Соціальна диференціація мови (загальна характеристика)

Головні завдання соціолінгвістики - вивчення того, як використають мову люди, які складають те або інше суспільство, і як впливають на розвиток мови зміни в суспільстві, у якому існує дана мова. Ці завдання відповідають двом кардинальним соціолінгвістичним проблемам - проблемі соціальної диференціації мови й проблемі соціальної обумовленості розвитку мови.

Для сучасного етапу розробки першої із цих проблем характерні наступні риси:

1. Відмова від широко розповсюдженого в минулому прямолінійного погляду на диференціацію мови у зв’язку із соціальним розшаруванням суспільства: відповідно до цього погляду, розшарування суспільства на класи прямо веде до формування класових діалектів і мов. Особливо чітко така точка зору була виражена в книзі О.М.Іванова й Л.П.Якубінського „Нариси про мову” (1932), а також у роботах Л.П.Якубінського „Мова пролетаріату”, „Мова селянства” й інших, що публікувалися в 1930-і роки в журналі „Літературне навчання”.

Більш переконливою і у цей час визнаною більшістю лінгвістів є точка зору, відповідно до якого відносини між структурою суспільства й соціальною структурою мови влаштовані досить складним чином. У соціальній диференціації мови отримує відбиття не тільки й, може бути, навіть не стільки сучасний стан суспільства, скільки попередні його стани, характерні риси його структури й змін цієї структури в минулому, на різних етапах розвитку даного суспільства. У зв’язку із цим необхідно пам’ятати неодноразово висловлену мовознавцями минулого, але яка не втратила своєї актуальності, тезу про те, що темпи мовного розвитку значно відстають від темпів розвитку суспільства, що мова, у силу свого призначення - бути сполучною ланкою між декількома змінюючими один одного поколіннями, - набагато більше консервативна, чим та або інша соціальна структура.

2. Із відмовою від прямолінійного трактування проблеми соціальної диференціації мови й визнанням складності соціально-мовних зв’язків пов’язана інша особливість розробки зазначеної проблеми в сучасному мовознавстві: при загальній тенденції до виявлення системних зв’язків між мовою й суспільством соціолінгвісти вказують на механістичність й апріорізм такого підходу до вивчення даної проблеми, що декларує повну ізоморфність (тобто повну співвідносність властивостей) структури мови й структури суспільства, що обслуговує їх.

Перебільшене й тому неправильна уява про ізоморфність мовної й соціальної структур у певній мірі пояснюється відсутністю до середини
ХХ ст. конкретних соціолінгвістичних досліджень: у трактуванні соціально-мовних зв’язків переважав умоглядний підхід. З появою робіт, які опираються на значний за обсягом мовний і соціальний матеріал, хиткість теорії ізоморфізму стала більше очевидної.

Як показують ці дослідження, соціальне досить складно трансформовано в мові, внаслідок чого соціальній структурі мови й структурі мовної поведінки людей у суспільстві властиві специфічні риси, які, хоча й обумовлені соціальною природою мови, не знаходять собі прямих аналогій у структурі суспільства. Такі, наприклад, типи варіювання засобів мови, що залежать від соціальних характеристик мовців і від умов мови.

3. У тому, що стосується розробки проблеми соціальної диференціації мови, для сучасної соціолінгвістики характерний ширший, ніж колись, погляд на явище варіювання засобів мови (яке може обумовлюватися як соціальними, так і внутрішньомовними причинами) - у тому числі й таких засобах, які належать до відносно однорідних мовних утворень, яким є, наприклад, літературна мова.

Такі соціальні категорії, як „статус”, „соціальна роль”, деякі дослідники розглядають як фактори, що впливають на стилістичне варіювання мови. Увага до фігури мовця як до одного з основних факторів, які обумовлюють варіювання мови, виділення різних типів мовців залежно від соціальних і ситуативних ознак характерно для ряду сучасних досліджень в області стилістики. Таке, наприклад, новаторське для свого часу дослідження У.Лабова, у якому фонетична варіативність сучасного американського варіанта англійської мови розглядається залежно від соціального розшарування мовців і від стилістичних умов мови.

27. Літературна мова та її стилі.

Літературна мова – унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Л. м. — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці, лексиці, вимові функц.-стильова розгалуженість. Використання Л. м. в усіх сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ. установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості) забезпечує її поліфункц. характер.Л. м. зазнає свідомого впливу носіїв нац. мови, які дбають про дотримання літ. норм, розширення її функцій. Л. м. — це не лише мова писемних пам’яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друк, тексти. Л. м. не можна ототожнювати з мовою худож. л-ри, в якій використовуються позаліт. мовні засоби худож. зображення. Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності нац. мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його Л. м. Завдяки стабільності літ. норм здобутки в галузі госп., сусп.-політ., культур., худож.-естет, життя нації зберігаються у Л. м. і передаються новим поколінням. Л. м. чутлива до сусп., культур.-істор. умов розвитку сусп-ва. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м. взаємодіє з ін. формами нац. мови, зазнає впливу усної розм. практики, пристосовуючи літ. норми до адекватного вираження думки й почуттів. Нова укр. літ. мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, наук., епістолярними творами. Елементи староукр. літ. мови перейшли і в нову укр. літ. мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діал. основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби ін. укр. наріч. Сусп.-політ, умови, в яких перебував укр. народ, розділений між Рос. та Австро-Угор. імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літ. мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіон, нормами. Східноукр. мовно-літ. практика зазнавала впливу рос. мови, а західноукраїнська — польс. та нім. мов. Поліфункціональна Л. м. характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стиліст, норм.

Стиль (з лат. в Шов) у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль - найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану. Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення* Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності

28. Літературна норма. Типи норм.

Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елемен­тів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної сис­теми, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.

Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і лю­ди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким еталоном чи «мовним ідеалом» (термін О. М. Пєшков-ського) можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан Іван», «як доярка Дуся» тощо. Психологічно мовні нор­ми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. На­приклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де порядковий числівник від семи звучить як семий, сіма, семе, предметом насмішки стала вимова цих числівни­ків жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов (пішла) сьома). Порушення традиційних для певної спільноти мовних норм може викликати психологічні труднощі, стати сигналом відокремлення від свого ко­лективу. Люди, яким доводиться спілкуватися у двох колективах із різною нормативною чи мовною орієнтаці­єю, змушені постійно «переключатися» з однієї мовної норми на іншу. Так, російська селянка розповідає: «Ф Куйбьішьіви я уьіварю «тибе», а домой приеду — «табе» і пояснює, що якщо в селі говорити «по-городс-кому «тибе» — «смиятца будуть» або скажуть: «Вьібра-жат ана». В одній із повістей Л. Жуховицького моло­дий журналіст запитує знайому жінку: «Ира, вьі где работаете?», але, побачивши її здивування (обоє ще ра­ніше зрозуміли, що психологічно вони «свої люди»), поспішає виправитися: «Старуха, тьі где ишачишь?» (приклади запозичено з [Общее язьшознание 1983: 38]).

Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька, глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо, феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу, зіставити і співставити, вчинок і поступок, пору­шити питання і підняти питання, заллє і залиє, убо­лівальник і болільник, захід і міроприємство, післяпла­та і накладна плата, на виплат і в розстрочку, перед­плата газет і підписка газет лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним. Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, по­силання на авторитетні джерела вживання.

Обов'язковість полягає в тому, що все визнане сус­пільством вважається правильним і його повинні до­тримуватися мовці.

Між нормою літературної мови і нормою нелітера-турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в слов­никах, підручниках, довідниках з культури мови). Час­то в лінгвістичній літературі під мовною нормою розу­міють лише норми літературної мови, що визначаються як стабільність форми мовних одиниць, яка ґрунтуєть­ся на авторитеті зразкової літератури і закріплена зако­нодавчими актами. Таким чином, мовна норма, особли­во літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляєть­ся як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оціню­ванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.

Усталеність і обов'язковість літературної норми не заперечує диференційованого комплексу мовних засо­бів, їх варіативності та синонімічних способів виражен­ня. Це забезпечує функціонально-стилістичну дифе­ренціацію літературних мов.

Між літературною нормою і реальним вживанням мови можуть бути розходження, що залежить від ба­гатьох суспільних і мовних чинників (рівень розвит­ку літературної мови, соціальна структура суспільс­тва, особливості мовної ситуації тощо). Особливо ці розходження помітні між писемною й усною мовами. Так, наприклад, сильний розрив існує між писем­ним і усним варіантами чеської мови. Чеська літе­ратурна мова, розвиток якої був перерваний експан­сією в XVII—XVIII ст. німецької мови, відродилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на основі літератури XVI—XVII ст., що зумовило її книжний характер і значну віддаленість від розмовної мови (оЬеспа сеШпа), яка за походженням є інтердіалектом, що відрізняється від літературної мови помітними структурними особливостями на всіх рівнях. Цікавою є мовна ситуація в німецькомовних кантонах Швейца­рії. Тут німецьку літературну мову використовують лише в писемній реалізації. В усному спілкуванні ви­користовують, як правило, швейцарські говори німець­кої мови, оскільки німецька усна літературна мова сприймається як штучна, манірна.

Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має сус­пільний характер. Варіювання мовної норми поясню­ється не тільки і не стільки часовим чинником, скіль­ки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.

Типи норм

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);
Наприклад: [молод'ба́]

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос);
Наприклад: вихо́дити- ви́ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Поиск по сайту: