АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗЕНБЕРГ

Читайте также:
  1. III. Этап сосредоточения.
  2. А.С.Орлов, В.А.Георгиев, Н.Г.Георгиева, Т.А.Сивохина
  3. Анализ фашизма и социализма в 30 - 40-е годы.
  4. Б) Существует ли человек?
  5. Б.В. Личман.
  6. Большое пространство и «рейх» в понимании Шмитта
  7. Борьба в тылу врага
  8. Борьба с церковью
  9. Венеция
  10. ВМЕСТО ПОСЛЕСЛОВИЯ 7 страница
  11. Вождь поневоле
  12. Возвращение к эмпирике

Переходжу до доказів вини і відповідальності підсудного Розенберга.

Як би не намагався Розенберг применшити свою роль і зна­чення, як би він не підтасовував історичні факти й події, йому не втекти від того, що він був офіційним ідеологом нацистської партії, що він ще чверть віку тому заклав «теоретичні» основи фашистсь­кої гітлерівської держави і протягом цього періоду морально розбе­щував мільйони німців, «ідейно» підготував ті нечувані в історії по­творні злочини гітлерівців, які складають предмет розгляду на да­ному процесі.

Коли на процесі Розенбергу було поставлено запитання: «Ви були найближчим сподвижником фюрера?», він навіть не відповів, а закричав: «Ні, це неправда, я ніколи не був». Але як би не відрікав­ся Розенберг від свого «фюрера», йому не змити каїнову печатку «одного із найстаріших і найвідданіших товаришів Гітлера». Протя­гом двадцяти п'яти років Розенберг, спочатку разом, а потім під керівництвом Гітлера, розробляв і сприяв здійсненню навіжених планів світового панування, обравши для виправдання цих злочин­них планів людиноненависницьку расову теорію.

Чи може мати значення для вирішення питання про винуватість і відповідальність Розенберга те, що він використав у своїх цілях покидьки науки і запозичив дещо у Карла Люегера і Поля Легарда, графа Гобіно і Лапужа, Освальда Шпенглера і Артура Меллера?

Важливо те, що Розенберг, зібрав всіх цих «наукових» по­кидьків, довів їхні расові погляди до меж расового бузувірства і в цьому дусі виховував членів нацистської партії, німецьку молодь. І коли представники «вищої раси» розробляли і здійснювали акти аг­ресії, коли німецькі окупанти поневолювали і знищували нації і народи, коли створювали комбінати смерті в Майданеку, Освенцімі, Треблінці і Хелмно, у всьому цьому велика доля відповідальності Розенберга.

У цьому відбився результат фашистської расової ідеології, суть якої полягає в тому, що «арійська», «північнонімецька» раса є «ра­сою панів», а всі інші раси і нації — «нижчі породи».

Захисник Розенберга говорив: «Трибунал повинен розглядати злочини, а не світогляд». Цей аргумент відносно Розенберга явно непереконливий, оскільки Розенберг не лише сповідав, але свідо­мо поширював і впроваджував у свідомість німецького народу фа­шистську расову теорію, яка стала прямою загрозою існуванню де­мократичних держав Європи. Носія бацил слід ізолювати, а того, хто свідомо розповсюджує бацили — судити.

Злочинна діяльність Розенберга не обмежувалася ідеологічною підготовкою агресії і проповідями людиноненависництва. Вона дуже багатогранна.

На процесі вже були достатньо висвітлені напрямки діяльності зовнішньополітичного відділу нацистської партії, який відав мере­жею напівлегальної нацистської агентури за кордоном і який бага­то років очолював підсудний Розенберг. Вплив цієї організації на зовнішньополітичні заходи гітлерівської Німеччини і на розв'язан­ня агресивних воєн дуже великий.

В одному з поданих захисником Нейрата і прийнятих Судом документів прямо говориться: «Один час у Берліні навіть існувало три види міністерств закордонних справ: міністерство Розенберга, міністерство Ріббентропа і офіційне міністерство на Вільгельмштрассе».

Нарешті, про свій реальний вплив на зовнішню політику гітле­рівської Німеччини і свої «заслуги» в цій галузі вказував сам Розен­берг в листі до Гітлера від 6 лютого 1938 року, коли він просив призначити його членом таємної ради міністрів.

Я не бачу необхідності аналізувати всю злочинну діяльність Ро­зенберга і маю намір лише коротко зупинитися на його діяльності на початку як «уповноваженого фюрера», а потім імперського міністра східних окупованих територій. На цьому терені Розенберг найактивніше проявив себе як учасник злочинної змови.

Розенберг заявляє, що він був проти війни з СРСР, що про підготовку збройного нападу на Радянський Союз він довідався від Гітлера тоді,,як уже всі накази по військовій лінії були віддані, що він ніколи не мав реального впливу на зовнішню політику гітлерів­ської Німеччини. Я стверджую, панове судді, що всі ці заяви Ро­зенберга нічого спільного не мають з дійсністю.

Загальновідомо, що зовнішня політика націонал-соціалістів, яка викладені в новорічному номері газети «Фелькишер беобахтер» за 1921 рік, починається з плану хрестового походу проти Радянської Росії і автор цієї політики Альфред Розенберг. Це він разом з Гітлером, будучи інспірований Людендорфом і Рехбергом, проповідував зовнішню політику, спрямовану на створення антисемітської, ан­тибільшовицької і антибританської континентальної Європи.

Виступ Розенберга з планами «обміну» Польського коридору на Україну, його «дипломатичні» поїздки в деякі країни після при­ходу фашистів до влади, його незграбні наміри здійснювати зовні­шньополітичну програму нацистів були широко висвітлені в пресі. Із представлених документів видно, яку бурхливу діяльність розви­нув Розенберг у квітні 1941 року — в період, який безпосередньо передував нападу Німеччини на СРСР, коли він був призначений «уповноваженим фюрера з центрального контролю щодо питань, пов'язаних зі східноєвропейськими областями».

За два тижні до свого призначення Розенберг 7 квітня 1941 року направив Гітлеру свої пропозиції про розподіл Радянського Союзу на рейхскомісаріати і призначення фашистських правителів у кожній області. У пропозиціях Розенберга фігурують Білорусія і Україна, Мінськ і Київ, Ростов і Тбілісі, Ленінград і Москва. І як рейхскомісара Москви Розенберг рекомендував досить відомого Еріха Коха.

Ми чули про бесіди Розенберга з Браухичем і Редером, його наради з Функом, генералом Томасом, стат-секретарем Бекке та іншими з питань економічної експлуатації східних областей, його переговори з Ріббентропом, начальником штабу СП, керівником німецької контррозвідки Канарісом. Уже за півтора місяця до напа­ду на СРСР він розробив інструкцію для всіх рейхскомісарів окупо­ваних східних областей, з яких передбачав «рейхскомісаріат Росія», «рейхскомісаріат Кавказ», а Білоруську республіку включив в «рей­хскомісаріат Остланд».

Розенберг намагався запевнити, що він не поділяє грабіжниць­ких цілей війни проти СРСР, і в чині міністра східних окупованих територій ледь не облагородив населення цих областей. Це говори­лося після того, як в інструкції рейхскомісаріату Прибалтики й Біло­русії вказувалося, що його метою є «створення німецького протек­торату з тим, аби надалі перетворити ці області у складову частину великої Німецької імперії шляхом онімечення тотожних у расовому відношенні елементів, колонізації представниками німецької раси і знищення небажаних елементів».

Це говорилося після того, як в іншій директиві Розенберга про завдання німецького управління в окупованих східних областях при­писувалося: «Першим завданням... є проведення інтересів імперії. Становище Гаазької конвенції про ведення сухопутної війни не має дії, оскільки СРСР потрібно вважати знищеним... Тому допустимі також всі заходи, які німецька адміністрація вважає необхідними і зручними».

Розенберг поспішив з оголошенням СРСР знищеним, він про­говорився, видав свої таємні задуми. Але цей документ є незапе­речним доказом, відкидає всі намагання підсудного перекласти відповідальність за страхітливі злочини, які творили німецько-фа­шистські загарбники на окупованій території СРСР, на окремих чиновників і поліцейських, на Коха і Гімлера,

Це Розенберг дозволив нехтувати рішеннями Гаазької конвенції і застосувати всіх заходів, які здаватимуться «зручними». Коли Кох для своєї зручності знищив населення цілого району Цуман, то він діяв у дусі цієї директиви Розенберга.

Розенберг тут говорив про свої розбіжності з Кохом, про те, що він дотримувався гуманно; політики і навіть ввозив сільськогос­подарські машини. Якщо Розенберг і заперечував інколи проти дій Коха, то лише тому, що боявся передчасного розголосу, боявся, що безприкладне знущання Коха над українським народом викли­че посилення руху Опору. Не гуманністю, а страхом керувався при цьому Розенберг.

Справжня політика Розенберга викладена в багатьох докумен­тах, які стали тепер відомими світовій громадськості і які є в спра­вах Трибуналу.

В «Офіційних замітках для фюрера» від 16 березня 1942 року Розенберг писав про мету німецької політики на окупованих тери­торіях СРСР, і передусім на Україні. Це «використання корисних копалин, у певних областях створення німецької колонії, ніякого штучного інтелектуального розвитку населення, а збереження його як робочої сили».

У доповіді про перетворення Кавказу Розенберг писав: «Про­блема Сходу полягає в тому, щоб перевести балтійські народи на ґрунт німецької культури і підготувати широко задумані військові кордони Німеччини. Завдання України в тому, аби забезпечити про­дуктами харчування Німеччину й Європу і постачати сировиною континент... Завдання Кавказу насамперед є політичним завданням і означає розширення континентальної Європи під керівництвом Німеччини від Кавказького перешийку на Ближній Схід».

Я хочу, зрештою, нагадати, що не хто інший, як Розенберг, виступаючи на засіданні «німецького трудового фронту» з питання про політику на окупованих територіяхСРСР, говорив: «Очевид­но, якщо підкорити собі ці народи, то сваволя і тиранія будуть над­звичайно підходящою формою управління».

Захист стверджує, що Розенберг і його ейнзатцштаб займалися не пограбуванням культурних цінностей, а їх збереженням. Це також не має нічого спільного з правдою.Як установлено оголошеними Судом численними документами, уже в квітні 1941 року, тобто за два з лишком місяці до нападу на СРСР, Розенберг готував спеці­альні команди, створював штаби розробляв плани вивозу культур­них цінностей із Радянського Союзу.

16 жовтня 1941 року в листі Гітлеру Розенберг указував: «Те­пер я дав вказівку аналогічному оперативному штабу мого апарату провести виконану на заході роботу також в окупованих областях.... Маючи створену таким чином могутню країну, можна було б задо­вольнити всі справедливі бажання і вимоги великої Німецької імперії. На цій підставі я взяв би на себе також гарантування того, щоб усі витвори мистецтва, які можуть бути використаними для ваших осо­бистих планів, відносно музею в Лінці та інших музеїв, дійсно були б використаними з цією метою».

Розенберг 17 жовтня 1944 року писав Борману, що для транс­портування «ввіреного» його організаціям добра знадобиться 1418 залізничних вагонів, а 427 тисяч тонн, крім того, буде перевезено водним шляхом. У цьому ж листі Розенберг писав, що із захопле­них товарів відправлено до Німеччини дев'ять тисяч вагонів сільсько­господарських та інших машин. Ї після цього він сміє говорити про якісь машини, нібито ввезені на Україну!

І останнє: про сміховинну теорію так званого «благородного антисемітизму» Розенберга. Безглуздо полемізувати із захисником Розенберга, який стверджував, що існує «благородний антисемітизм», ні тим більше із самим Розенбергом.

У своїй заяві перед Трибуналом я звернув увагу на фашистську пропаганду, яка містилася в захисній промові. Зараз я хочу нагада­ти Суду зміст двох документів Розенберга.

У директиві від 29 квітня 1941 року він писав: «Загальне розв'я­зання єврейської проблеми повинно зараз проводитися методом тимчасового розв'язання її. Рабська праця для євреїв, створення гетто і т. п. повинні бути розв'язанням цієї проблеми.

Ще цинічніше, ще відвертіше Розенберг, будучи міністром східних окупованих областей, висловився в листопаді 1942 року на засіданні «німецького трудового фронту». «Ми не повинні, — гово­рив Розенберг, — задовольнятися тим, що євреї будуть виселені в іншу державу і, можливо, там чи тут знаходитимуться єврейські гетто. Ні, наша мета повинна залишатися давнішньою. Єврейське питан­ня буде вирішено в Європі і Німеччині лише в тому випадку, якщо на європейському континенті не залишиться більше євреїв».

І всі ці операції «Котбус», винищення євреїв у містах прибалтій­ських республік, на Україні і в Білорусії — все проводилося на ос­нові установок Розенберга і за його згодою.

У 1937 році Розенберг отримав національну премію. У зв'язку з цим фашистська преса писала про нього: «Альфред Розенберг блис­куче допоміг своїми книгами закласти наукові і духовні основи, посилити й закріпити філософію націонал-соціалізму. Тільки май­бутнє зможе сповна оцінити глибину впливу цього чоловіка на філо­софські основи націонал-соціалістської держави».

Ї це майбутнє стало теперішнім. І я впевнений, що Трибунал сповна дасть оцінку не лише впливу Розенберга на «філософські основи націонал-соціалістської держави», але і його активній ролі в усіх злочинах проти миру і людства, здійснених гітлерівцями.

ФРАНК

Юрист за освітою, підсудний Ганс Франк був тим, хто любив говорити про рецепції «старонімецького» права для німців, про «принципи справедливості» для «обраних» і про «право обраних» на знищення народів і держав.

У 1939 році якраз цій людині, яка тривалий час розбещувала німецьку юридичну думку, Гітлер довірив долю поневоленої Польщі.

Франк прибув до Польщі для того, щоб практично здійснити на території країни з багатовіковою історією і самобутньою висо­кою культурою програму поневолення і знищення народу, який гітлерівці вважали назавжди скореним.

Хочу нагадати Суду деякі висловлювання Франка, які стосу­ються перших днів його перебування у Польщі, взятими із його так званого щоденника. Навряд чи варто полемізувати із захисни­ком про доказову силу його документа.

Сам Франк заявив слідчому, що «це документ історичного зна­чення» і на питання, «чи є істинними твердження, які містяться в щоденнику», заявив: «Це повністю відповідає тому, що мені відомо».

19 січня 1940 року Франк з цинічною відвертістю заявив на нараді керівників відділів: «15 вересня 1939 року я отримав завдан­ня взяти на себе управління завойованими східними областями і надзвичайний наказ розорити цю область, як територію війни і як трофейну країну, зробити її купою розвалюх з точки зору її еконо­мічної, соціальної, культурної і політичної структури». 31 жовтня 1939 року в присутності Геббельса на нараді керівних співробітників «генерал-губернаторства» він заявив: «Слід цілком чітко виділити різницю між німецьким народом — народом панів — і поляками».

Він говорив тоді ж про польську культуру, про яку, як згаду­вав тут захисник Зейддь, Франк проявляв багато турбот. Він заявив:

«Полякам можна надати лише такі можливості освіти, які доводи­ли б безнадійність долі їхнього народу. Мова може йти тому про погані фільми або про такі, які демонструють велич і міць німців».

Одним із перших розпоряджень Франка був наказ про розстріл заложників. Згодом подібних наказів стало сотні й тисячі, доки не закінчилося, нарешті, виданням «постанови» від 2 жовтня 1943 року.

10 листопада 1939 року Франку доповіли, що наближається день польської незалежності. На деяких будинках були вивішені плака­ти, які нагадували полякам про день їхнього національного свята. Тоді в щоденнику Франка з'явився запис: «Пан генерал-губернатор дав розпорядження про те, щоб із кожного будинку, на якому за­лишається висіти такий плакат, розстрілювати одного мешканця чоловічої статі. Поляк повинен відчувати, що ми для нього не має­мо наміру будувати правову державу».

Наведений нами короткий витяг із промови Франка на нараді керівників відділів «генерал-губернаторства» характеризує цього гітлерівського «юриста» значно краще, ніж його просторі парадні промови, які ми вимушені були вислуховувати тут. Злочинна діяльність Франка в Польщі настільки багатогранна, що не має нія­кої можливості в короткій промові відновити перед судом усі чис­ленні докази його винуватості, пред'явлені в цьому приміщенні і, вочевидь, ще свіжі в пам'яті суддів.

Але в злочинній діяльності Франка в Польщі необхідно виді­лити головне, і цим головним є його злочинна діяльність як убивці мільйонів людей. Звичайно, він грабував, він був уповноваженим Герінга з чотирирічного плану і грабував, так би мовити, «за поса­дою».

Він відправив понад два мільйони поляків на каторгу в Німеч­чину. Тільки на припущеннях про те, що, крім адвоката, ніхто не вивчав щоденників Франка, можуть базуватися намагання захисту представити Франка «ворогом насильницьких методів вербування», оскільки Франк нікуди не може подітися від таких документів, як протокол засідання керівників відділів від 12 квітня 1940 року, за­пис наради з гаулейтером Заукелем від 12 серпня 1942 року, сте­нограми наради з Бюлером, Крюгером та іншими від 21 квітня 1940 року.

Але він відправляв людей на каторгу для того, щоб «витисну­ти» з них все можливе в інтересах рейху перед тим, як приректи їх на смерть. Режим, установлений Гансом Франком у Польщі на всіх стадіях тимчасового німецького панування в цій країні, був нелюдсь­ким режимом умертвіння мільйонів людей різними, але однаково злочинними методами.

Не випадково (як переконався в цьому Суд із недавніх пока­зань заступника бургомістра Смоленського професора Базилевського) на режим, установлений Франком у Польщі, як на приклад для своїх дій посилаються ті німецько-фашистські убивці, які знищили одинадцять тисяч полонених польських офіцерів у Катинському лісі.

Я вважаю особливо важливим підкреслити тут, якою уявляла­ся Франку політика щодо польського народу після війни. «Я настійно звертаю увагу на те, — говорив Франк, — що у випадку укладення миру в цьому плані нічого не зміниться. Цей мир буде означати, що ми тоді як світова держава будемо ще інтенсивніше, ніж досі, проводити в життя нашу політичну лінію. Він буде озна­чати, що повинні будемо проводити колонізацію у ще більш гранді­озних масштабах, але нічого в принципі не поміняє».

Це говорилося в 1940 році, коли Франк задумав перше масове вбивство польської інтелігенції, так звану операцію «АВ».

У 1944 році на нараді у Закопане Франк сказав: «Якщо б ми виграли війну, то тоді, на мою думку, поляків і українців і все те, що крутиться довкола генерал-губернаторства, можна перетворити в січене м'ясо. Тільки б утримати їх під час війни в підлеглості. Хай буде, що буде».

Уже не від Франка залежало те, що в 1944 році він, мріючи про те, як перетворити поляків і українців на січене м'ясо, пови­нен був додати невизначену форму: «якби ми виграли війну». Вод­ночас він не міг бути настільки певним у своїх висловлюваннях, як 2 серпня 1943 року, коли на прийомі функціонерів націонал-соці­алістичної партії в королівському залі Краківського палацу заявив про долю знищених польських євреїв: «Тут ми почали з трьох з по­ловиною мільйонів євреїв, зараз від них залишилося лише декілька робочих рук. Всі інші, скажемо ми коли-небудь, емігрували».

Як сам Франк, так і його захисники, намагалися стверджува­ти, що підсудний нічого не знав про те, що творилося в концент­раційних таборах «генерал-губернаторства». Однак у тому ж «таєм­ному рапорті» Франка на ім'я Гітлера, який намагалася використа­ти в інтересах Франка сторона захисту, можна знайти підтверджен­ня того, що Франк був цілком інформований про те, що творилося в концтаборах. Там говорилося: «Більша частина польської інтелі­генції не піддається впливові повідомлень з Катині і протиставляє німцям схожі злодіяння в Освенцімі».

Потім Франк наводить вищого ступеня характерну фразу, опи­суючи реакцію польських робітників на провокаційні повідомлення німців про Катинь: «Адже є ж концентраційні табори в Освенцімі і Майданеку, де масові вбивства поляків проводилися по конвеєру». І далі: «Сьогодні, на жаль, польська громадськість, і не лише інтелігенція, порівнює Катинь з масовою смертністю в німецьких концентраційних таборах і розстрілами чоловіків, жінок і навіть дітей та стариків при проведенні кумулятивних покарань в районах».

Після «таємного рапорту» на ім'я Гітлера не було ніякого «но­вого курсу» Франка. Навпаки, Франк видав ту свою постанову від 2 жовтня 1943 року, яку сам підсудний при допиті його захисником назвав «страшною». Після введення в дію цієї постанови жертвами її стало багато тисяч безневинних людей. Рахунок страчених збільшу­вався, доки у Варшаві не досягнув двохсот чоловік, розстрілюва­них одночасно. Те ж саме відбувалося на вулицях усіх польських міст, де так звані поліцейські суди здійснювали страту, як сказано в тексті самої постанови, негайно за вироком. Приречених на смерть при­возили на місце страти одягненими в паперовий одяг, із заклеєними пластиром губами або наповненим алебастром ротом, обезкров­лених у в'язницях.

На урядовому засіданні в Кракові 16 грудня 1943 року, де Франк із задоволенням констатував, що страти мали «сприятливі наслідки», одночасно обговорювалося інше питання. В протоколі цієї наради сказано: «Необхідно обговорити, чи можлива організація особли­вих місць для страти, оскільки встановлено, що польське населен­ня сходиться до доступних місць страти, набирає в посудини змо­чену кров'ю землю і несе її до церкви».

Захист намагався тут говорити про нескінченні суперечності Франка з поліцією, який нібито не погоджувався з її діями. Поди­вимося, що це за суперечності?

Перша ж «зондер-акція», проведена в Польщі, зокрема операція «АВ» — фізичне знищення декількох тисяч польських інтелігентів — була проведена не з ініціативи поліції, а самого Франка. Згідно з декретом Гітлера від 2 травня 1942 року керівник поліції був підпо­рядкований генерал-губернатору. Коли ж між Франком і начальни­ком поліції Крюгером справді почалися деякі суперечності, то з посади начальника поліції змушений був піти Крюгер, а Франк за­лишився генерал-губернатором Польщі. Щодо обергрупенфюрера, який замінив Крюгера, то Франк 16 грудня 1943 року виніс йому подяку за розстріл заложників, і з задоволенням відзначив, що «на чолі поліції в генерал-губернаторстві стоїть видатний спеціаліст». Незрозуміло, про які суперечності Франка з поліцією говорив адвокат Зейдль.

Захист намагався навіть змалювати Франка «своєрідним мир­ним антисемітом», який хоча і негативно ставився до єврейського народу, але не лише не організовував сам убивств євреїв, але навіть не підбурював до них.

Незбагненне, як у такому випадку можуть бути витлумачені за­хисником наступні слова Франка: «Євреї — це раса, яка повинна бути знищеною. Де б ми не спіймали хоча б одного, з ним буде покінчено».

Або його заява на урядовому засіданні від 24 серпня 1942 року, коли він говорив: «Те, що ми присуджуємо до голодної смерті 1,2 мільйона євреїв, само собою зрозуміле. Якщо ці євреї не помруть від голоду, то це, напевне, викличе, як наслідок, прискорення, активізацію заходів, спрямованих проти євреїв».

Злочинна діяльність ката польського народу Франка призвела до загибелі мільйонів людей.

«Ви бачите, як працюють державні органи, ви бачите, що вони ні перед чим не зупиняються і ставлять дюжини людей до стіни», — так сам Франк характеризував запроваджений ним у Польщі режим кривавого терору на нараді штандартенфюрерів 18 березня 1942 року.

«Я не посоромлюсь заявити, що за одного убитого німця буде розстріляно до ста поляків», — ці слова були проголошені Фран­ком 15 січня 1944 року на засіданні політичних керівників нацист­ської партії.

«Якщо б я прийшов до фюрера і сказав йому: «Мій фюрер, я доповідаю, що я знову знищив сто п'ятдесят тисяч поляків», то він би сказав: «Чудово, якщо це було необхідно», — заявив 18 березня 1944 року, оголошуючи промову в Рейхсгофі, той самий Франк, який нині намагається переконати Суд у тому, що мав якісь «прин­ципові розбіжності» з Гітлером і Гіммлером.

Ті заяви, які робив Франк у перші місяці свого перебування в Польщі, були справжньою програмою убивств, які здійснював підсудний планомірно, методично і немилосердно.

Франк, звичайно, добре розумів, що коли війна не принесе перемоги, то доведеться нести відповідальність за злочини, здійснені в Польщі, і за участь у фашистській змові. Ще в 1943 році на засі­данні зі співучасниками Франк говорив про це. І слід віддати на­лежне, він як юрист набагато реальніше уявляв і формулював по­няття злочинної змови, ніж деякі адвокати на цьому процесі, які, спираючись на застарілі поняття, намагаються заперечувати обґрунтованість обвинувачення у змові.

На цьому урядовому засіданні разом з поліцією 25 січня 1943 року тодішній генерал-губернатор заявив «гієнам Гіммлера»: «...Я хотів би підкреслити одне: ми не повинні манірничати, коли чуємо про сімнадцять тисяч розстріляних. Ці розстріляні також є жертва­ми війни. Давайте згадаємо зараз, що всі ми, які зібралися тут, фігу­руємо в списку злочинців пана Рузвельта. Я маю честь бути номе­ром першим. Ми стали, так би мовити, спільниками в масштабах світової історії. Якраз тому ми повинні триматися разом і поділяти загальні ідеї, і було б просто смішно, якби ми стали вимітати сміття із хати щодо суперечок про методи».

Цей заклик до вбивства дуже далекий від «безкінечних супере­чок із поліцією», про які говорив тут захисник Франка.

Підсудний помилився в одному — він неправильно визначив своє місце на лаві підсудних. Але він не помилився в основному — як злочинець «в масштабах світової історії» він сів на лаву підсудних.

ФРІК

З іменем підсудного Вільгельма Фріка неподільно пов'язана істо­рія розвитку нацистського руху в Німеччині і численні злочини гітлерівців.

Як міністр внутрішніх справ гітлерівського уряду Фрік брав участь у виданні численних законів, указів та інших актів, спрямо­ваних на знищення в Німеччині демократії, переслідування церк­ви, дискримінацію євреїв і т. п. У цій ролі Фрік активно сприяв ство­ренню в Німеччині гітлерівської тоталітарної держави.

Протягом ряду років у підпорядкуванні підсудного Фріка була сумно відома німецька таємна поліція (гестапо).

Не хто інший, як підсудний Фрік у 1940 році видав наказ про знищення душевнохворих і стариків.

Як міністр внутрішніх справ гітлерівської Німеччини, на чому наголосив у Суді і свідок Гізевіус, був повністю інформований про широко розгалужену в третій імперії систему концентраційних та­борів і про існуючий у них бузувірський режим.

Значну роль відіграв підсудний Фрік у підготовці і здійсненні агресивних планів гітлерівського уряду. Він був членом ради міністрів з оборони імперії і генеральним уповноваженим з питань адмініст­рації.

Всі документи, якими гітлерівські змовники «узаконювали» при­єднання до Німеччини захоплених територій, одним з-поміж інших гітлерівських посіпак підписував також Фрік. Особисто Фрік як про­тектор Богемії і Моравії несе відповідальність за всі злочини, які здійснені гітлерівцями на цій території.

Очолюване Фріком міністерство внутрішніх справ після віролом­ного нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз брало най­активнішу участь у створенні адміністрації на захоплених територіях СРСР. Із числа службовців міністерства внутрішніх справ комплектувався в основному апарат німецьких окупаційних властей на Сході.

Немає необхідності повторювати, яку роль у знищенні, виг­нанні у рабство і деяких нелюдських діях щодо мирного населення окупованих територій відіграв цей апарат, створений за найактивні­шої участі підсудного Фріка.

За всі ці злочини Фрік як активний учасник фашистської змо­ви несе пряму і повну відповідальність.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.)