Українська культура у контексті світової

Мощность, переносимая волной в линии, может быть найдена несколькими способами. В частности для волны типа Т она может быть определена через амплитудные значения токов и напряжений в линии

; P ; P

Более общее определение, пригодное для волны любого типа

где Е_t и Н_t – амплитудные значения поперечных составляющих поля волны в линии; S – площадь поперечного сечения линии, через которое проходит волна.

В случае открытой ЛП интеграл – несобственный.

Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством, протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей.

Звідси ми можемо з'ясувати основний зміст культури. Цивілізація громадянської держави (рівень соціальн. прог.). Характер цивілізації творить виробничі відносини, які складаються між людьми.

загаль­ноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, узята окремо, виражає поняття культури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи матеріальної культури, її предметна форма існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сферою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домашнього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які за­стосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною предмети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, наукове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не випадково археологи та етнографи на підставі пам'яток матеріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Отже, якщо матеріальна культура — це результат пе­ретворюючої природу діяльності людей, то духовна культура — результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної культури розкриває її структура. До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у поглядах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літератури і мистецтва.

Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру від так званого зоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Українська культура у контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — XX ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, витоки яких сягають культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

Поиск по сайту: