонами, якими історики вважають балтів і угро-фінів. Миролюбне, поважне ставлення слов’ян до духовної спадщини корінного населення підтверджується збереженням до сьогодення великої кількості назв сіл і міст, рік і озер балтського і фіно-угорського походження. Вплив цього фактора знаходимо ми й у багатьох прізвищах сьогоднішніх білорусів.

Спочатку далекі пращури білорусів, як і всі східнослов’янські племена, були язичниками. Ця форма релігійної свідомості існувала тривалий час і залишила глибокий слід у культурі. Тепер уже не існує сумнівів у тому, що в епоху язичництва існувала писемність, поява якої раніше помилково пов’язувалося тільки із прийняттям християнства. З кінця Х ст. у білоруський край прийшла християнська релігія. З прийняттям християнства почалося досить швидке поширення писемності серед населення, особливо його заможних, привілейованих прошарків. З часом поряд з догматичною літературою з’явилася й світська. Місцем написання і переписування книг слугували християнські монастирі. Цій святій справі чимало років свого життя віддала Єфросинія Полоцька. Крім неї на ниві літературної і культосвітньої діяльності плідно працювали Кирило Туровський, названий за свою ораторську майстерність Златоустом, Климент Смоляцич та ін.

Християнство дало могутній поштовх розвитку архітектури і живопису. До числа найбільш ранніх християнських храмів (XІ-XІІ ст.) відносяться: Софійський собор, Спасо-Єфросинівська церква, Борисоглібський (Бельчицький монастир) у Полоцьку, Благовіщенська церква у Вітебську, Борисоглібська (на початку XV ст. перейменована в Калузьку) - у Гродно та ін. У 1161 р. славетний полоцький майстер-ювелір Лазар Богша виготовив для Єфросинії Полоцької філігранної роботи хрест, рівного якому не було тоді на всіх східнослов’янських землях.

Сприятливі умови для розвитку культури виникли з утворенням у XІІІ ст. Великого князівства Литовського. У ньому старобілоруська мова здобула статус державної. Юридично це було закріплено в 1566 р., коли був прийнятий Статут Великого князівства Литовського. Близькість князівства до країн Центральної і Західної Європи і досить високий, як для того часу, рівень духовного розвитку населення сприяли тому, що й у цей край прийшли прогресивні ідеї Відродження і Реформації. У цей час білоруський народ дав світовій цивілізації чимало видатних діячів науки і культури, серед яких перше місце належить білоруському і східнослов’янському першодрукареві, просвітителеві і мислителеві Франциску Скорині. Перебуваючи у 1517-1519 р. у Празі, він переклав і видав 23 книги Біблії, у тексті яких широко використовувалися слова й обороти старобілоруської мови. До того часу Біблія була перекладена лише німецькою (1445 р.) і чеською (1448 р.) мовами. Ідеї епохи європейського Відродження позитивно позначилися на розвитку архітектури і мистецтва Великого князівства Литовського. У XV-XVІ ст. був побудований палацово-замковий комплекс - Мирський замок, що й сьогодні приваблює до себе увагу туристів.

Відродженню національних традицій білоруської культури сприяла активізація білоруського національного руху на початку ХХ ст. Саме тоді розквітнув талант майбутніх класиків білоруської літератури - Я.Купали, Я.Коласа, М.Богдановича, Цетки й ін. Популяризації і пропаганді білоруської культури сприяло видання газети “Наша нива”.

Сприятливі умови для розвитку національної білоруської культури склалися і в 1920-і роки, коли в республіці проводилася політика білорусизації. Почали працювати білоруськомовні школи, Інститут білоруської культури. На його базі в 1929 р. була створена Академія наук Білорусії. Однак на початку 1930-х років цей поступальний процес був перерваний, оскільки в культурному житті гору взяв жорсткий ідеологічний контроль, а багато діячів білоруської науки і культури було репресовано.

Складні умови для розвитку національної білоруської культури склалися й у Західній Білорусі, що опинилася у складі Польщі. До середини 1920-х рр. було закрито, зокрема, багато білоруських шкіл. Однак і в таких несприятливих умовах з’явилася ціла плеяда талановитих молодих білоруських літераторів, як М.Танк, В.Тавлай, Н.Тарас та ін.

Величезних втрат зазнала білоруська культура у роки Другої світової війни. На фронтах, у партизанських загонах, підпіллі загинула значна частина білоруських письменників та інших працівників культури і науки. Але навіть в умовах жорсткого окупаційного режиму на території республіки в 1941-1944 р. мали місце прояви культурного життя (театр, школи, музеї, бібліотеки, преса, релігійне життя). У післявоєнний період аж до середини 1980-х рр. білоруська культура розвивалася в межах ідеологічної заангажованості і жорсткого партійного контролю. Проте і в цей період з’явилося чимало талановитих літераторів, таких як А.Адамович, Р.Бородулін, Г.Буравкін, А.Вертинський, В.Зуєнок, І.Науменко, Б.Саченко, І.Чигринов, І.Шамякин та ін. На мистецькій ниві працювали самобутні майстри: художник М.Савицький, скульптори З.Азгур, С.Селиханов та ін. Збільшувалася мережа культурно-просвітніх установ, розвивалася художня самодіяльність.

Політика гласності сприяла вивільненню білоруської культури з-під ідеологічного диктату, відродженню духовних традицій білоруського народу. Почала змінюватися на краще ситуація з білоруською мовою, у тому числі завдяки прийнятому в 1990 р. “Закону про мови в Білоруській РСР”.

Щодо релігійної ситуації в Білорусі, зауважимо, що в республіці традиційно співіснують християнські (православ’я, католицтво, старообрядництво, протестантизм) і нехристиянські (іслам, іудаїзм) конфесії. Станом на жовтень 2001 р. в республіці офіційно діяло 26 релігійних конфесій і 2748 релігійних громад. Сьогодні в республіці функціонує 138 релігійних организацій, що мають загальконфесійне значення (релігійні об’єднання, монастирі, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади).

Православ’я сповідують 70 % віруючих Білорусі, католики латинського обряду становлять 20 % віруючих, католики грецького обряду (уніати) – 7 %. Православ’я є найдавнішою християнською конфесією на білоруських землях. Воно прийшло сюди наприкінці Х ст. із становленням Полоцької єпископської кафедри (992 р.). На початку другого тисячоліття визначилися основні сфери діяльності православної церкви, виникло церковне землеволодіння, сформувалася єпархіальна структура. Полоцька, Туровська й інші єпархії, до складу яких у різні часи входили білоруські землі, були підпорядковані Київській митрополії, що до середини XV ст. зберігала відносну єдність. У 1472 р. православна церква Великого Князівства Литовського і Польщі одержала канонічне визнання Константинопольського патріарха.

Після приєднання білоруських земель до Російської імперії стосовно православної церкви починають діяти загальноросійські закони. На початку ХХ ст. у Білорусії було п’ять православних єпархій: Гродненська, Мінська, Могилевська, Литовська (охоплювала Віленську і Ковенську губернії), Полоцька. Встановлення Радянської влади значно послабило роль православної церкви в суспільстві. Декретом “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня 1918 р. релігійні організації перетворювалися на приватні громади віруючих, що існували винятково на свій кошт. На даний час Білоруська православна церква об’єднує 1209 приходів. У її склад входять 10 єпархій, 5 чоловічих і 9 жіночих монастирів. Діє 980 православних храмів, ще біля 150 – будуються.

Римо-католицька церква є другою за кількістю віруючих конфесією. Католицизм офіційно прийшов до Білорусі наприкінці XІ ст. Після приєднання білоруських земель до Російської імперії в 1773 р. була створена Білоруська католицька єпархія з центром у Могильові. Католицьке духовенство брало активну участь у національно-визвольному русі XІХ ст., за що було піддане репресіям з боку уряду Російської імперії. При Радянській владі правове положення католицької церкви не відрізнялося від православної. Католицьке духівництво, як і православне, дуже постраждало від репресій.
Наприкінці 1980-х років почалося канонічне оформлення католицької церкви в Білорусії. У 1989 р. була утворена Білоруська католицька єпархія. У 1991 р. на території Білорусії створені три римсько-католицькі єпархії: Гродненська, Пінська, Мінсько-Могильовська. Сьогодні римо-католицька церква об’єднує 433 громади. У республіці діють 4 римсько-католицькі єпархії і Конференція католицьких єпископів, 7 жіночих монастирів. Крім того, функціонують дві вищі католицькі духовні семінарії.

Іслам у Білорусі сповідує татарське населення. Проникнення татар-мусульман на територію Білорусії почалося наприкінці XІV ст., коли великий князь Великого Князівства Литовського Вітовт запросив їх на військову службу. Тоді ж з’являються й перші мечеті. Татари в Білорусії дотримуються головним чином ісламу суннітського спрямування.

 

ЛЕКЦІЯ 4. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ МОЛДОВА


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.)