Гетсиманська борня

Коли наш Господь Ісус Христос після встановлення Тайни Євхаристії покинув трапезну разом з одинадцятьма апостолами, Його душа була в сум’ятті, і жах, який охопив її, зростав. Спаситель пішов на Єлеонську (Оливну) гору не прямою дорогою, а через долину Йосафата.

“Коли вони вирушили з дому, – казала Еммеріх, – я побачила місяць. Він був ще неповний, я бачила, як він ви­ходив з-за гори”.

Переходячи через долину Йосафата, Господь сказав, що настане день, коли Він повернеться в цю долину, але вже не бідним і смиренним. То буде день, коли Він судитиме живих та мертвих! Тоді злі, охоплені жахом, заволають: “Гори впадуть на нас!”

Утім апостоли не розуміли Його слів, вони думали (як вже було того вечора), що через утому та виснаження Він марить.

Вони довго йшли, потім зупинились, щоб легше було розмовляти. Господь сказав їм: “Цієї ночі ви відцураєтесь від Мене, як було написано: “Вражу Пастиря – і вівці розбредуться!” Але після Свого Воскресіння випереджу вас в Галилеї”.

Завдяки благодаті, яку вони отримали від Святого Причастя та звернених до них слів Спасителя, апостоли були сповнені запалу та любові до свого Учителя! Вони тісно обступили Його і присягалися, що ніколи не покинуть. Гос­подь продовжував говорити про те саме, і тоді Петро про­мовив: “Якщо всі відречуться від Тебе, я не відречуся ні­коли”. Господь йому відповів: “Істинно кажу тобі: цієї ночі, перш ніж півень заспіває, ти тричі відречешся від Мене!” Однак Петро заперечив: “Навіть якби мені довелося померти за Тебе, я би все одно не відрікся від Тебе!”

Інші апостоли говорили Йому те ж саме. Вони то йшли, то зупинялись, а Господь смутнішав. Вони нама­галися роз­радити Його, запевняючи, що те, чого Він осте­рігається, не станеться, – потрібно надіятись, що не ста­неться. Але по­бачили, що їхні зусилля даремні, а найго­ловніше, впев­не­ність, з якою вони промовляли, втомила їх самих. Вони засум­нівались, і це була перша перемога спокусника.

Вони перейшли через Кедронський потік, не тим мостом, через який вели Христа після того, як Його схопили, а іншим, бо йшли в обхід.

Ґетсиманський сад, куди вони прямували, розташований на Єлеонській горі, на віддалі двох кілометрів від примі­щен­ня з трапезною. Потрібно йти чверть години від трапезної до воріт міста, які ведуть до долини Йосафата і ще таку саму віддаль від долини до Гетсиманського саду. Сюди Господь часто приходив останні дні зі Своїми учнями, вчив їх тут, а часом проводив цілі ночі в молитві.

Тут було кілька покинутих осель, великий сад, оточений загорожею, а в ньому багато квітів та плодових дерев. Сюди люди приходили мо­литися, відпочивати чи святкувати у родинному колі.

Невеличка стежка відділяє оливний город від Гетси­манського саду. Він розташований ближче до Єлеонської (Оливної) гори, менший за Ґетсиманський, але більш від­кри­тий. Загорожений земляним валом чи стіною. В городі є гроти, печери, майданчики та насадження оливних дерев. По­декуди стоять лавки, глибокі печери, в яких можна уса­міт­нитись для молитви і роздумувати в тиші. Те місце, яке зазвичай обирав Спаситель, було зовсім безлюдне та сум­не. Десь біля дев’ятої години Христос прийшов зі Своїми апос­толами в Ґетсиманський сад. Місяць злегка освіт­лю­вав зем­лю. Господь був глибоко засмученим і говорив про небезпеку, яка наближалася. Його слова насторожили апостолів, а Христос сказав їм, вказуючи на дерева: “Будь­те тут, допоки Я молитимусь”. Вісім апостолів залиши­лись, і тут їх знайшли потім решта учнів. Спаситель узяв зі Собою Петра, Івана, Якова Старшого і рушив до Оли­ного городу тією дорогою, яка веде на вершину гори.

Неможливо розповісти про Його скорботу! Він відчу­вав, як жах та спокуси наближались до Нього! Іван запитав Спасителя, як може Він, Той, Хто завжди втішав їх, бути таким пригніченим.

Христос відповів: “Душа моя тужить смертельно!” По­тім поглянув нав­коло і побачив жах, спокуси, які насувались на Нього загрозливими хмарами.

Ісус звернувся до апостолів: “Залишіться тут, будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись”. І вони зали­шились на цьому місці.

Тієї миті, коли Христос покинув Своїх учнів, жахливі привиди ще тісніше оточили Його.

Христос хотів іти далі, але примари, що обсідали Його та переслідували, ставали чимраз виразнішими. Він повернув на­ліво від того місця, де були апостоли, і пішов у печеру, щоб по­мо­литися, – наче мандрівник, який шукає притулку під час бурі.

Земля у цій печері поступово спускалася вглибину (майже на шість футів), а висока трава, яка росла на краю скелі, так прикривала вхід у печеру, що він був непомітним зовні.

Страшні примари повзли за Ним, їхні обриси в усій їхній огидності ставали дедалі яснішими та виразнішими.

У цьому тісному просторі зібралися у своїх най­страш­ніших виявах усі гріхи, скоєні людьми від падіння наших прабатьків і до кінця світу – з усіма покараннями за них. І не­даремно Провидіння Боже обрало цю печеру; саме тут вигнані з раю Адам і Єва вперше зустрілися з негостинною землею, тут, у цій печері, оплакували свій гріх, з острахом вдивлялися в майбутнє. Його скорбота та жах зростали! Тремтячи цілим тілом, Він з трепетом почав молитись. (“Я тоді виразно відчула, що Спаситель, жертвуючи Себе на муки перед справедливістю Отця за гріхи цілого світу, начеб віддав Свою Божественну сутність у Лоно Святої Трійці”).

Господь здійснив це зі Своєї безмежної любові, бо хо­тів, щоб Його людська природа, свята з усією Його невин­ністю, ніжністю та чулістю, страждала без підтримки Боже­ственної, а лише завдяки любові Свого людського серця вистраждала всі скорботи, усе жахливе та важке, що повинен ще витерпіти рід людський! Христові належало спокутувати і сам корінь зла, і всі злі нахили та гріхи, які з нього виро­ста­ють, мовби гілки цього коріння — гілки нечисті!

І Спаситель з великої любові до нас погодився прийняти у Свою душу всі страждання, які зцілюють нас, що повинні оздоровити, порятувати, відродити людство!

А позаяк гріхи, які Господь захотів спокутувати, були незліченні, то Він прагнув, аби і всі страждання – гілки дерева покути – увійшли в усі клітини Його душі й у всі члени Його тіла.

Покинутий, залишений у Своєму людському єстві, молячись Богові з невимовною скорботою, сумом та жахом, Спаситель упав долілиць. І побачив ще виразніше, ніж раніше, гріхи цілого світу в їхньому безмежному лукавстві, в різно­манітних образах та формах.

І все це Він брав на Себе! У молитві, з якою звертався до Свого Небесно­го Отця, Спаситель запропонував Себе як покуту за незліченні людські гріхи!

А сатана насувався з реготом, невимовно страшний серед усіх цих видінь зла, і не припиняв виливати всю свою лють на Христа.

Розгортаючи перед душею Спасителя видіння гріхів, щораз огидніших, він знущався з людськості Спасителя: “Як Ти сподіваєшся взяти все це на Себе, вистраждати всі покарання та відплати за гріхи? Як Ти можеш спокутувати стіль­ки злочинів?”

“Між десятою та одинадцятою годинами якась яскрава смуга з’явилась зі сходу на небі, – розповідала Еммеріх, – і я побачила Ангелів, які рухалися цим шляхом і сходили до Господа, щоб підтримати та зміцнити Його. Печера напов­нилася страшними видіннями гріхів і нечистими духами, які підступали до Спасителя”.

Господь був пригнічений цією прірвою злочинів, але Його душа любила безмежною любов’ю Бога та людину. І Христос узяв на Себе цей жахливий тягар.

Гріхи безперервно проникали в душу Христа, як потоки величезного моря, і Він відчув у цій прірві, в пустелі скор­боти, невимовний жах, коли взяв на Себе тягар усього без­честя світу!

Еммеріх побачила тоді стільки злочинів, що й року не вистачило б, аби розповісти про все, побачене нею.

Христос запропонував Себе в Жертву за всіх, запропонував Себе Отцю як викуп за все зло, і диявол, як колись у пустелі, насував на Нього найрізноманітніші спокуси. Він навіть наважувався викривати безвинність Спасителя, Його безгрішність. “Як Ти можеш, – казав він, – узяти все це на Себе, коли Ти Сам нечистий перед Богом?” І розгортаючи перед Христом Його уявні провини, він з сатанинським зухвальством дорікав Йому.

Диявол звинувачував Спасителя в усіх провинах Його учнів, у спокусах, які Він викликав, докоряв Йому за безлад, який Він приніс у світ Своїм служінням, порушивши давні релігійні звичаї.

Сатана говорив так, як би в таких обставинах говорив найхитріший фарисей, який відчував лють і ненависть до Спасителя.

Він дорікав Господу, що через Нього вбили немовлят у Вифлеємі, а Його батьки наражались на холод, голод та інші поневіряння під час квапливої втечі до Єгипту. Він дорікав Христові за те, що Той не врятував від смерті Івана Хрестителя, Свого попередника; що Він Роз’єднав багато родин; що Він захищав невдячних; не зцілив декількох хворих; дозволив опанованим перевернути бочку з вином і демонам скинути табун свиней в море.

Він дорікав Христові за поведінку Марії Маґдалини, яка після свого навернення ще раз згрішила, а Він повинен був перешкодити цьому. Дорікав Спасителю тим, що Він покинув Свою сім’ю і жив за рахунок інших.

Словом, диявол з пекельним нахабством намагався викликати в душі Господа збентеження та страх, сумніви і сум’яття, які він навіює в останню хвилину звичайній людині, яка поступала в житті згідно зі своїм духом, без надпри­родного впливу. І це тому, що сатана не знав, що Ісус – Син Божий! Він бачив у ньому лише людину з надзвичайними чеснотами.

А Спаситель настільки дозволив переважити Своєму людському єству, що був спокушений і зазнав те, що часто зазнає людина на землі в останні хвилини, коли звітує за прожите.

Щоб випити до дна Чашу першого Страждання, Гос­подь дозволив випробовувати Себе Своїми добрими ділами, які сатана зображав, як неугодні Богові. Диявол дорікав Христові за те, що Він хотів розрахуватися за інших, коли Сам був боржником перед Богом за отриману від Бога ласку, яку Він не зумів належно використати. Божественність Гос­пода дозволила дияволові спокушати Його людськість так, як він спокушав би людину, яка приписує сама собі добрі справи, не опираючись на жертву Спасителя.

Спокусник, не розуміючи усієї ціни Жертви Спасителя і не знаючи Його безмежної величі, намагався показати Йому, що Його добрі справи лише роблять Його боржником Бога, бо Він отримав від Бога силу на ці справи з милості Божої.

Показуючи Спасителю Його борг перед Богом у кожній Його добрій справі, він говорив: “Ось бачиш, Ти знову бор­жник перед Богом через те і те, а Ти ще прагнеш розра­ху­ватись за інших”.

Нарешті диявол почав звинувачувати Спасителя в тому, що Він витратив гроші, які отримав від Лазаря за проданий будинок Марії Маґдалини в Маґдалі: “Як Ти міг витратити без згоди власників те, що Тобі не належало!”.

“Коли спокусник звинувачував Господа, невинність у плоті, – говорила Еммеріх, – я ледве стримувала своє обу­рення від такої ницості, особливо, коли він заговорив про гроші за будинок у Маґдалі. Адже я раніше бачила, що Лазар ці гроші дав на добрі справи, і Господь викупив за них з тюрми в Тірці двадцять сім нещасних, ув’язнених за борги.

Я бачила картину усіх злочинів, за які Преблагий Спаситель запропонував Себе як викупну Жертву. Я відчувала всю несправедли­вість звинувачень, які пригнічували Його. І гріхи цілого світу, тягар яких Він поніс, наче потік полилися і на мене, я зі страхом побачила все нице та погане в моєму житті.

Я безперервно не зводила очей з Господа Ісуса Христа. Я плакала та стогнала, озиралася, шукаючи Ангелів-уті­шителів. Але наш Божественний Учитель самотньо лежав на землі під тягарем Свого страждання та смертельної скорботи...”

Спочатку Господь навколішках спокійно молився, але потім Його душу, втомлену, приголомшену безміром і тя­гарем людських гріхів, невдячністю у ставленні до Бога, охопив такий жах, що, тремтячи і здригаючись, Він вигукнув: “Авва, Отче! Чи можливо, щоб ця Чаша минула Мене? Отче Мій, Ти все можеш! Забери від Мене Чашу оцю”. Однак тут же додав: “Але нехай буде не Моя воля, а Твоя!”

Воля Спасителя була волею Отця. І Господь через Свою безмежну любов до людей прийняв усю слабкість людського єства.

Печера, в якій Він перебував, наповнилась гидкими примарами. Усі гріхи, усі злочини, усі вади, усі муки і не­вдяч­ність напосідали на Нього одночасно. Жах перед смер­тю, навіяний Його людській природі, і тягар Його Викупної Жертви підступили до Нього в найжахливіших виявах. Спа­ситель упав зі схрещеними руками. Холодний піт покривав Його обличчя. Він тремтів у передсмертній борні.

Відтак Він підвівся. Ноги підгинались, майже не три­мали Його. Щоки були блідими, скуйовджене волосся стир­чало на голові.

Була майже одинадцята година, коли Спаситель підвівся. Він ледве йшов. Падаючи і знову піднімаючись, укритий потом, Він вийшов з печери і, ледь рухаючись, дійшов до того місця, де були три апостоли.

Спочатку вони намагалися підтримувати один одного, але потім піддалися скорботі, неспокою, втомі й заснули.

Спаситель прийшов до них не тільки як людина, при­гнічена скорботою, яка просить допомоги у друзів, але також як вірний Пастир, який навіть під тягарем скорботи та горя не забуває про Свою отару, знаючи про небезпеку, що чигає на неї.

Він знав, що друзі в горі та спокусах. Найстрашніші видіння переслідували Господа всю дорогу.

Нарешті Він дійшов до апостолів і побачив, що вони сплять. Знесилений Христос упав біля них і сказав: “Симоне! Чи ти спиш?”

Тієї ж миті апостоли прокинулись і трохи підвелися. А Він сказав їм у повній знемозі й самотності: “І ви не змогли бути пильними зі Мною годину – лише одну годину!”

Побачивши Спасителя – втомленого, блідого, спітні­лого, який промовляв слабким тремтячим голосом, – вони не знали, що думати. І якби не таке знайоме та улюблене сяйво Його обличчя, вони б не впізнали свого Учителя!

Іван сказав Йому: “Учителю, що трапилось? Чи не закликати мені інших? І чи не ліпше нам утекти?”

Христос відповів: “Якби Мені довелося прожити ще тридцять три роки, навчаючи та зцілюючи, Мені б їх не ви­­стачило, щоб зробити те, що Я повинен здійснити до завтраш­нього дня! Не кличте інших: вони не зможуть ба­чити Мене в такому стані й не спокуситись! Ви ж, які ба­чили Сина Людського в Його Славі, можете бачити Його покинутим та засмученим. Але будьте пильними та моліться, щоб не спокуситись, бо дух бадьорий, а тіло не­мічне!”

Такими були Його слова. Він хотів бути відвертим з ними, хотів розповісти про боротьбу людської природи зі смертю, про причину Своєї слабкості. Він розмовляв з ними в сум’ятті й був біля них майже чверть години. Відтак знову повернувся в печеру з душею, огорненою ще більшою скорботою.

Стурбовані, вони не могли стримати сліз, кидалися в обійми один одному, вигукуючи: “Що ж це таке? Що з Ним трапилося? Він геть занепав на дусі!”

Відтоді, як вони прийшли в Оливний город, проминуло півтори години.

Глибоко засмутившись, накривши голови своїми плащами, почали молитися. Але потім знову поснули, бо піддалися спокусі через маловір’я.

Інші вісім апостолів були біля входу в сад і не спали. Той сум, яким була сповнена остання частина розмови Спасителя з ними під час Тайної Вечері, їх дуже стурбував. Вони блукали по Єлеонській горі, шукаючи місце, де можна було би сховатися від небезпеки, якої вони сподівалися.

Цієї ночі в Єрусалимі панував спокій. Євреї у своїх будинках готувалися до свята, а поряд з Єлеонською горою не було наметів тих, хто приїхав на свято Пасхи.

В Єрусалимі учні та друзі Христа ходили з одного місця в інше, зустрічались один з одним, розмовляли. Усі пере­бували в тривожному очікуванні.

З трапезної Мати Спасителя пішла разом з Марією Маґдалиною, Марією Клеоповою, Марією, матір’ю Саломеї, і з Саломеєю – в дім Марії, матері Марка.

Утім потім Пресвята Діва, стурбована чутками, пішла з іншими жінками до міста, щоб дізнатись про Спасителя.

Незабаром прийшли Лазар, Никодим, Йосиф Ари­матейський та деякі їхні рідні та намагались хоч трохи підбадьорити їх. Вони знали дещо зі слів Спасителя, сказаних під час Тайної Вечері, дещо довідалися від учнів, а дещо чули самі, перебуваючи в сусідніх приміщеннях. Вони запи­тали кількох фарисеїв, своїх знайомих, і не дізнались нічого, що свідчило б про те, що Христові загрожує небез­пека. Вони говорили, що не слід турбуватись про Нього під час свята, бо ще нічого не знали про зраду Юди. Пресвята Діва нагадала їм, який збентежений цей нещасний уже кілька днів, з яким поспіхом він покинув трапезну. Вона була впевнена, що він пішов зрадити свого Учителя. Вона Сама застерігала його, кажучи, що він – дитя загибелі.

Незабаром святі жінки повернулись у дім Марії, матері Марка.

Розділ 8

Поиск по сайту: