Деякі психологічні школи вивчення особистості

Управлінська психологія, вирішуючи власні проблеми, осмислює різні підходи до розуміння людської особистості — психоаналіз, біхевіоризм, гуманістичну психологію, гештальтпсихологію, когнітивну психологію, які обґрунтовують психологічну спрямованість людини на розвиток своїх здібностей і самовира­ження. Однак управлінська психологія не лише осмислює зазначені підходи, а й базується на них.

Розглянемо основні напрями (школи) вивчення людської особистості, що передбачають різні підходи до її проблем.

Фрейдизм (психоаналіз) вплинув на дослідження у сфері пси­хології особистості, її поведінки й міжособистісного спілкування. На основі багаторічних клінічних спостережень австрійський уче­ний Зіґмунд Фрейд (1856-1939) сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої особистість людини складається з трьох структур, чи рівнів: «Воно», «Я», «Над-Я».

«Воно» — несвідома частина психіки, де вирують біологічно вроджені інстинктивні потяги — агресивні й сексуальні. Як не­свідоме та ірраціональне, «Воно» підпорядковується принципу задоволення, тобто трактує задоволення й щастя як головні цілі в житті людини. Другий принцип поведінки — гомеостаз — тенденція до збереження ідеальної внутрішньої рівноваги. Рівень «Я» (Его) свідомості перебуває в стані постійного конфлікту з «Воно», пригнічуючи сексуальний потяг.

Рівень свідомості формується під впливом суспільства. На «Я» впливають три сили: «Воно», «Над-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» намагається встановити гар­монію між ними, підпорядковуючись не принципу задоволення, а принципу «реальності». «Над-Я» є носієм реальних стандартів. Це та частина особистості, що виконує роль критика, цензора, со­вісті. Якщо «Я» прийме рішення чи зробить дію на догоду своєму «Воно», але на противагу «Над-Я», то зазнає покарання у формі почуття провини, сорому, докорів совісті.

Отже, спираючись на наукові дані й аналіз власного досвіду лікаря-психіатра, Фрейд дійшов висновку, що на поведінку лю­дини впливає не лише її раціональне мислення, а й ірраціональні прояви її психіки. Йдеться про різні види психологічних імпульсів і потягів, спрямованих на задоволення інстинктів людини, насамперед інстинкту самозбереження та статевого.

Велике значення для розуміння мотивів поведінки людини, її внутрішніх спонукань має вчення Фрейда про способи психічного захисту (витіснення, заперечення, раціоналізація, ідентифікація). Останні є своєрідним захистом людини від надмірних психічних хвилювань, які виникають під впливом різних обставин.

Біхевіоризм (від англ. — поведінка), чи психологія поведінки, з'явився в США на початку XX ст. Його засновник Джон Уотсон (1873-1958) сформулював кредо біхевіоризму: «Предметом психо­логії є поведінка». Біхевіоризм пропонує досліджувати психологічні явища об'єктивно. Замість аналізу суб'єктивних відчуттів, сприй­няття, образів він пропонує вивчати поведінку інших людей, тобто реакцію людини на ті чи інші впливи зовнішнього середовища. Ці впливи Уотсон назвав стимулами. Звідси — схема аналізу «стимул-реакція». Уотсон підкреслює, що психологія як наука про по­ведінку має справу з прогнозуванням та управлінням діями люди­ни, а не з аналізом її свідомості. Отже, свідомість залишилася поза увагою психології, хоча її наявність у людини не заперечувалася.

З погляду біхевіоризму, особистість людини є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій (за зразком умовного рефлексу), властивих конкретній людині. Та чи інша поведінкова реакція (К) виникає на конкретний стимул, ситуацію (5). Формула «стимул-реакція» (5-К) є провідною в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв'язок між 5 і К посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, одержання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо.). Поведінка людини найчастіше залежить від позитивного підкріплення. Але іноді переважає бажання уникнути насамперед негативного підкріплення (покарання, болю тощо).

Людина в концепції біхевіоризму трактується насамперед як істота, здатна діяти, реагувати, навчатися, запрограмована на ті чи інші реакції, дії, поведінку. Завдання психології в даному ви­падку — встановлення однозначних взаємозв'язків між стимулами й реакціями, передбачення й програмування необхідної поведінки людини, контроль та управління нею.

Визначними представниками необіхевіоризму є Е. Толмен, К. Халл, Д. Міллер, Ю. Галантер, К. Прибрам, Б. Скіннер.

На початку 60-х років минулого століття у США виникла гуманістична психологія, що охоплює теоретичні погляди й пси­хотерапевтичну практику. Фрейдизм вивчає невротичну осо­бистість, бажання, вчинки й слова якої розходяться між собою, а судження про самого себе і про інших людей часто діаметрально протилежні, тобто предметом вивчення є суперечлива, нецілісна, недосконала особистість. Гуманістична психологія протиставляє себе як психоаналізу, так і біхевіоризму, оцінюючи їх як негуманні підходи до людини.

Найвідомішими представниками цього напряму є Г. Олпорт, Г. А. Мюррей, Г. Мерфі, К. Роджерс, А. Маслоу, Р. Мей, В. Франкл.

Однією з основ гуманістичної психології став екзистенціа­лізм — орієнтація на проблеми й труднощі особистісного вибору та відповідальності у визначенні сенсу існування. Предметом до­слідження в цьому випадку є унікальна й неповторна особистість. Гуманістична психологія вивчає здорові, гармонійні особистості, що досягли вершин особистісного розвитку, вершин «самоактуалізації» (вища потреба — за ієрархією потреб А. Маслоу).

«Самоактуалізованій» особистості притаманні такі особливості:

1) повне прийняття реальності та відчуття комфортності щодо
неї (не ховатися від життя, а знати/розуміти його);

2) прийняття інших і себе («Я є Я, Ти є Ти. Я поважаю і приймаю
Тебе таким, який Ти є»);

3) захопленість професією, улюбленою справою, орієнтація на
завдання, на справу;

4) автономність, незалежність від соціального середовища, само­стійність суджень;

5) здатність розуміти інших, увага та доброзичливість до людей;

6) постійне оновлення, свіжість оцінок, відкритість досвіду;

7) розрізнення мети і засобів, зла і добра («Не всякий засіб є при­датним для досягнення мети»);

8) спонтанність, природність поведінки;

9) гумор;

10) саморозвиток, прояв здібностей, потенційних можливостей,
самоактуалізована творчість у роботі, любові, житті;

11) готовність до вирішення нових проблем, усвідомлення проблем і труднощів, свого досвіду, справжнє розуміння своїх
можливостей, підвищення конгруентності.

Коли в людини є висока мета й потреба в розвитку, життєві цілі істини, краси, добра, справедливості, то способи самоактуалізації можуть бути різними. Якщо біхевіористи обмежуються вивчен­ням реакції організму на зовнішні подразники — стимули і, по суті, ігнорують власне психічні процеси, то представники гештальтпсихології (від німецького СезШІі — форма, організація, вид, образ), насамперед німецькі психологи Макс Вертгеймер (1880-1943), Вольфганг Келлер (1887-1967), К. Левін (1890-1947), головну увагу звертають на внутрішню психічну діяльність людини. У психології поняття «гештальт» вживається в розумінні «організаційного цілого», цілісної структури, властивості якої не зводяться до суми властивостей її частин.

Провідними ідеями гештальтпсихології є:

• ідея образу як цілісного утворення;

• ідея ізоморфізму, що вказує на структурну подібність психіч­них та об'єктивних матеріальних процесів;

• ідея асиміляції і контрасту, що використовується, коли потріб­но схарактеризувати сприйняття людини людиною.

Гештальтпсихологія експериментально досліджувала формування психічних утворень у процесі сприйняття та мислення. Курт Левін розробив динамічну теорію особистості, яка досліджувала потреби, афекти (емоції), волю людини.

Когнітивний (лат. со§пШо — знання, пізнання) підхід до особистості виступає проти біхевіористських уявлень про людину. Когнітивна психологія як наукова школа сформувалася у США в середині 60-х років. Видатними представниками цієї школи є У. Найссер, Дж. Келлі, Г. Саймон.

Когнітивний напрямок підкреслює вплив інтелектуальних, або розумових, процесів на поведінку людини. Відповідно до основних ідей когнітивної психології будь-яка людина — це свого роду дослідник, що прагне зрозуміти, інтерпретувати, передбачити й контролювати світ своїх особистих переживань, робити висно­вки на основі свого минулого досвіду та прогнозувати майбутнє.

Люди відрізняються між собою тим, як вони інтерпретують події. Дві людини, навіть якщо вони ідентичні, тобто близнюки, і мають схожі погляди, оцінюють та інтерпретують події по-різному. Це пояснюється тим, що вони бачать події під різним кутом зору.

Людина намагається пояснити дійсність, щоб навчитися пе­редбачати події, що впливають на її життя, тобто вона інтерпретує сьогодення, аби передбачити майбутнє за допомогою унікальної системи своїх особистісних моделей (конструктів). І поведінка людини залежить від того, як вона прогнозує майбутні події.

Особистість трактується як організована система більш-менш важливих конструктів, які людина використовує, щоб інтерпрету­вати світ переживань і передбачати майбутні події.

Предметом дослідження когнітивної психології є пізнавальні психічні процеси: відчуття, сприйняття, уява, пам'ять, мова, мислення, інтелект.

В узагальненому вигляді основні напрями вивчення особистості людини можна подати таким чином:

Рис.

Рис. Напрями вивчення особистості людини

Особливий підхід у вивченні особистості покладений в основі типології людей за Е. Кречмером — Б. Г. Ананьєвим, які доводили, що людей можна розрізняти за різними проявами особливостей особистості.

Залежно від способу вирішення виробничих завдань серед працівників виділяють такі типи:

мислитель — переважає пізнавальний компонент, зосередженість на вирішенні логічних завдань; до негативів слід віднести невміння вирішувати організаційні проблеми, нетовариськість;

· співрозмовник — легкість у встановленні контактів, орієнтований на спілкування;

· практик - людина справи, яка має конкретну мету; рішуча в діях, гарний виконавець, непоганий організатор; вільно, не­вимушено виступає у великих аудиторіях. Існує також типологія людей залежно від зовнішнього вигляду;

· астенік — «слабкий», худий, тонкий, з вузькими плечима, дов­гою, вузькою і плоскою грудною кліткою;

· атлетик — «сильний»: широкі виступаючі плечі; масивна грудна клітка; пружний живіт; тулуб, що звужується до пояса; добре розвинута мускулатура;

• пікнік — «товстий», «щільний» — середнього зросту; огрядний; обличчя широке, м'яке; значних розмірів живіт виступає з роз­ширеної донизу глибокої склепінної грудної клітки; схильний до ожиріння;

• дипластик -- погано сформована фігура, неправильна статура.

Зазначені типи в чистому вигляді зустрічаються рідко. Більш поширені змішані типи: пікнічно-атлетичні, астенічно-атлетичні, пікнічно-астенічні.

Хоча існують в природі типи особистості, що відрізняються темпераментом (залежно від типу вищої нервової діяльності) і характером (залежно від акцентуацій).

Коли ведуть мову про особистість того чи іншого суб’єкта, завжди розуміють її унікальність, своєрідність, відмінність від інших. Саме в індивідуальних відмінностях більшість знаходить ключ до розуміння проблеми особистості. „Індивідуальність - пише А.В. Петровський, - проявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, інтересах, в якостях пізнавальних процесів (сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві), в здібностях, індивідуальному стилі діяльності тощо. Немає двох людей з однаковим поєднанням вказаних психологічних особливостей - особистість людини неповторна в своїй індивідуальності”.

Отже особистість - це людина зі своїми поглядами та переконаннями, яка проявляє свою унікальну цілісність, єдність соціально-психологічних якостей в міжособистісних, суспільних стосунках, яка свідомо бере участь у тій чи іншій діяльності, яка розуміє свої дії і здатна керувати ними. Саме в такому змісті поняття особистість використовується в юридичній літературі.

Висновок до І питання. Проблема особистості — одна з центральних у курсі психології. Про її складність та багатогранність свідчить навіть той факт, що сьогодні існує понад 50 визначень поняття «особистість^». За теоретичною і практичною значущістю вона належить до однієї з фундаментальних проблем. Проектування і діагностика особистості, визначення оптимальних умов і найефективніших шляхів її формування неможливі без знання структури особистості та зако­номірностей її становлення й розвитку. Недаремно слово „особистість" походить від латинського регзопа, що означає ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого у Стародавньому Римі. Вона втілювала ім'я, індивідуальні права і привілеї, які передають у спадок.

Поиск по сайту: