Трудова теорія вартості в класичній та марксистській політичній економії

Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований, — вартісної.

Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.

Її прихильники стверджували, що вартість — це суспільна вартість речі Визначити її безпосередньо в товарі за допомогою певних фізичних чи хімічних досліджень неможливо. Вона виявляється лише у відносинах між товаровиробниками. Основою трудової теорії вартості є визнання праці джерелом багатства, а економічний світ є величезного майстернею, де розгортається суперництво між різними видами праці задля створення суспільного багатства. Найбільш важливу роль у зростанні продуктивності праці та національного багатства відіграє розподіл праці, завдяки якому вдосконалюються навички кожного працівника, забезпечується економія часу за переходу від однієї операції до іншої, відбувається, полегшення і скорочення процесу виробництва. Вартість, за А. Смітом, визначається затраченою працею не однієї конкретної людини, а середньою, необхідною для певного рівня розвитку продуктивних сил, працею, а створюється продуктивною працею. Розподіл праці - головна передумова підвищення її продуктивності. Вартість товару утворює не лише праця, затрачена безпосередньо на його виробництво, а й праця уречевлена.

Уречевлена праця - суспільна необхідна (абстрактна) праця втілена в життєвих благах, у товарі.

Проте найповніше її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не приймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.

29. Теорія “факторів виробництва”

Виробництво – це дія людини на речовини природи з метою надання їм властивостей та форм, що придатні для задоволення потреб. Воно представляє собою суспільний процес, оскільки люди вступають при цьому в спільну економічну діяльність. Процес виробництва можна розглядати як споживання, але споживання особливе, під час якого виробляються нові блага. Процес виробництва також можна визначить як процес поєднання факторів виробництва.

У виробництві застосовують економічні ресурси, що складаються з елементів природи, таких як земля, ліси і корисні копалини; людських ресурсів – як розумових, так і фізичних; засобів виробництва (вироблених допоміжних засобів для виробництва), таких як знаряддя праці, машини, будівлі, складські приміщення, засоби транспорту і зв’язку. Усі можливі ресурси часто об’єднують у дві великі групи: матеріальні ресурси – земля і капітал та людські ресурси – праця і підприємницькі здібності. Економічні ресурси називають ще факторами виробництва, оскільки їх використовують для виробництва товарів і послуг. У наведених вище двох групах економічних ресурсів виділено чотири види факторів виробництва. Четвертий фактор виробництва – підприємницькі здібності. Можна дати такі короткі визначення для перших трьох видів факторів виробництва: земля – це всі елементи природи, такі як, орні землі, ліси, корисні копалини, водні ресурси, повітря; праця – це фізичні та розумові здібності людей, які застосовуються у виробництві благ (за винятком підприємницьких здібностей, коли вони відносяться до четвертого виду ресурсу); капітал – це товари тривалого використання (капітальні блага), створені для виробництва інших благ. Останній вид ресурсу ще називають інвестиційним ресурсом, а процес виробництва і збільшення його запасу називають інвестуванням. Розповсюджена думка про інвестування, як про покупку матеріальних благ, але для економістів такі операції є лише фінансовими або змінами в портфелях власників. Інвестиції є лише тоді, коли створюється реальний капітал. Отже, треба розмежовувати поняття “реальний капітал” і “фінансовий капітал”. Перший вид капіталу – це економічний ресурс, а другий вид (грошовий капітал) не є таким ресурсом. На практиці між капіталом та землею не завжди легко провести чітку межу. Сьогодні у більшості країн якась частина земельних угідь стала продуктивною лише завдяки раніше зробленим інвестиціям в осушення і зрошення земель, вируб лісів. Тому певна частина того, що ми називаємо землею – це результат минулих інвестицій і є швидше за все реальним капіталом, а не фактором виробництва, даним природою.

Розкриваючи зміст четвертого фактора виробництва – підприємницьких здібностей, економісти наголошують на кількох важливих функціях, властивих підприємцю, тобто людині, яка є носієм підприємницьких здібностей. По-перше, підприємець забезпечує з’єднання у єдиному виробничому процесі інших трьох видів факторів виробництва. Отже, в цьому розумінні він є рушійною силою сучасного виробництва. По-друге, підприємець визначає напрям діяльності фірми. В цьому плані підприємцями виступають не лише власники фірм, а й висококваліфіковані менеджери, які за платню працюють на фірмі. По-третє, підприємець – це новатор, тобто він генерує нові ідеї, розробляє нові технології, нові продукти, нові форми організації бізнесу. В цьому розумінні підприємець вважається не лише бізнесмен, а й винахідник, висококваліфікований спеціаліст у галузі наукової організації праці. По-четверте, підприємець – це людина, здатна ризикувати з метою отримання високих прибутків, а отже, не боїться стати банкрутом за несприятливих обставин.

30. Теорія “граничної корисності” та суб’єктивна цінність блага. Сутність “маржиналізму”.