КОЛИ ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ

Біжать по дорозі смерічки

В вечірній красі – тишині,

І тонуть хатинки в березках,

В вишневих садках, в бузині.

А з неба спускається казка

На втомлені села й поля,

І здалеку ще, як ромашка,

Всміхається людям вона.

20.11.1988 р.

СВІТ – БАРДАК

Світ бардак, а люди – б…ді,

А начальство – при параді.

22.1.2001 р.

ОЙ, ЯК ЗАЗДРЮ Я ТИМ

Ой, як заздрю я тим, хто кохається,

Тим, хто вміє в житті жартувать,

Хто до щастя, як кіт підкрадається,

І готовий його "розтерзать."

Ой, як заздрю я тим, що хвилюються,

І від дотику вічно гудуть,

Тим, хто щастям не лише любуються,

А тим щастям ще й вічно живуть.

2.11.1988 р.

ГЕНІЯМ НЕЩАСТЬ

Нарешті і "вожді" попросипались,

Як гриб малиновий над Прип’яттю здійнявсь,

І розовим смертельним покривалом

Над мудрістю могутніх засміявсь.

Проснулись короновані й завили,

Немов вовки, петляючи сліди,

Й мов таргани із усеї сили

Забігали по цвинтару біди.

А марево малиново‑смертельне –

Найтяжчий злочин патріархів зла –

Немов траву, людей воно косило

В ім’я "прогресу, щастя і добра."

Творили смерть могутні мухомори

З партійним стажем – генії нещасть,

Яку земля їм не простить ніколи,

А люди і тим паче не простять.

В чому ж вони нещасні винуваті –

Ті трударі, що в полі день‑у‑день,

Ті жіночки довірливо‑кирпаті,

І хлопці з українських поселень.

Три донечки матуся народила,

Три квіточки – і всі одна в одну,

Проте, одній подарувала крила,

А інщим двом– нещастя і біду.

12.11.1988 р.

ЧОРНОБИЛЬ

Мов ураган, ввірвалось лихо,

І вже забули всі про сміх,

І ходить Прип’ять тихо‑тихо,

І вже людей лякає всіх.

Мов ураган, ввірвалось лихо

Комуністичних всіх ідей,

І ходить Прип’ять по Планеті

І всіх розстрілює людей.

Мовчать обурені і темні,

А ті, що знівечили світ,

Лежать, немов коти, в борделях,

І гладять, як гарбуз, живіт.

О, як би я ту "вчену" погань,

Що творять горе і біду,

Немов кроля, огрів по лобі

І залишив би на виду!

Щоб ті, які ще залишились,

Які жирують на біді,

Щоб і вони запам’ятали,

Що їх чекає у житті.

О, ви, кати мого народу,

Хто право дав вам люд судить?

О, якби я всю ту мерзоту

Велів в реактор посадить!

Щоб ті, як грішні в "Енеїді",

Кипіли вічно у смолі,

І щоб і їх нікчемні діти

Відчули те, що ми тоді.

За те дівча, що помирало,

За муки, що дістались нам,

Яке весь день води прохало

І помирало по ночам.

А короновані убивці,

Немов щурі із корабля,

Втікали сім’ями з столиці

Кудись поближче до Кремля.

У голові, немов в цеху, гуде,

Земля з‑під ніг кудись зникає,

Куди ж ми – генії – ідем?

Хто нам цей ребус розгадає?

В світ ідеальний я повірив

І в коронованих вождів,

За що ж тоді мене і діток

Пройдисвіт той усіх роздів?

5.5.1988 р.

ГОРИЛИ І ШИМПАНЗЕ

Поиск по сайту: