Схоластика

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньо­вічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. зс/Іо/азйЯоз — учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціо­налістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, во­на була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя муд­рування. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З XIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арісто-теля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем Фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням

Історичні типи філософії

третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджу­ється інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів ан­тичних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософ­ська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Гру­зії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філосо­фії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філо­софія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки.

Схоластика, особливо її розвинута форма - - томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, мож­на передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схо­ластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмін­ність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціона­льної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась са­ме в Західній Європі.

Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

- «рослинне царство», де форма виступає як рослин­на душа;

- тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

— людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розум­ної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був

філософія середньовіччя та епохи Відродження

канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було по­новлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною фі­лософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейсь­кої філософії мала дискусія між номіналістами і реаліста­ми, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення за­гального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філо­софів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм (лат. геаіів — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалі?) існують реально як сут­ності речей.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сут­ності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу на­давався статус реального буття - - сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. потеп — ім'я) — філософське вчення, що запе­речує онтологічне значення універсалій (загальних понять), ствер­джуючи, що універсалі'! існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Бу-ридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не при­ховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму.

Така відмінність у співвідношенні одиничного і за­гального в світі речей передбачала різні тлумачення спо­собу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розу­мом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зу­мовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, -- сутність ре­чі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, Що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним спо­собом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біб­лійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втілен­ням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнан­ня. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності,

Історичні типи філософії

розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пі­знанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Поиск по сайту: