Методологія мовознавства

[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розу­міють регулярні відповідності у звуках спільних за по­ходженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з одно­рідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фо­нетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основ­ним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої ре­конструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції по­в'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-ков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. ті^зо, рос. ручка і польськ. щсгка зі старослов'янським гра­фічним відтворенням цих слів масо, рхлка реконстру­ював праслов'янські форми *т%зо, *г<дсгка, пояснив фонетичне значення старослов'янських юсів (а, ^) як букв, що передавали носові голосні.

Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимоло­гічно споріднені дані повинні співвідноситися як мов­ні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструюва­ти давні інфінітивні форми *кІасШ, *иесШ, а порівняння слів горіти і жар — корінь *§ьг. Деякі вчені, наприк­лад, В. І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструк­ції розглядають як окремий метод — історико-порів-няльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історично­го методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мов­них явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українсь­кій та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто пере­ходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з']» [ц']> [^с'1 (дрУ^г — дружити — друзі, рука — зару­читися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій ви­никла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з почат­кової форми отьць, оскільки переходу [ц] -» [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному від­мінку повинен був стояти звук [к] (*отьк?>), а це озна­чає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з'явилася піс-

Методи дослідження мови

ля форми отьче (переходу [к] -» [ч]). В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полеш [плл'бт] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [£] в [є] (дЬдг) й отвердіння [ц] (ртьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже да­леке і не засвідчене писемними документами, він пра­цює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії про­стежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індо­європейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдоскона­лювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фор-тунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Кури-лович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мель-ничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом пов'язаний ме­тод глотохронології М. Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногене­зу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мель-ничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).

Поиск по сайту: