Фольклор та професійне мистецтво у ХІХ ст

Уже з початку 19 ст. серед української інтелігенції (в першу чергу духовенства, що

було єдиною верствою, для якої дозволялась вища освіта) з.являються ідеї національного

самовизначення. Вони утверджуються з розвитком в Україні гуманітарних наук, чільне

місце серед яких зайняла фольклористика. Звернення до історичних пам.яток народу,

його звичаїв та обрядів підтримувалось також історіографією. З початком розвитку

української думки починається нова хвиля піднесення усної народної творчості, яка

засвідчувала, що українська культура, не втративши самобутності, залишилась виразно

національною культурою, яка має свій особливий характер, історію розвитку, а не є

частиною російської чи польської, як це намагались довести поневолювачі. Отже, в кінці

періоду бездержавності, коли усна народна творчість відносно занепадала, набуваючи

переважно побутового характеру, відродження давнього героїчного минулого відбувалося

шляхом розвитку фольклористики як науки з метою відновлення духовних цінностей

народу.

Почався взаємозв.язок фольклору з літературою. Література запозичала від усної

народної творчості певні жанри (такі як балада, пісня, дума, байка, казка, народне

оповідання та ін.), теми та ідеї, образи та символи, художньо-поетичні виражальні засоби

(сталі епітети, порівняння, метафори та ін.). Фольклор у свою чергу почав переймати з

художньої літератури готові тексти, авторство яких не є анонімним, але які побутують в

народі як зразки усної творчості, стали невід.ємною її частиною. Це стосується пісень і

балад літературного походження та романсів, а також народних оповідань, створених на

основі переказів літературних творів чи їх частин та авторських байок і казок.

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких

маєтках, де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і

мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні

професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення.

Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі

(1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне

приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім -у Харкові,

Полтаві, Львові, Одесі та інших містах.

Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на

Правобережжі -російськими й польськими, а Галичині -німецькими й польськими.

Ставили вони різні п'єси -водевілі, оперети, драми, трагедії -російських та іноземних

авторів.

У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені

п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало

початком українського національного професіонального театру. Великою

популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. Для розвитку реалістичного

театру в Україні велике значення мали гастролі видатних російських акторів.

47. Народне декоративно -прикладне мистецтво в Україні в ХІХ ст..

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривав процес розкладу феодально-кріпосницького ладу і розвитку капіталістичних відносин. У країні розвивалися товарно-грошові відносини, зростав суспільний поділ праці, що вів до постійного збільшення міського населення за рахунок сільського. Характерний для міського ремесла періоду феодалізму цеховий лад, що відзначався замкнутістю та бар’єрами, в міру виникнення мануфактур, зростання торговельного капіталу та розширення ринків стає гальмом у дальшому піднесенні промисловості і торгівлі. Тому, починаючи з кінця XVIII ст., структура ремісничих організацій змінюється. В першій половині XIX ст. цеховий лад був остаточно скасований і міські ремісники поступово злилися з сільськими. В першій половині XIX ст. на Україні почався розвиток капіталістичної промисловості, що мав три етапи: дрібне товарне виробництво (переважно сільські промисли), капіталістична мануфактура, фабрика (велика машинна індустрія). Вже наприкінці XVIII ст. з’являються перші фарфорові та фаянсові заводи. У XIX ст. виникає ряд текстильних підприємств, скляних заводів та інших художньо -промислових майстерень, на яких працювали здебільшого робітники-В умовах поглиблення кризи кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин завершується процес утворення української народності в більш стійку, історично сформовану спільність людей — у буржуазну націю.

Протягом XIX — початку XX ст. в усіх галузях української культури тривала гостра боротьба

демократичної культури проти дворянсько-поміщицької та буржуазної. "Є дві національні культури, — говорив В. І. Ленін. — Є великоруська культура Пурішкевичів, Гучкових і Струве, — але є також великоруська культура, яка характеризується іменами Чер-нишевського і Плеханова. Провідну роль у розвитку демократичної української культури відігравала культура трудових мас, народна творчість, пісня, музика та мистецтво, які були невід’ємною частиною побуту і праці селян. Народне прикладне мистецтво в післяре-форменний період мало здебільшого характер кустарних промислів. На першому етапі капіталістичного розвитку художні промисли ще зберігали високий творчий рівень, продовжували реалістичні традиції минулого. Саме в цей період були створені видатні пам ’ятки народного прикладного мистецтва в усіх його видах — в народному одязі, килимарстві, художній різьбі по дереву, кераміці, вишивці тощо, які в значній мірі збереглися до нашого часу. Але згодом, наприкінці XIX і особливо на початку XX ст., на художніх промислах почав позначатися негативний вплив капіталістичного виробництва і буржуазної культури. Капіталізм з його нещадною експлуатацією трудящих зводив цехового майстра чи сільського ремісника до рівня виконавця, витісняв творче начало в самому процесі праці. З другого боку, він насаджував у побуті буржуазії лжемистецтво, завданням якого було демонструвати багатство і розкіш.

Творчість народу оголошувалася не вартою уваги. Велику роль у підтримці, збереженні та правильній оцінці народного мистецтва відіграли прогресивні кола художньої інтелігенції, зокрема революціонери-демократи.

Відзначаючи велич народної творчості, Значний внесок у вивчення та пропаганду народного прикладного мистецтва зробили художники С. Васильківський, В. Кричевський, І. Левинський, М. Самокиш, П. Сластіон, О. Кульчицька та ін. Для збереження народних художніх промислів вживалися деякі заходи з боку земств та окремих заможних любителів-меценатів. У Полтаві, наприклад, у 1904 р. було засновано так званий кустарний склад, який займався реалізацією творів народного мистецтва на комісійних засадах. При складі існував музей, який поряд з постійною експозицією влаштовував виставки кустарних промислів, що неодноразово демонструвалися за кордоном. Полтавським земством було засновано також кіль ка учбово кустарних майстерень та шкіл.

Поиск по сайту: