ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ И РЕПРЕСІЇ НАПРИКІНЦІ 20-Х - У 30-ТІ PP

Наприкінці 20-х pp. сталінський тоталітарний режим пере­йшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою

владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.) У розгулі терору велику роль відіграли масо­ва звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни, каталізувалася в період колективізації і досягла апогею в 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувала­ся своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, осо­бисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізан­тропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про заго стрення класової боротьби в процесі будівництва соціалізму. В Україні збільшилася «наявність повзучих націоналістичних ухилів». Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку «ворогів народу» та замаскованих «троцькістів», «буржуазних націоналістів», фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.

Першим політичним процесом стала так звана «шахтинсь­ка справа» (1928 р.). За неї було притягнуто до відповідальності інженерів та техніків Донець­кого басейну, яких обвинувачували у свідомо-

му шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського цент­ру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Дон­басу фінансувались західними капіталістами. Насправді нія­кої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, по­рушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення в шкідниц­тві, зв'язках з «контрреволюційними» організаціями додава­ли під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або

Модуль 3. Новітня історія України

взагалі вигадувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструк­тивного періоду, пояснити причини економічних невдач; за­лякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянсь­кої влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість ду­мати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпус­тимо. Суд повинен був підтвердити наявність класової бо­ротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготува­ти грунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

«Шахтинська справа» зачепила до 1 тис. осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші повністю їх відкину­ли; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвину­вачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість було ув'язнено на строк від 4 до 10 років.

Поняття «шахтинці» стало узагальнюючим, синонімом «шкідництва». «Шахтинська справа» стала приводом до роз­гортання спеціальної кампанії на зборах у пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постій­ні рубрики: «Шкідники індустріалізації», «Методологія й прак-ітика шкідництва» тощо.

Через два роки після завершення «шахтинської справи» було

організовано новий процес, спрямований проти

шкідницької організації, — буржуазно-кадетсь-

кої «Промислової партії». Стверджувалося, що

організація нараховувала до 2 тис. осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона ніби­то намагалася повалити радянську владу й відновити капіталіс­тичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. На цей раз на суді всі обвинувачені змушені були визнати себе винними в «шпигунській та шкідницькій Діяльності», 5 з них було засуджено до розстрілу. Цей процес, як і «шахтинську справу», також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки в роботі мож­на було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягну­то до службової відповідальності, унаслідок чого їх було засуд­жено до різних строків ув'язнення.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсуд­них опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. їх звинувачували в підготовленні терористичних

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, ві­докремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невин­ними діячами української культури. Усі звинувачення ґрун­тувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отримали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 р. було сфабриковано справу «Українського націо­нальною центру» (УНІД), в яку було втягнуто визначних ук­раїнських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 «членів УНЦ» у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке

масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів лю-

дей, було

неможливо, тому влада намагалася від-вести від себе можливі звинувачення й перекину­ти їх на «шкідників» — передусім фахівців сільського госпо­дарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрни-ків у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колго­спах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгі­ту серед коней тощо». У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства й радгоспів України, Білорусії та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено в харківських сільськогосподарському та зоотехніч­ному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х pp., в умовах утверд­ження тоталітаризму, у партійно-державній політиці намітило­ся посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість було відбудовано, індустріалізація потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-державних директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До того ж політика підготовки кадрів технічної інтелігенції, в основі якої був кла­совий принцип, дала свої результати. Серед кадрів технічної інтелігенції стало менше спеціалістів старої генерації, збільши­лася кількість «молодих інженерів».

Модуль 3. Новітня історія України

Посилення тоталітарного режиму передбачало ліквідацію верств населення, які могли критикувати існуючий лад. Владі не потрібна була інтелігенція як носій демократичних традицій, їй необхідні були люди, які повністю підтримували б її політи­ку, не розмірковуючи щодо її доцільності.

Масштаби репресій значно зросли після вбивства С. Кіро­ва — одного з керівників Компартії, що сталося 1 грудня 1934 р. Того ж дня за пропозицією Сталіна було прийнято поста­нову ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підго­товку або здійснення терористичних актів», яка ліквідувала будь-які гарантії прав обвинувачених з цієї категорії справ. Строк розслідування зменшувався до 10 днів, обвинувачен­ня мало бути вручене за добу до суду, де справу розглядали без участі сторін (тобто без прокурора та адвоката). Касацій­не оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно. 9 грудня 1934 р. Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР», яка вра­хувала вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки в Україні.

Одразу ж було «викрито» велику кількість «теро­ристів» у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13-15 грудня 1934 р.) над учасниками об'єднання українських націоналістів — організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких було засуд­жено до розстрілу, інших — на 8-10 років ув'язнення. Серед них — громадський діяч, журналіст із Західної України Ю. Бачинський, письменник А. Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К. Буревій, Г. Косинка та інші.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі «боротьбистів», за яким О. Полоцький, Ю. Мазуренко, Г. Епік, О. Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) зви­нувачувалися в підривній роботі проти КП(б)У, підготовленні терористичного акту щодо Сталіна тощо. Усі 17 осіб, які про­ходили за процесом, у тому числі й М. Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7—10 років. У 1937 р. більшість з них було роз­стріляно (процес «боротьбистів-2»).

У 1936 р. «за участь у контрреволюційній троцькістській організації» було заарештовано Ю. Коцюбинського — сина ві­домого українського письменника М. Коцюбинського, члена першого українського радянського уряду. Його засудили до заслання строком на 5 років, але вже наступного року розстрі-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ляли. Усього за 1936 р. в Україні було «викрито» до 10 «тро- цькістських організацій».

Найжорстокішим щодо репресій був 1937 р. Суттєво змі­нилася спрямованість репресій. Якщо наприкінці 20-х — на початку 30-х років вони в основному були спрямовані проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, то в 1935-1936 pp. — проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій. З 1937 р. репресії захопили широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарни­ків.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про де­ржавні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, при­тягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Ураховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визнача­ти за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгля­ду справ мало чим відрізнявся від позасудового.

У 1937-1938 pp. до «філіалів» різних «контрреволюційних»

організацій стали зараховувати переважно орто-

доксальних більшовиків, у тому числі з вищого

керівництва України. Багато з них, зокрема

С Косіор, П. Постишев, В. Затонський та інші, раніше доклали чимало зусиль для боротьби з «ворогами народу», а в ті роки самі стали жертвами терору. Перелік жертв репресій поповни­ли й співавтори сталінського «великого терору» — діячі, які очо­лювали НКВС України в 20-ті pp. — В. Балицький, І. Леплевсь-кий, О. Успенський. Усього в республіці було знищено 1193 керівних працівники НКВС.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикова­ними справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, заснов­ника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменників Миколу Куліша, Олександра Досвітнього та ін­ших (до 500 українських письменників).

Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. 3 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10. Під кулі йшли цілі райкоми, міськкоми, об­коми партій, а вслід за ними — нові склади партійних комітетів,

Модуль 3. Новітня історія України

які ледве встигали приступати до роботи. Репресії здійснюва­лися за планом під централізованим керівництвом. За деякими даними, репресій зазнали до 270 тис. членів КП(б)У. Про масш­таби репресій в Україні свідчить хоча б те, що в післясталінські часи було реабілітовано більше 500 тис. осіб.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по всьому суспільству. Було понівечено долю мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітар­ний режим.

Поиск по сайту: