ЗАХОПЛЕННЯ Й РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТВОЮ, ПОЛЬЩЕЮ ТА ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на

окремі князівства, українські землі на початку

XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовсь- Литовська кого князівства. Консолідувавшись у нелегкій бо-ротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західноруські (бі­лоруські) землі ще в середині XIII ст., за часів князя Мендовга (1230-1263 pp.). У першій чверті XIV ст. більша частина біло­руських земель знаходилася вже під владою литовських князів, які почали спроби захоплення сусідніх українських зе­мель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівс­тва південно-західних руських (українських) земель почалося за часів правління великого литовського князя Гедиміна (1316-1341 pp.), який проводив політику підкорення руських земель, використовуючи різноманітні заходи: воєнні, дипло­матичні, династичні. Його васалами стали мінський, лукомсь-кий, друцький, берестейський, дорогочинський князі. З 1340 Р- на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Основна части­на українських земель була захоплена за правління литовсько­го князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України. Ольгерду навіть

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

удалося у 1362 p. на річці Синя Вода (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.

Рід Гедиміновичів став одним з найрозгалуженіших у Схід­ній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневенькі, Сангушки, Збаразькі тощо.

Ольгерд чітко формулює основне завдання Литовської дер­жави: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». У 1345-1377 pp. до Литви приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгорода-Сіверського на Пів­ночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392-1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра з виходом до Чорного моря.

Причинами успіху литовців в експансії на українські землі була їх консолідація в боротьбі з німецькими лицарськими орде­нами: ослаблення Русі в результаті її роздроблення та монголо-татарської навали (до цього, як пише літописець, «Литва з боло­та на світ не показувалася»); феодальні усобиці в Золотій Орді.

Литовські князі започаткували звільнення українських зе­мель від монголо-татарського іга. Зміцненню позицій литовсь­ких можновладців на українській території сприяли династичні відносини з галицько-волинськими князями, що давало їм змо­гу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. • Тому в літописах і зазначено, що володарі Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воювали». Взявши під свій контроль українські землі, вони намагалися спочатку не вносити в міс­цевий уклад ніяких змін: «Ми старого не рухаємо, а нового не вводимо». Слід враховувати також і те, що місцеве населення, приймаючи литовського князя, прагнуло покінчити з поперед­німи князівськими стосунками старої династії. Оцінюючи ситу­ацію, яка склалася після 1362 р. у Литовській державі, відомий український історик Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки наз­ва: Велике князівство Литовське».

Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їхні землі складали більше 80 % території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно поставились до литовсь­кої експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди вбачали в Лит­ві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

прийняті й руські норми права, назви посад тощо. Тому держа­ва часто називалася Литовсько-Руським князівством.

У цей же час поширює свою експансію на ук-

раїнські землі Польща. Після тривалої боротьби завоювання

в 1387 р. їй удається захопити Галичину.

З 1359 р. Буковина входить до складу Молдавського князівс­тва під назвою Шипинської землі, Закарпаття — у другій по­ловині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином, у XIII-XIV ст. українські землі були розчленовані й увійшли до скла­ду різних держав. Почалася нова — польсько-литовська — доба в історії України.

У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- і внутрішньо­
політичної ситуації (розбрат серед литовської вер-

хівки, загроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об' єднатися з польськими держави

феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Кре-

во (недалеко від Вільна) Ягайло й польські представники підпи­сали акт про унію, яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримав польську корону й руку польської королеви Яд-віги. За це до Польщі мали приєднати українські й білоруські землі, де вводилося католицтво; збройні сили об'єднувалися, казна князівства мала використовуватись на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського орде­ну (у 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали за­хоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилю­вати визискування українського населення, полонізувати його.

Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання у своїх межах усієї Русі і Східної Європи). Виникла так звана •«литовська альтернатива» розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але в битві під Вор­склою в 1399 р. великий князь литовський Вітовт зазнав пораз­ки від татар, було вбито десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

На чолі Литовської держави стояв великий князь, яко­му належала законодавча, виконавча, судова та військова влада.

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Горо-дельська унія. На сеймі в м. Город елі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обран­ня великого князя затверджувалося польським королем. Ли­товські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими У вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалась.

За своїм політичним устроєм Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. існувало як федерація земель-князівств, куди як повноправні суб'єкти входили Київщина, Чернігівщина, Сі-верщина, Волинь, Поділля. Намагаючись централізувати уп­равління у Великому князівстві Литовському, князь Вітовт по­чав істотно обмежувати самостійність найвпливовіших князів. До кінця XIV ст. уся їхня залежність від великого князя Литви полягала у сплаті щорічної данини та «послушенстві». Саме за «непослушенство» були відібрані землі у новгород-сіверського, подільського, київського князів. У 1397 р. Київське князівство було ліквідоване. Ці заходи хоч і не призвели до остаточної ліквідації удільного устрою, але суттєво обмежили вплив міс­цевих князів, підірвали їхні позиції, посилили центральну ли­товську владу.

Завершальним етапом на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронізація Вітовта, тобто прийняття ним титулу короля. Але це суперечило бажанню його брата й польського короля Ягайла. Справа дійшла до того, що ображені магнати обох держав порушували питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити конфлікт, Ягайло був готовий зректися польської корони на користь Вітовта, але той укупі з литовськими магнатами наполягав на окремішності де­ржав і не прийняв пропозиції Ягайла. Коронування було при­значене на 8 вересня 1430 р. На урочистості з'їхалися почесні гості: Ягайло, великий князь Московський Василь І, інші руські князі, візантійські й татарські посли. Але польські пани перехо­пили в дорозі корону — коронування було відкладено, що стало сильним морально-психологічним ударом для дуже вже немо­лодого 82-річного Вітовта, який незабаром помер (27 жовтня 1430 p.).

У 1440 р. було відновлено Київське удільне князівство, яке проіснувало недовго. Останнім удільним київським князем був Семен Олелькович, який помер у 1470 p., і після нього «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали». Так перервалася традиція князівського правління в Києві, який ще довго у свідомості тогочасної людності залишався «першим з-поміж усіх інших міст». Проте незабаром Київ за­знав дошкульного удару від татар. У цей час сформувався мос­ковсько-кримський союз, спрямований проти Польщі, Литви та Заволзької (Великої) Орди. Напад на Київ був здійснений за прямою вказівкою московського великого князя Іва-на III. Татари з'явилися біля Києва 1 вересня 1482 р. (з вересня в ті

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України-

часи починався відлік нового року). Місто було спалене вщент. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії. Згодом Іван НІ уперше був названий «государем усієї Русі» (сі­чень 1493 p.), що викликало в Литві рішучий протест.

У 1569 р. Польща й Литва підписують Люблінську унію, що було пов'язано з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни. Польща й Литва об'єдну­ються в єдину державу — Річ Посполиту, де вста­новлюють єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі), вводять єдину грошову систе­му, право (за польським зразком). Католицтво оголошують державною релігією. Литва мала певну автономію, їй залиши­лися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поді­ливши їх на 6 воєводств. Становище українців різко погірши­лося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що інтенси­фікувало відносини між ними; прискорилася колонізація По­дніпров'я.

Політична й релігійна ситуація в Україні загострилася у зв'язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, у якому внаслідок

недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Відтак з 5 лютого 1582 р. додали 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зуст­ріли вороже, населення Польщі розділилося: католики прий­няли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна ка­лендаря призвела до посилення соціального й релігійного гні­ту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад Різдво, Пасху) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.

У першій половині XVI ст. хвиля Реформації — опозицій­ного католицизмові руху — прокотилася над усією Європою, з несподіваною швидкістю поширившись на теренах Речі Пос­политої, пробуджуючи до життя різні релігійні рухи (люте­ранський, кальвіністський, антитринітарський). Ідеї Рефор­мації: звільнення релігійного життя з-під влади Риму, демок­ратизація церкви й наближення її до народу, переклад Біблії національними мовами, заснування шкіл — набули широкого розголосу в Україні. Українці одержали важливі засоби про-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

тидії поширенню католицизму, пристосовуючи ідеї Реформа­ції до власних потреб. Боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації, введенні в церковну службу української мови, у практиці полемічної літератури. Намагання створити національну церкву були позитивним явищем у Реформації. Під її впливом національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. У середині 60-х років XVI ст. в Речі Пос­политій офіційно утвердилася релігійна віротерпимість.

У XVI — першій половині XVII ст. на українських теренах розквітла полемічна література, яка відстоювала права пра­вославної церкви та готувала громадську думку до сприйняття необхідності національної держави, розвитку української куль­тури.

Після Люблінської унії на українських землях поруч із згор­танням національного політичного життя та економічним зака­балениям населення, наступом на права і свободи місцевої люд­ності та знищенням її мови й культури польська влада прагне нейтралізувати роль православ'я, замінивши його католицькою вірою. Для Польщі окатоличення українських земель мало сприяти забезпеченню консолідації та єдності держави — Речі Посполитої. Успіху католицької пропаганди сприяли: державна підтримка, авторитет Риму, діяльність єзуїтів, окатоличення та ополячення української еліти. Прагнучи здобути привілеї і по­сади, зрівнятися у правах з католиками, нащадки багатьох кня­жих та боярських родів зрікалися рідної мови, релігії.

Церква не могла протистояти світському втручанню в суто релігійні справи. Тепер уже не митрополит призначав єпис­копів, їх висували або ж пани-рада, або ж сам великий князь, що відкривало доступ до вищої ієрархії світським особам. Цер­ковна криза зумовила втручання в релігійні справи братств, які створювалися при парафіяльних церквах. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя та діяльність церковної ієрархії. Втручання у справи місцевої церкви світської влади, зростання анархії з боку братств та неконструктивна політика Константинопольської патріархії викликали невдоволення се­ред православного духовенства.

Поступово в частини ієрархів православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. Вважалося, що унія змінить ставлення держави до української церкви: за­кінчаться переслідування православних; українське духовенс­тво зрівняється у своїх правах з католицьким, буде звільнено від податків, збереже земельні володіння та матиме своїх представ-

Модуль 1. Стародавня і середньовічна історія України

ників у сенаті; по містах православні матимуть ті самі права, що й католики. Свою роль у формуванні унійних настроїв відігра­вало утворення в 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпар­хіями у Речі Посполитій. Прагнення певних кіл українського суспільства до церковної унії першим висловив львівський пра­вославний єпископ Гедеон Балабан. Його підтримали єписко­пи: холмський, турово-пінський, луцький, перемишлянський, володимирський, київський митрополит Михайло Рогоза.

Для урочистого проголошення унії київським митрополи­том та польським королем було скликано церковний собор, який відбувся в м. Бересті у жовтні 1596 р. Собор публічно прого­лосив унію, а владик, які до неї не пристали, та духовенство, що брало участь у православному соборі, піддав прокляттю. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утво­рення греко-католицької церкви, яка.підпорядковувалася Папі Римському, як першоієрарху християнської церкви. Греко-ка-толицька церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископ­ської кафедр, користування юліанським календарем; нижче ду­ховенство зберігало право одружуватися. Уніатське духовенс­тво звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта та міща­ни одержували право обіймати посади в державних та міських урядах, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Берестейська унія не внесла спокою і не об'єднала церкви. Навпаки, вона глибоко розколола українське суспільство. Крім двох — православної і католицької, з'явилася третя — уніатська, яка перебувала ніби між двома вогнями. Православні вбачали в греко-католиках зрадників, а католики не вважали їх повно­цінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Тих, хто не хотів перейти в унію, поляки стали називати схизматиками. З метою їх ос­таточної ліквідації православну віру в Україні було офіційно заборонено, а її прихильників відкрито переслідували польські власті. Усупереч прийнятим у 1603 і 1607 pp. рішенням сейму про припинення переслідування православних, унія й надалі впроваджувалася силою. Католики й уніати вели справжню війну проти тих, хто відмовлявся коритися постанові Берестей­ського собору: спустошували монастирі, не дозволяли будувати Церкви, відбирали православні храми.

На початку XVII ст. на допомогу православному табору, який з останніх сил обороняв свої позиції, прийшло Запорозьке

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

військо. Унаслідок цього польський уряд змушений був вида­ти «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконюва­ли існування православної церкви. Проте вони не припинили наступу католицтва на українські землі, що вів до занепаду православної церкви, яка втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейсь­ка унія була для Польщі зручною формою посилення своєї вла­ди в українських землях. Влада Речі Посполитої бажала через унію швидко окатоличити український народ, але, побачивши, що цей процес іде повільно, почала нищити унію так само, як і православ'я. З часом прірва між українськими греко-католика­ми та польськими римо-католиками стає дедалі глибшою. Для більшості населення висока ідея об'єднання всього християнс­тва відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій.

Поиск по сайту: