Принцип національного виховання

К.Д. Ушинський у статті «Про народність у суспільному ви­хованні» підкреслював, що, «незважаючи на схожість педагогіч­них форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особ­лива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби здійснення цієї мети»².

Своєрідність національного виховання відзначав Дістервег: «Будь-яка людина належить певному народу і певному часу... А тому

¹ Смирнов В.Й. Общая педагогика в тезисах, дефинициях, иллюстрациях. 1999. - С. 146.

² Ушинський К.Д. Твори в 6-ти т. — Т. 1. — К., 1954. — С. 54.

1.2- Сутність і принципи процесу виховання 45

виховання повинно переймати свої правила і закони від властиво­стей народу і часу...»

Сутність принципу М.Г. Стельмахович бачить у тому, щоб за­безпечити можливості для виховання дитини в її природному стано­вищі, «коли вона росте і розвивається у звичайному для неї сере­довищі, в атмосфері культури свого народу, вчиться і виховується рідною мовою шляхом культурно-історичних, духовно-національ­них традицій і звичаїв»¹.

У «Концепції національного виховання», схваленій Всеукраїн­ською педагогічною радою працівників освіти ЗО червня 1994 року, розкрито сутність цього принципу та шляхи його реалізації.

Це перш за все вимога природовідповідності процесу виховання, що передбачає не лише врахування багатогранної природи дитини, її анатомічних, фізіологічних, психологічних, вікових, статевих осо­бливостей, а й національних, регіональних, її єдності з природою.

Ця думка обгрунтована ще Я.А. Коменським, який вважав, що виховання повинно у всьому пристосовуватися до природи, бо людина як частина природи підкоряється її головним, загальним законам, котрі діють як у світі рослин і тварин, так і стосовно людини: «...людина народилася здатною для розуміння речей, для доброчесності, для безмежної любові до Бога..., і коріння цих трьох здібностей існують у ній з такою ж безперечністю, як і коріння в кожному дереві»².

Кожна дитина відбиває особливості конкретної природи, гео­графічного середовища, укладу життя.

Реалізації принципу сприяє культуровідповідність процесу вихо­вання, що вимагає створення умов для засвоєння новим поколінням історії свого народу, його мови, засвоєння і примноження духовної культури, її морально-естетичних ідеалів, цінностей, національних традицій, звичаїв, забезпечуючи духовну єдність поколінь.

Національне виховання передбачає етнізацію (етнос — стала сукупність, яка історично склалася на певній території, якій при­таманні загальні риси, стабільні особливості культури, включаю­чи мову, психічний склад, усвідомлення своєї спільності і відмін­ності від інших подібних утворень) виховного процесу, тобто на­повнення його національним змістом, формами, спрямованими на формування національної самосвідомості громадянина, харак­теру, почуття національної гідності, етнічної причетності до свого народу, відтворення в дітях його менталітету.

Самобутність національної психології, національного характе­ру зумовлені матеріальними і культурно-побутовими обставинами.

Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К., 1985. — С. 26. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. — М., 1971. — С. 99.

Розділ 1. Предмет педагогіки та питання теорії виховання!

Так, І.В. Мартинюк серед стійких рис характеру українця на-1 зиває: естетизм, підвищену емоційність, чутливість, ліризм, пра-І цьовитість, неквапність, волелюбність, урівноваженість, мужність, І відвагу, пісенність, м'який гумор, які склалися протягом століть¹. І

Науковці зазначають, що кожна ця риса відбиває конкретнії умови життя українця. Наприклад, емоційність пов'язана із стра-І жданнями народу. У стражданні зростають чутливість, співчуття, співпереживання у біді, що знаходимо в українських піснях, «ко­трі викликають зачарований подив у естетично чутливих людей усього світу. На даний час відомо близько двадцяти тисяч україн­ських пісень з мелодіями, а текстів — сотні тисяч. У піснях народ вилив свою тугу за волею, за правдою, прагнення до добра, любо­ві, показав свою життєрадісну, доброзичливу вдачу»².

Емоційність тісно пов'язана з волелюбністю українця. І.В. Мар­тинюк наводить думки Р. Чижевського і В. Липинського про на- | явність такої єдності: «Надмірною чутливістю при пропорційно заслабій волі й інтелігентності пояснюється наша легка запаль­ність і скоре схолоджування, пояснюється теж дражливість на дріб­ниці і байдужість до дійсно важливих речей...»³. У той же час «наша емоційність, якої не можна набути в жодній школі..., дозволить нам нашою запальністю, буйною творчою імагінацією і великою пристрастю зробити в короткий час те, на що інші нації з холод­ним і нечутливим темпераментом потребували б багато більше зусиль і багато більше часу» (там же).

Г. Булашов серед особливостей українця як у минулому, так і тепер називає розвинене почуття особистості, прагнення до гро­мадянської справедливості, яке спричиняється до пошуків правди на землі, особисту ініціативу в розв'язанні питань як моральних, так і громадських, братську любов до людей...⁴.

В. Москалець одною із найважливіших рис українського харак­теру називає індивідуалізм, з яким «пов'язано чимало прикрого і трагічного в нашій історії»⁵.

До певних тимчасових в історії розвитку народу нашарувань на національному характері І.В. Мартинюк відносить «неповагу до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостат­нє відчуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, толерантне ставлення до явищ, які порушують цілісність і згуртованість народу...»

І.В. Мартинюк. Національне виховання: теорія і методологія. — Київ, 1995. — С. 31.

Рідна школа. - 1995. — № 1. — С. 52.

Національне виховання: теорія і методологія. — Київ, 1995. — С. 29.

Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях. — К.,

1993. - С. 60.

Рідна школа. — 1995. — № 1 — С. 53.,,..•..,•.,.(». „;,-,<,.!.•;-•.....> *->?•,:-.,хі/, <'•

1.2. Сутність і принципи процесу виховання 47

Реалізація принципу національного виховання здійснюється при визначенні його конкретних цілей, завдань, у процесі форму­вання моральної, художньо-естетичної, фізичної, екологічної, еко­номічної, політично-правової, комунікативної культури, відбору адекватних методів, засобів як у навчальних закладах, так і в умо­вах родинного виховання, організації позашкільноі діяльності ді­тей, щоб забезпечити сформованість духовної особистості школя­ра конкретної країни.

О.В. Киричук¹ у зв'язку з цим рекомендує у процесі навчаль­но-пізнавальної, предметно-трудової, соціально-комунікативної, ціннісно-орієнтаційної діяльності забезпечити «вивчення вихован­цями рідної мови, історії рідного краю, пам'яток культури та при­роди, коріння свого роду як складової народу; пісенно-поетичної спадщини, традицій, звичаїв, обрядів, вірувань, знарядь виробни­цтва та регіонального й національного одягу», організувати тури­стсько-краєзнавчу роботу, стимулювати школярів «на пошук ста­ровинних книг, запис легенд, підготовку і видання «книг пам'я­ті», створення рукописних серій «Казки (приказки, прислів'я, загадки, повір'я) рідного краю», відтворювати в природі типове українське озеленення (посадка калини, верби, мальв, чорнобрив­ців, рути-м'яти і т.ін.); прилучати вихованців до народних промис­лів і ремесел, виробництва іграшок, сувенірів.

.Розв'язанню цих завдань сприяє вивчення в середніх закладах освіти української мови, літератури, історії України, музичного мистецтва, організація відповідної позанавчальної діяльності, ро­бота з сім'єю, спонукання школярів до самовиховання та ін.

Поиск по сайту: