АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Національно-культурне піднесення 20-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Читайте также:
  1. II. Разделы социологии: частные социальные науки
  2. IX.3.Закономерности развития науки.
  3. IX.6. Взаимоотношение науки и техники
  4. VII. Идея и деление особой науки, называемой критикой чистого разума
  5. YIII.4.3.Формализация. Язык науки
  6. А.О.Смирнов: історія психології як рушійна сила цієї науки
  7. Авторское право - правовое положение авторов и созданных их творческим трудом произведений литературы, науки и искусства.
  8. Агрохімічна служба в Україні у радянські часи
  9. Адміністративна реформа в Україні
  10. Аксиомы науки о безопасности жизнедеятельности. Определение и сущность.
  11. Билет 1. Предмет истории как науки: цели и задачи ее изучения
  12. Введение. Предмет философии науки (Розов М.А., Стёпин В.С.)

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, “розтину”, перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв´язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов´язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство “Геть неписьменність”. У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.



На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством “Рідна школа”. Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

‡агрузка...

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість.

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв´язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб´єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук — об´єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов´язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: “Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо”. Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об´єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до “Комісії для складання біографічного словника українських діячів”. Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов´язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети — в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам “єдиної трудової школи” з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов´язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною “нон грата”. Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і греки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба “мучитися” незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соціальним безправ´ям особистостей. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом “проковтнуті” знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають — і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925—1927 роках українська селянська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, “як на Січ, валом валила в літературу”.

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літературних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повністю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та певний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, — таких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування — як певною мірою, естетичне мистецтво, — воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовідчуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політичними реаліями. Для України, що перебувала традиційно “на семи вітрах” доби, до цього приєдналися і власні надподії — проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

47)Політика українізації та її вплив на культуру. Становище в Україні у перші післяреволюційні роки було досить складним. Більшовики могли утриматися при владі, тільки застосовуючи терор проти місцевого населення. З першого року існування радянської влади репресії мали цілеспрямований характер, вели до ліквідації будь-яких виявів інакомислення і до насадження монопольної влади партії. Наприкінці 1920 р. при Наркоматі освіти УРСР було створене управління, яке провадило цензуру друку. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та українськими есерами. Можна було ліквідувати нечисленні партії і залякати інтелігенцію. Однак що робити з багатомільйонним з глибоко вкоріненим приватновласницьким почуттям селянством, політично неблагонадійним робітництвом.

Ситуація вимагала від більшовиків готовності йти на певні компроміси з суспільством. Одним із найперших і найдалекосяжніших компромісів було скасування вкрай непопулярного «воєнного комунізму». Проголошена у березні 1921 р. нова економічна політика (неп) покращила загальне господарське становище. Наступним кроком стало утворення у грудні 1922 р. СРСР, щоправда проголошений у Харкові український радянський уряд був фікцією.

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов'язані з голодом 1921-1923 років. Голод був спричинений посухою, розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв.

Та все ж таки збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на дальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого їх довгі роки позбавляла Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні і громадські структури основи для майбутнього територіального усамостійнення України. Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44%). Такі демографічні показники вказують на політичне значення України у СРСР. Проте ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. -23,3%, частки росіян й євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння - українці становили бл. 80% населення УРСР) Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею всього 2%.

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. XII з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив політику «коренізаціі» партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських шовіністів. Перший секретар КП(б)У Емануїл Квірінг (з 1921 по 1925 р.) та другий секретар Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики «українізації». Дмитро Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була революційною, прогресивною і міською, тимчасом як українська - контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі належало відступити і загинути.

Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя разом з іншими вороже настроєними до «українізації» високопоставленими партійними чиновниками відкликали з України у 1924 р.. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Єврей за походженням, він, походив з Київщини і був одним із не багатьох партійних лідерів, хто вільно розмовляв по-українському. Каганович твердо повів лінію на «українізацію» партійно-державного апарату, інші важливі зміни відбулися з призначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа Чубаря (він замінив на цій посаді Християна Раковського) та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Якщо у 1922 р. українською велося лише 20% усього діловодства, то у 1927 р. цей показник досяг 70%. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926-І927 р. - уже 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Наплив у державні і партійні органи укапістів й боротьбистів позначився на політиці «українізації» двояким чином: зросло число партійних і державних робітників, які, по-перше, вміли розмовляти українською мовою, по-друге, мали безпосередній зв'язок з українським селянством. Хоча в результаті партійних чисток їхній відсоток у особистому складі КП(б)У був порівняно невеликим (бл. 15-20%), але через свою близьку і природну пов'язаність з україномовним середовищем вони вибивалися на високі партійні і державні посади. До них належали Василь Блакитний, Григорій Гринько, Андрій Хвиля, Олександр Шумський, Панас Любчен-ко, Матвій Яворський - люди, які були не просто виконавцями партійної волі, але й - в умовах «українізації» - творили її.

Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Окрему групу серед них становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги і Парижа, які також повірили у серйозність курсу на «українізацію». У 1923 р. Юрій Тютюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кількість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у розгортання «українізації», були галицькі українці.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов'язкове чотирикласне, а у 1931 р. - семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р.

Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів Скоропадського Всеукраїнська академія наук (ВУАН). На посаду її президента у 1926 р. планувався Михайло Грушевський. Цей план не був здійснений, але Грушевський став головою секції історії України Історично-філологічного відділу ВУАН. Як і в львівський період, його діяльність як голови академічного осередку привела до появи цілого потоку наукових українознавчих публікацій.

Різко збільшилась кількість української преси. У 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п'єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову. Українською мовою стало можливо описувати найскладніші наукові поняття.

Але «українізація» йшла значно дальше, охопивши галузі, невідомі наприкінці XIX ст. Коли з'явилося радіо, воно теж стало засобом «українізації». У 1928 р. радіомовлення по-українському велося у 11 великих містах України. У цьому ж році розпочалася державна програма поширення радіомережі. У 1927-1929 р. у Києві збудовано найбільшу в Європі кіностудію. У 1928 р. в Україні діяло 6 тис. кінотеатрів, в яких глядачі могли дивитися фільми української тематики - «Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Микола Джеря», «Черевички» за мотивами творів Гоголя, кінокартини, присвячені історії козацтва і гайдамаччини.

Період «українізації» був часом розквіту різних літературних угруповань, до них входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський, особливо високою майстерністю вирізнялася група неокласиків — Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Юрій Клен (Бург-гардт), Павло Филипович. Творчість режисера Леся Курбаса та його театру «Березіль» порівнюють з діяльністю найбільших авангардистів-реформаторів тогочасного театрального мистецтва в Європі. Поставлені Курбасом п'єси молодого драматурга Миколи Куліша «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло» були так само яскравим явищем українського мистецтва. Фільми Олександра Довженка створили йому славу «першого поета кінематографа».

Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної сфери. Вона викликала серйозні зміни в соціальній і національній структурі суспільства, наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня

Хоча «українізація» мала характер офіційної лінії, вона проходила не зовсім гладко. Центральне партійне керівництво намагалося звести її до на півзаходів. Його ставлення було двоїстим: формально воно підтримувало розширення сфери вживання української мови, але боротьба з виявами щирого українського почуття. Українців не поспішали допускати до найвищих урядових ланок. Наприкінці 1920-х років їхня частка серед членів Центрального комітету КП(б)У не перевищувала 25%. Українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії. Партійне керівництво особливо недовіряло українській інтелігенції. «Українізація» мала скромні успіхи серед працівників вищої освіти, робітників Донбасу, чиновників всесоюзних наркоматів та комсомольської номенклатури. У державних організаціях, показники впровадження української мови часто були фіктивними. Обов'язкові складання іспитів для державних чиновників раз по раз переносилися. Але, навіть склавши іспит зі знання української мови, значна частина чиновників продовжувала користуватися у важливіших справах російською.

«Українізація» спричинила сильний опір з боку російських і російськомовних партійних та державних бюрократів, військових керівників, технічної інтелігенції, священиків Російської православної церкви. Вони сприймали її як тимчасове явище.

Показово, що найбільших успіхів «українізація» досягла у тих інституціях, родовід яких виводився ще з революційних часів і в яких партійний контроль відчувався найслабше - у «Просвіті», кооперативних організаціях, Українській автокефальній православній церкві. З другого боку, бурхливий розвиток «українізації» уможливлювала та обставина, що московське керівництво після смерті Леніна (січень 1924 р.) було зайняте внутрішньою партійною боротьбою.

В Україні опозиційна боротьба всередині партії набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У сама стала джерелом трьох великих ухилів -«Шумськізму», «хвильовізму» та «волобуєвщини». На початку 1926 р. колишній «боротьбист» Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого «боротьбиста», Григорія Гринька. Позицію Шумського засудили як «національне ухильництво.

Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Хвильовий та його товариші - молоді й талановиті українські інтелектуали були об'єднані навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). У середині 1920-х років вони започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури.

Хвильовий виступив проти провінціоналізму і просвітянства в українській літературі. Але ще настійніше Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на Європу як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Він вважав, що партійне керівництво зрадило високі революційні ідеали. Ця зрада відбилася і на сучасному становищі України. Письменник щиро бажав незалежності своїй батьківщині і мріяв про той час, коли Україна стане провідною силою в «азіатському ренесансі» - визволенні колоніальних народів під комуністичними гаслами від імперського гніту.

Гасла Хвильового «Геть від Москви! Дайош Європу!» викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр, завершилася аж ніяк не по-літературному: «хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущено.

Незважаючи на те, що «шумськізм» і «хвильовизм» були розгромлені їх ідеї продовжували жити серед українських комуністів. Микола Скрипник, що посів місце Шумського, ще глибше і послідовніше повів курс на «українізацію» політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики «українізації». Але випадки «національного ухильництва» не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією. Хоча кожний з «національних» ухилів пов'язувався з конкретною особою, насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя. Можна говорити про існування окремої націонал-комуністичної течії у верхніх ешелонах більшовицької влади в УРСР.

Наслідки «українізації» не обмежувалися лише УРСР. Зокрема, Скрипник як голова Народного комісаріату освіти надав значну допомогу українському населенню поза межами України на Далекому Сході, у Казахстані, Середній Азії, Сибіру, Поволжі, Центральних областях, на Кубані і Дону, задовольняючи його національно-культурні потреби.

Не тільки українці скористались з політики «коренізації». До 1930 р. в УРСР було 25 національних районів, на розвиток яких держава виділяла значні кошти. У 1924 р. у складі України утворилася Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка. Національним меншинам в УРСР у місцях їхнього компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою. Початковий всеобуч на території республіки здійснювався понад 20-ма мовами. У 1930 р. в УРСР працювали Польський інститут народної освіти і Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститут, низка національних відділів при інших вузах. Мовами національних меншин виходили 35 газет і журналів. У Криму, який з 1920 р. був частиною РРФСР, провадилася політика «татаризації». Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова тут у 1923-1928 рр. розвинулася мережа татарських культурно-освітніх установ.

Жодна з республіканських версій «коренізаціі» у СРСР не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» українці перетворилися на повноцінну, сконсолідовану націю.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.012 сек.)