Мета створення установи

Істотною ознакою будь-якої установи є певна мета її заснування та діяльності.

Як зазначено вище, такою метою не може бути визначено одержання прибутку, хоча це й не перешкоджає установі з дотриманням певних умов здійснювати підприємницьку діяльність.

ЦК не містить інших прямих обмежень при визначені засновником (засновниками) мети створення установи. Така мета може бути пов'язана з задоволенням як приватного, так і публічного (суспільного) інтересу. За критерієм спрямованості мети прийнято розрізняти приватно ко­рисні та публічно або суспільно корисні установи.

Установлення публічно або суспільно корисної мети створення уста­нови не є неодмінною ознакою виключно публічної установи, з огляду на те, що поділ установ на приватні та публічні здійснюється за іншим критерієм.

Статтею 103 ЦК допускається зміна мети та структури управління установи поза волею засновника (засновників) установи. Необхідною та достатньою підставою для такої зміни відповідно до частин 1,2 ст. 103 ЦК є та обставина, що здійснення метиустанови стало неможливим або загрожує суспільним інтересам.

320 ^ЗрО—

Зміна мети установи відбувається за рішенням суду, що може бути прийняте у випадку пред'явлення відповідних вимог органом державної реєстрації юридичних осіб та за наявності погодження органів управ­ління установи.

При визначенні нової мети установи суд, позивач (орган державної реєстрації юридичних осіб) та органи управління установи (правління та наглядова рада) мають ураховувати зміст ч. 2 ст. 103 ЦК та у випадку наявності - положення установчого акта, що передбачили потенційну зміну мети установи.

Тобто, визначаючи нову мету діяльності установи, цим органам, у тому числі суду, слід керуватися:

загальним спрямуванням намірів засновника (засновників) при ви­значенні мети установи;

першочерговістю інтересів (вигод) визначеного в установчому акті дестинатора (дестинаторів) установи.

З огляду на формулювання мети створення установи, наприклад її спрямованості, складності управління установою тощо, установчий акт установи має містити вказівки на вигодонабувача (дестинатора) чи коло вигодонабувачів від діяльності установи, повноваження та порядок взаємодії органів управління установою тощо.

У випадку зміни мети установи без урахування цих критеріїв дестинатор установи, який перестав одержувати вигоду від її діяльності, вправі захи­щати своє право (охоронюваний законом інтерес) у судовому порядку.

Незважаючи на те що положення ЦК не поширюються на регулю­вання статусу публічних установ, слід зробити припущення, що не­одмінною умовою процедури створення таких юридичних осіб також є визначення державою чи територіальною громадою в особі їх органів, мети створення публічної установи. Зробимо припущення, що мета створення публічної установи має бути обов'язкового сформульована з огляду на певний публічний інтерес. Тобто публічні установи за метою свого створення обов'язково повинні бути суспільно корисними.

Мета заснування та діяльності такої установи може бути визначена в нормативно-правовому акті (законі, постанові), якщо йдеться про визначення такої мети для цілого різновиду установ чи в індивідуально­му установчому акті (розпорядженні, рішенні), якщо йдеться про кон­кретну публічну установу.

1.4. Обсяг цивільної правоздатності та дієздатності

установ

Встановлення мети створення та діяльності установи не є єдиним правовим інструментом для обмеження можливостей її участі в цивіль­них відносинах. Додатковим обмеженням може розглядатися й змен­шення обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.

Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної осо­би може бути обмежена лише за рішенням суду. Зазначене положення стало розумітися як таке, що правоздатність установи не може бути обмежена формулюваннями установчого акта.

Водночас відповідно до ч.І ст. 92 ЦК юридична особа набуває ци­вільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Посилання на установчий документ надає засновнику (засновникам) установи можливості передбачити в цьому акті певні обмеження під час участі установи в цивільних відносинах, які будуть обов'язковими для органів управління цієї установи. Наприклад, в установчому акті може бути закріплена заборона відчуження майна (будь-яким спосо­бом або лише безоплатно), переданого установі її засновником (за­сновниками).

Увага! Наявність щодо конкретної установи мети її за­снування та обмежень у її праводієздатності має бути вра­ховане на практиці, оскільки ігнорування цих обставин може створити реальні підстави для визнання правочинів цієї установи, що вчиненні за межами правоздатності чи діє­здатності або всупереч меті створення, недійсними, чи потягти за собою застосування інших цивільно-правових санкцій як до самої установи, так і до інших осіб, що прямо або опосередковано були залучені до вчинення протиправних правочинів.

Положення ст. 91 ЦК України щодо загальної правоздатності уста­нови стосується лише приватних установ. Стосовно ж публічних уста­нов, можна зробити припущення, що вони за загальним правилом мають спеціальну правоздатність та дієздатність, межі якої визначаються або законом (якщо йдеться про установи - органи влади, що підпадають

322 ^ф*^

під дію ст. 19 Конституції України), або нормативно- чи індивідуально-правовими актами та установчими (засновницькими) документами таких юридичних осіб.

1.5. Особливості участі установ у речових

та зобов'язальних відносинах

Принциповим для ЦК України є те, що юридичні особи приватного права можуть бути лише власниками належного їм майна. Тобто приватна установа має бути власником переданого їй засновником (засновниками) майна, що не виключає можливість перебування у приватної установи майна й на інших речових або зобов'язальних тощо правах та підставах.

Унаслідок дії на практиці цього положення ЦК приватна установа як власник майна потенційно необмежена у здійсненні свого права влас­ності в повному обсязі.

Разом з тим згадуванні вище міркування щодо мети створення такої установи та можливе обмеження її дієздатності все ж таки накладають певні обмеження на діяльність органів управління приватної установи під час здійснення права власності та інших речових прав.

У фаховій літературі містяться пропозиції про визнання приватних установ довірчими власниками, оскільки чинний ЦК дозволяє вести мову про існування такого виду права власності (ч. 2 ст. 316). Водночас законодавча неврегульованість відносин щодо визначення змісту права довірчої власності, що згідно зі ст. 92 Конституції має бути визначена виключно законом, не надає достатніх підстав для застосування цього поняття щодо приватних установ.

Майно, що має бути передане установі засновником (засновниками), слід визначати в установчому акті. Це майно передається установі за­сновником (засновниками) або зобов'язаною особою після державної реєстрації установи (ст. 102 ЦК).

Чинне законодавство не містить вказівок на мінімальну та максималь­ну вартість майна, що має бути передане установі. Тому критерієм ви­значення обсягу та вартості цього майна є розумна співмірність такої вартості з метою, з якою створюється установа.

Не містить чинне законодавство й правових наслідків непередання засновником (засновниками) майна, визначеного в установчому акті,

^>Щ?&323

установі після її державної реєстрації. Уявляється, що установа, керую­чись загальними положеннями чинного законодавства, має змогу пред'явити до засновника (засновників) вимогу про примусове пере-дання їй цього майна.

При цьому органи державної влади (орган державної реєстрації юридичних осіб) не мають достатніх повноважень для пред'явлення позовних вимог, спрямованих на скасування державної реєстрації уста­нови, у зв'язку з відсутністю в установи необхідного майна.

Участь приватних установ у зобов'язальних відносинах, з одного боку, регулюється відповідно до загальних положень цивільного зако­нодавства, з іншого - має враховувати мету їх створення та потенційні обмеження цивільної дієздатності.

Досить суперечливою та належно неврегульованою є участь у речо­вих та зобов'язальних відносинах публічних установ.

Це пов'язано з тим, що обґрунтування так званого «правового ре­жиму майна» юридичних осіб публічного права здійснюється з поси­ланням на вже відомі «усічені» юридичні конструкції «господарсько­го відання», «оперативного управління». Стосовно публічних установ традиційно застосовується поняття «оперативного управління», ле­гальне визначення якого містить ст.137 ГК.

Слід зауважити, що зміст права оперативного управління, закріпле­ний в зазначеній статті ГК України, певною мірою суперечить дефініції поняття установи, яке міститься в ч. З ст. 83 ЦК, згідно з якою істотною ознакою установи є те, що засновник (засновники) установи не беруть участі в управлінні нею. З огляду це можна зробити припущення, що загальне визначення публічної установи має відрізнятися від дефініції, що міститься в ч. З ст. 83 ЦК.

§ 2. ТОВАРИСТВА. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Поиск по сайту: