АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Етапи процесу правоутворення

Читайте также:
  1. II. Поняття соціального процесу.
  2. АВТОМАТИЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ АКТИВНОГО ВЕНТИЛЮВАННЯ ЗЕРНА
  3. БЕЗПЕЧНІСТЬ ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ
  4. Види юридичного процесу
  5. Визначення виробничого циклу складного процесу
  6. Вимірюваного параметру під час виробничого процесу.
  7. Вимоги до юридичного процесу та юридичної процедури
  8. Виникнення економічної теорії та основні етапи її розвитку.
  9. Виховна робота з педагогічно занедбаними дітьми. Принципи, шляхи і етапи перевиховання важковиховуваних дітей.
  10. Виховного процесу
  11. Генезис та етапи культурної еволюції
  12. Ділова кар’єра поділяється на етапи, протягом яких працівник задовольняє різні потреби.

Правоутворенняце відносно тривалий процес форму­вання юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.

До сфери правового регулювання входять лише найваж­ливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребам суспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається посту­пово в міру формування держави, зародження її органів і насамперед судів.

Формування права - це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових
норм права.

Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі, який ми будемо називати правозакріпленням, відбувається державне санкціону­вання суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шля­хом правозакріплення складаються основи правового регулю­вання суспільних відносин На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самос­тійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап ми будемо називати правотворчістю. Отже, на відміну від поширених у навчальній літературі поглядів, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу. Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, 320


які відповідають потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.

Процес правозакріплення закінчується розробкою і прий­няттям нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою пра­вил поведінки.

Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиб­лення змісту права. З метою охоплення усіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення більш конкретних за змістом правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в багатьох випадках безпосередньо формулю­ються законодавцем. Таким чином, поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.

Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).

Для етапів правозакріплення і правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповнова­жених громадських організацій або всього народу по встанов­ленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та роз­витку системи права, характерні певні ознаки. Правозакріпдрння і правотворчість:

а) є монополією держави, яка в особливих випадках може
делегувати ці повноваження громадським організаціям або
іншим суб'єктам права, вона також може здійснюватися безпо­середньо громадянами держави на референдумі;

б) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий
орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю
компетенцією:

в) здебільшого відображається у формулюванні правових
норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасування норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;

г) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотри­мання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою


РОЗДІЛ XXI

запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.

Постійне удосконалення законодавства, обумовлене законо­мірним розвитком сучасної держави, є необхідною умовою все­бічного врахування в нормативних актах потреб суспільного розвитку, поєднання інтересів окремих прошарків суспільства та індивідів. Розвиток правозакріплення і правотворчості є важ­ливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення ре­жиму законності. Правозакріплення і правотворчість здійсню­ється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій.

§. 2 Функції, принципи І й види правоутворення

Процес правозакріплення і правотворчості приводить до. виразу економічних, політичних, соціальних та інших суспільних відносин у вигляді, як правило, формально визначених правил соціально-правового змісту. У державі така діяльність повинна відбуватися з обов'язковим дотриманням певних принципів, основних ідей, які обумовлюють сутність, найхарактерніші риси й властивості різних етапів правоутворення.

м

Процес остаточного формування й розвитку єдиної системи правових приписів є офіційною діяльністю компетентних органів та організацій у здійсненні правового регулювання. Основним призначенням цього процесу є надання формальної визначеності юридичним нормам, удосконалення їхньої редакції, видання нових, зміна та скасування чинних нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Функції правозакріплення та правотворчості - це основні напрямки діяльності компетентних органів по встановленню, зміні або відміні правових норм, створенню й розвитку системи законодавства та інших форм права.

До цих функцій належать такі:

функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності, і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин;

2) функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що заста-322


ПІ'ЛВОПВОРЕННЯ

ріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства;

3) ф ункція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних від­носин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує; 4) функція систематизації нормативно-правового матері­алу, яка полягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нор­мативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного кодифікова­ного акта.

Серед принципів правозакріплення і правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що становлять основу пра­вового регулювання (принципи гуманізму, демократизму, закон­ності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динаміз­му й стабільності тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяль­ності компетентних правотворчих органів та держави.

Головними загальнолюдськими принципами правозакріп­лення і правотворчості є такі:

1) принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових
актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій за­
хисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх мате­ріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в
центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на
законодавчому рівні;

2) принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку полі­тичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча
активність громадян в управлінні державними і громадськими
справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується
шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі.
Незважаючи на окремі організаційні недоліки, що властиві
інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє
максимально врахувати й виразити в законі побажання різних
верств населення;

3) принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне
обговорення проектів нормативних актів, відкритість право
творчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення законопроектів, сприяє най­ більшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону;


І'ОЗДІЛ XXI

4) принцип законності. Він відіграє велику роль як у додер­жанні процедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини.

До спеціальних принципів правозакріплення і правотворчості належать:

1) принцип науковості та професіоналізм.Він передбачає залучення фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяль­ності, використання наукових досягнень, врахування альтер­нативних проектів нормативних актів, які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту нормативно-правового акта й ефективність його реалізації після прийняття;

2) принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити випадкові, непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, лікві­дувати поспіх, встановити послідовність прийняття окремих ак­тів, створити необхідні умови для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з провід­ними науковими та навчальними установами;

3) принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного оновлення правового матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в суспільств1', на появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Принцип опе­ративності в правотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, суперечать чинному законодавству, створюють юридичні колізії;

4) принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає дотримання необхідного балансу між прийняттям нових норма­тивно-правових актів і внесенням змін і доповнень у чинні акти. Основною метою правотворчої діяльності повинно бути досяг­нення стабільності законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Прий­няття нових нормативних актів, зміна або скасування чинних, повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно виваже­ними і конструктивними.


ПРАВОУТВОРЕННЯ

У сучасних державах соціально-демократичної орієнтації за суб'єктами виокремлюють такі основні види правозакріплення і правотворчості:

затвердження нормативних актів на референдумі;

прийняття нормативних актів компетентними державними

органами;

прийняття нормативних актів громадськими об'єднаннями та

організаціями внаслідок делегування їм повноважень державою.

Найпоширенішою серед цих видів є прийняття нормативних актів компетентними державними органами і посадовими особа­ми. В Україні до них належать: Верховна Рада України, Прези­дент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства та державні комітети. У межах своїх повноважень правотворчими функціями наділені державні адміністрації і органи місцевого самовря­дування з питань, що їм делеговані державою, а також адміні­страції державних підприємств та установ.

Різновидом правозакріплення і правотворчості є укладення угод нормативного характеру між окремими суб'єктами права, які відповідно мають різну юридичну силу. Нормативні угоди можуть укладатися на міжнародному, галузевому та місцевому рівнях, а також між суб'єктами державного устрою. Референдум — це народне голосуванням з питань загальнодержавного й місцевого значення, який також є одним із видів правозакріплення і правотворчості. Рішення, які приймаються на референдумі, мають порівняно зі звичайними законами вищу юридичну силу і не потребують подальшого затвердження парла­ментом, змінити або скасувати їх можна тільки шляхом прове­дення повторного референдуму.

Участь громадських організацій у правотворчості може здійснюватися двома шляхами:

а) делегуванням їм правотворчих повноважень;

б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями.

Делегування правотворчих повноважень повинно мати тим­часовий характер, відбуватися відповідно до встановленої зако­ном процедури видання нормативних актів, за чітко визначеними питаннями.

§ 3. Стадії створення нормативно-правових актів

Процес видання нормативно-правових актів є сукупністю послідовних організаційних дій, які регулюються конституційними


РОЗДІЛ XXI

та іншими юридичними нормами. Правотворчість і правозакріплення складається з двох основних етапів: 1) дозаконодавчого (в широкому розумінні) і 2) законодавчого, всередині яких слід вирізняти ряд стадій.

Початком дозаконодавчого етапу процесу правоутворепня є правотворча ініціатива. Вона може полягати у внесенні на роз­гляд відповідного державного органу пропозицій щодо прийнят­тя нормативно-правових актів певного виду. Проявом такої ініціативи може бути також внесення для розгляду підготовле­ного проекту нормативного акта. Щодо законів, то право зако­нодавчої ініціативи згідно зі ст. 93 Конституції України нале­жить Президенту України, народним депутатам України, Ка­бінету Міністрів України і Національному банку України. Право законодавчої ініціативи може мати вияв у поданні на розгляд Верховної Ради законопроектів або у винесенні на розгляд пар­ламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення.

В численних випадках, особливо щодо актів одноособового керівництва, коли відсутня необхідність ініціювання їх видання, нормотворення починається безпосередньо з прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта.

Стадія підготовки тексту проекту нормативного акта потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом/створення робочої групи у його підготовці, з'ясування громадської думки щодо потреб і напрямків правового регулювання певного питання тощо. При підготовці тексту проекту можуть використовуватися галузевий і відомчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Підготовка про­ектів нормативних актів повинна здійснюватися на професійних засадах відповідними комітетами і комісіями представницького органу при належному фаховому рівні депутатів парламенту. Можливі економічні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного проекту нормативного акта повинні прогнозу­ватися заздалегідь, необхідно також враховувати і майбутні фінансові витрати.

Обговорення проекту нормативного акта передбачає попе­реднє ознайомлення з текстом, його змістом і структурою. Зазви­чай це здійснюється з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорен­ня можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання підготовчих комісій, колегії міністерств, обговорення 32Й


ПІ'ЛВОУТІЮІ'ЕННЯ

проекту в пресі, на радіо, на телебаченні, експертне рецензування проекту науково-дослідними та навчальними установами, отри­мання відгуків і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо.

Для найповнішого врахування громадської думки проекти найбільш важливих нормативних актів бажано виносити на все­народне обговорення, особливо коли вони стосуються прав і сво­бод людини, законних інтересів громадян та їх об'єднань. Для цього проекти слід опубліковувати в засобах масової інформації різних рівнів.

Після отримання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов'язані з реалізацією конкретного норматив­ного акта, відбувається додаткове узгодження проекту норма­тивного акта.

Остаточне доопрацювання тексту проекту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою комісією, яка вра­ховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгоджен­ня, забезпечує його редагування.

Для обговорення проектів законів, де передбачається два і більше читань характерні певні особливості. За його результата­ми проекти можуть відхилятися, ухвалюватися або направлятися на доопрацювання, після чого відбувається їх затвердження.

Прийняття нормативних актів відбувається згідно з встановле­ною процедурою, шляхом затвердження одноособово, простою або кваліфікованою більшістю голосів. Після затвердження кожен нормативний акт повинен бути підписаний уповноваженою осо­бою, зареєстрований і оприлюднений у виданні того органу, який його прийняв.

Підписання законів здійснює Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України, який протягом 15 днів. після отримання закону повинен підписати й офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими за­уваженнями та пропозиціями до Верховної Ради на повторний розгляд (накласти вето).

Опублікування нормативного акта є важливою стадією про­цесу нормотворчості. Офіційно встановленими джерелами для опублікування законів є журнали «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Голос України».

Нормативні акти Кабінету Міністрів України публікуються в газеті «Урядовий кур'єр», журналі «Офіційний вісник України»,


РОЗДІЛ XXI

акти місцевих адміністрацій — в місцевій пресі; відомчі норма­тивні акти — у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для зацікавлених органів і осіб.

§ 4. Законодавча техніка: поняття і види

Законодавча технікаце сукупність юридичних засобів, прийомів і правил розробки, оформлення, опублікування і систе­матизації нормативно-правовихактів.

Від дотримання правил законодавчої техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного ма­теріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, ста­більність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

До прийомів і засобів законодавчої техніки належать: У. нормативна побудова, — це використання мовних, логічних та техніко-юридичних засобів, за допомогою яких формулюють­ся норми-приписи, застосовуються терміни, юридичні символи, правові презумпції, фікції тощо. Норми права повинні відповіда­ти певним вимогам структурної побудови (гіпотеза, диспозиція, санкція), бути узгодженими між собою, конкретними та забезпе­ченими з боку держави;

<=?. юридичні конструкції, — це побудова норм права та норма­тивних актів згідно з типовими схемами, моделями, що відбива­ють особливості різних правовідносин. Наприклад, конструкції договорів, складів злочину, поділ кодексів на Загальну і Особли­ву частини, поділ законів на статті, а статей на частини і т. ін.; З, галузева типізація, -— це побудова нормативних приписів таким чином, щоб вони належали до певної галузі права, що досягається шляхом викладення норми права в певному кодифікованому акті, підпорядкування системі загальних норм, застосування галузевої термінології та ін.

Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. Саме в них фор­мулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи.

Юридичні терміни — це слова і словосполучення, які точно визначають правові поняття. Термінологія, якою користується юридична наука та законодавство, є неоднорідною і поділяється на види. Розрізняють такі терміни:

т


ПРАВОУТВОЩЕННЯ

а) загальновживані (слова літературної мови, без яких не може існувати юридична наука і законодавство: дія, приміщення,
народження);

б) спеціально-технічні (терміни неюридичного вжитку, що
належать до інших наук і сфер людської діяльності і використовуються в законодавстві та юриспруденції: рентген, графік, катіон, офсет; для з'ясування їх змісту необхідно звертатися до тих галузей знань, яким вони належать);

в) .спеціально-юридичні (терміни, що відображають особливості держави і права як специфічних соціальних явищ і виникають в процесі державно-правової діяльності: злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона). Багато спеціальних юридичних термінів запозичені з інших правових систем і не можуть замінятися ніякими іншими.

Засоби законодавчої техніки охоплюють певні правила роз­робки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог законодавчої техніки належать:

а) логічна послідовність викладення, взаємозв'язок норматив­
них приписів, що містяться в нормативному акті;

б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі зако­нодавства;

в) максимальна компактність викладених норм при належній
глибині і всебічності їхнього змісту;

г) ясність і доступність мови нормативних актів;

ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;

д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання, для полегшення користування ними.

У нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викла­денні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному — в індивідуальній формі. На­приклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Ця узагальнююча норма є правовою основою при вирішенні питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені нормами Загальної частини Кримінального кодексу. Зовсім інший, конкретний характер мають норми, що ви­значають структуру рішення суду, в яких детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.

Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статтях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.

.529


 


РОЗДІЛ XXI

§ 5. Систематизація нормативно-правового матеріалу

Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів. Нові закони, укази Президента України і нормативні акти інших ор­ганів вносять суттєві корегування в чинні акти, частина з них до­повнюється новими приписами, інші змінюються або визнаються такими, що втратили силу.

Систематизаціяце діяльність з упорядкування та об'єд­нання нормативних актів, приведення їх до єдиної, певної сис­теми.

Відповідно до правил законодавчої техніки діяльність по сис­тематизації нормативного матеріалу повинна проводитись у певній послідовності.

Систематизація може здійснюватися в інтересах і в межах діяльності окремих державних органів, юридичних та фізичних осіб шляхом систематичної підбірки нормативних актів, не­обхідних для їх діяльності, розташуванні в зручному для цих су­б'єктів порядку (внутрішня систематизація); виданні різних видів збірників законів та інших нормативно-правових актів — шляхом об'єднання на державному рівні окремих актів, виданих з одного або кількох питань, в один великий нормативний акт (уніфікація). На базі цих способів систематизації здійснюються такі її ви­ди, як інкорпорація та кодифікація.

./- Інкорпорація — це впорядкування нормативних актів без пе­реробки їх змісту, тобто та форма систематизації, що здійс­нюється поза правотворчим процесом.

Вона обмежується тільки обробкою нормативного матеріалу, його розташуванням у певному порядку. Головне призначення інкорпорації — впорядкування нормативних актів. Інкорпорація може впливати і на правотворчу діяльність.

Інкорпорація здійснюється За двома головними ознаками: хронологічною і тематичною. Хронологічна інкорпорація перед­бачає послідовне розташування нормативних актів за часом їх видання (наприклад, у Відомостях Верховної Ради України). Те­матична інкорпорація допомагає найповніше об'єднати акти однієї тематики або галузі права, того чи іншого виду правовідно­син (наприклад, Збірник законодавства з охорони праці, Збірник законодавства з приватизації державного майна в Україні). Це 330


ПРАВОУТВОРЕННЯ

сприяє виявленню можливих прогалин, полегшує пошук і вико­ристання нормативно-правових актів на практиці.

Для прискорення впорядкування нормативно-правового матеріалу і скорочення обсягу чинного законодавства проводиться ще консолідація правового матеріалу, тобто об'єднання численних законодавчих актів у єдиний структурно узгоджений акт. Даний вид систематизації не має самостійного значення, оскільки виступає лише елементом інкорпорації або перехідним етапом від інкорпорації до кодифікації Інкорпорація поділяється на офіційну й неофіційну. Офіційна інкорпорація - це впорядковане об'єднання нормативних актів "шляхом видання компетентними органами збірників діючих нор­мативно-правових актів. Вона є формою офіційного опублікуван­ня і перевидання діючих актів або тих, що набувають чинності і ви­ступають офіційними джерелами достовірної правової інфор­мації, як, наприклад, видання Збірника Постанов Уряду України.

Неофіційна інкорпорація здійснюється різними органами и організаціями, а також окремими особами і має суто довідково-інформаційний характер.

Кодифікація - це впорядкування правових норм, яке супро­воджується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і прийняттям нових норм права, об'єднанням нормативного ма­теріалу в єдину, логічно узгоджену, побудовану на наукових

принципах систему.

Кодифікація є, по суті, різновидом правоустановчого проце­су Якщо результатом поточного законодавства є утворення ок­ремих законодавчих актів, то кодифікація впорядковує значну частину чинного законодавства, об'єднуючи їх у певній галузі права, змінюючи, доповнюючи і перетворюючи його. Внаслідок кодифікації з'являються гранично широкі за змістом законодавчі акти, що регулюють значну частину суспільних відносин у сфері

дії певної галузі права.

У юридичній літературі виокремлюють загальну, галузеву і

спеціальну кодифікації.

Під час загальної кодифікації утворюються об’єднані коди­фікаційні акти в усіх основних галузях права. Галузева кодифікація охоплює законодавство певної галузі або підгалузі законодавства. Спеціальна кодифікація об'єднує норми певного право­вого інституту або кількох інститутів.

Кодифікаційний акт регулює важливу, значну і досить велику галузь суспільних відносин, юридично оформлює и закріплює


 

 

РОЗДІЛ XXI

найсуттєвіші та найстабільніші відносини, що склалися в суспіль­стві. Ефективність дії кодифікаційного акта залежить від того, наскільки точно законодавець врахував тенденції розвитку й ди­наміки суспільних процесів у своїй країні.

Найдинамічніші суспільні відносини регулюються норматив­ними актами, які видаються в процесі поточної нормотворчості.

Таким чином, кодифікаційний акт являє собою впорядковану систему пов'язаних між собою нормативних приписів, що регу­люють на основі єдиних принципів права певну сферу відносно однорідних, достатньо стабільних суспільних відносин.


Розділ XXII

ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття і риси правових відносин

Правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є суб'єктивні права та юридичні обов' язки осіб, що охоро­няються державою.

Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки через правовідносини.

Існує два шляхи реалізації норм права:

1) реалізація правових норм, що пов'язана з необхідністю для
суб'єкта права вступати у відносини з іншими особами, які є
носіями прав і обов'язків. Такий шлях реалізації норм права
цілковито залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних
відносин здійснюється шляхом впливу норм права на поведінку
людей через їх усвідомлення і подальше втілення в життя. Поведінка суб'єктів права повинна відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов'язків;

2) безпосереднє використання суб'єктом його прав і
виконання ним обов'язків, коли він не повинен вступати у взаємини з іншими учасниками. Наприклад, можливість власника розпоряджатися своїм майном, коли всі інші суб'єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових прав. Крім того, особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (наприклад, заборона вбивати, грабувати і т. ін.), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у взаємини з іншими людьми.

Правовідносини — це стосунки, в яких суб'єкти права висту­пають контрагентами в процесі виконання ними вимог норматив­них приписів і набуття певних прав і обов'язків (покупець — про­давець, позивач — відповідач). Через правовідносини реалізують­ся норми права, які встановлюють права і обов'язки людини, що можуть бути формально визначені (в статях законів, підзаконних нормативно-правових актах та приписах) або ж не мати необхід­них формальних ознак (природні права людини). Держава захи­щає усі правовідносини, які мають місце в суспільстві, незалежно


РОЗДІЛ XXII


ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ


 


виступають відносно одна одної як правоуповноважені і право-зобов'язані особи, де права і інтереси одних можуть бути ре­алізовані тільки через виконання обов'язків інших. Носій суб'єк­тивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов'язку — зобов'язана;

6) взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права і обов'язки персоніфіковані. Суб'єкти пра­вовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно:

а) поіменно, коли суб'єкти права названі своїм повним ім'ям
(прізвищем для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, шлюбно-сімейні відносини (визначені
особи, які беруть шлюб), відносини з перевезення вантажів між
організаціями (визначені замовник і транспортна організація);

б) за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне
(реквізитне) визначення суб'єктів не має значення, вказуються
тільки їхні соціальні ролі: продавець — покупець в магазині або на
базарі, пасажир — перевізник у громадському транспорті тощо;

7) вони завжди мають вольовий характер. Правовідносини не
можуть виникати і функціонувати, а особливо реалізуватися без
волевиявлення хоча б одного учасника, обов'язково проходячи
через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках суб'єкт
може не знати, що став учасником правовідносин, наприклад,
при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець проживає в іншому місті;

8) вони охороняються державою, як і право в цілому, інші
суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування
умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які мають місце в суспільстві.

Отже, правовідносинице відносини між людьми, які є юри­дичним вираженням економічних, політичних, сімейних, процесу­альних та інших суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої виконання певних дій або утри­мання від них, а інша сторона зобов' язана виконати ці вимоги.

І § 2. Види правових відносин

Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути кла­сифіковані за різними критеріями на види.


Передусім правові відносини можна класифікувати за предме­том правового регулювання на конституційні, цивільні, адміні­стративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини по при­йому на роботу і звільнення з роботи працівника власником або уповноваженим органом — це трудові правовідносини; по укла­денню угоди про надання банком кредиту фермеру — цивільні правовідносини; по виконанню Державного бюджету організа­ціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.

За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб'єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов'язаних з користуванням комунальними послугами, виника­ють правовідносини зі своєчасної сплати за них).

Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних за­борон і є результатом скоєння суб'єктами правопорушень (на­приклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої

швидкості).

Необхідно також розрізняти матеріально-правові та проце­суально-правові правовідносини.

Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних відносин, що потребують організації, їх змістом є права і обов'язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на

особисту безпеку.

Процесуально-правові правовідносини реалізують норми про­цесуального права і виникають на основі організаційних відно­син. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і вста­новлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, адміністративно-про­цесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відно­сини. Наприклад, процедура обшуку, процедура подання позову або скарги, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу.

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що ви­никли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи договору про перевезення вантажу на значну


РОЗДІЛ XXII

відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після вико­нання учасниками їх прав і обов'язків (наприклад, купівля конк­ретної речі).


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.021 сек.)