АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Проблема критеріїв істини

Читайте также:
  1. II частина. Проблема спеціальних здібностей у сучасній диференційній психології
  2. II. Проблема источника и метода познания.
  3. III. Проблема субстанции.
  4. IV. Проблема соціальної справедливості і соціальних гарантій.
  5. XX век как литературная эпоха. Проблема периодизации.
  6. Альтернативні моделі розвитку. Центральна проблема (ринок і КАС). Азіатські моделі. Європейська модель. Американська модель
  7. Антропогенное влияние на природу. Экология как проблема.
  8. Антропологическая проблема в русской философии
  9. Безопасность как проблема дипломатической практики
  10. Бессознательное как философская проблема.
  11. Билет № 35 Проблема познания в философии. Основные направления в теории познания.
  12. Билет № 37 Проблема истины в философии и в науке. Ложь, дезинформация и заблуждение в познании.

Что дает людям гарантию истинности знания? Декарт, Спиноза, Лейбниц – крит истины ясность и отчетливость мышления. Пример: квадрат имеет 4 стороны. Однако ясность и очевидность - субъект состояния сознания и они нуждаются в опоре на что-то более прочное. Критерий истинности находили и в правильности ее формального вывода, неверность такого подхода продемонстрировал Гедель в теореме о неполноте логик. Выдвигался и такой крит истины, как общезначимость: истинно то, что соотв мнению большинства.

Сущ и прагматический критерий истины: истинные идеи - это те кот хорошо работают.(полезные) Что лучше работает на нас, ведет нас, что лучше всего подходит к каждой части жизни и соединимо со всей совокупностью нашего опыта. Если представл о боге будут удовлетворять этим критериям - то они истинные.
Крит истины закл в практике. Именно в практике должен чел доказать истинность, т.е. действительность своего мышления. Один из принципов н мышления гласит: некое полож явл истинным, если возможно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выраж в термином реализуемость. Посредством реализации идеи в практ действии знание соизмеряется, сопоставляется со своим объектом, выявляя тем самым настоящую меру объективности, истинности своего содержания.

В кач критерия истины практика раб не только как предметная деятельность. Она выступает и в опосредованной форме - как логика, закалившаяся в горниле практики. Можно сказать, что логика – это опосредованная практика. Наш разум дисциплинируется логикой вещей, воспроизведенной в логике практ действий и всей системе дух культуры.

Нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было представление, знание.

Таким образом, обобщая, концепции истины:

- соответствия. Истина есть форма соотнесения психики суб и об.

-когерентная. Где есть многозвенные истинные высказывания, там и формальные правила выведения их истинности.

- прагматическая. Критерий практики, истина как работоспособность и полезность заключенных в истине идей.

 

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філо­софські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істи­ни. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як мате­ріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мисли­телі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.



Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через яви­ще; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктив­на істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істи­ни", "заблудження". Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визна­ченні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини.

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкрет­но-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знан­ня, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі момен­ти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть зміню­ватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історич­ний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, одно­бічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктив­ний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажан­ням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсо­лютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в пев­них межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектич­ною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж.

‡агрузка...

Кожна об'єктивна істина є абсолютною лише в певних межах, віднос­но до конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — оману. Істина і омана подібно до всіх логічних категорій, які вважа­ються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосо­вувати протилежність істини і омани поза межами зазначеної сфери, ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного на­укового способу висловлювання.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману.

Омана — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтво­рюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Вона має певні закономірні підстави для свого існування, 5удучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики, істо­рично зумовлена.

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних протилежностей — істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаменталь­ному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'яв­ляється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знан­ня. Проте в дійсності все відбувається по-іншому.

Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується прак­тикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що омана в цьому плані може бути не менш "доказо­вою", ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові фак­ти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неод­мінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто теж може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного ґрунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження.

В античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це – заблудження.

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина – об'єктивна і абсолютна.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності.

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною.Абсолютна й відносна істина – це дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність – заблудження.

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.

Орієнтована на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є «байдужим відображенням» всього існуючого, вона є відображенням реального світу як «поля потреб і інтересів» людини.

Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона – і в цьому її чи не найголовніша характеристика – завжди є істиною-процесом.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.015 сек.)