Отпускные грамоты 5 страница

Згідно з існуючою думкою в науці міжнародного права є обмаль норм загального міжнародного права, які були б під­ставою для надання дипломатичного притулку у приміщен­нях дипломатичного представництва. Такі дії несумісні з функціями представництва і є порушенням суверенітету приймаючої держави. Але це не стосується Латинської Америки, де існує тривала практика надання дипломатич­ного притулку, яка базується на договірних нормах. Прак­тика надання дипломатичного притулку закріплена в та­ких багатосторонніх договорах, як Міжнародний договір, прийнятий у 1889 р. у Монтевідео, Конвенція про приту­лок, підписана 20 лютого 1928 р. у Гавані, Конвенція про політичний притулок, прийнята 26 грудня 1933 р. у Монте­відео, Конвенція про дипломатичний притулок, прийнята 28 лютого 1954 р. у Каракасі.

Договори держав Латинської Америки визначають не лише місце, де може бути наданий дипломатичний приту­лок, але й інші питання. Наприклад, на підставі цих дого­ворів дипломатичний притулок можна надавати лише осо­бам, переслідуваним за політичні погляди. Кваліфікація підстав надання притулку, а також характеру злочину чи мотивів переслідування здійснюється державою, що надає притулок. При цьому існує обов'язок невідкладного повідом­лення компетентних органів приймаючої держави про на­дання притулку.

Надання дипломатичного притулку здійснюється, голов­ним чином, з гуманітарних переконань і лише на певний час. Приймаюча держава має право зажадати від особи, якій надано притулок, покинути її територію. У такому випадку вона зобов'язана безпеку дій особі шляхом надання відпо­відного листа, який би надав особисту недоторканність під час проїзду через її територію. Ця держава також зобов'я­зана прийняти назад цю особу, якщо б вона покинула тери­торію приймаючої держави і жодна з держав не дала б зго­ду на її прийняття на власній території. Усі витрати, пов'я­зані з переїздом такої особи, покриває дипломатичне пред­ставництво, що надало притулок.

Надання дипломатичного притулку є правом держави, а не її обов'язком. Держава (дипломатичне представництво), що надає дипломатичний притулок, має забезпечити відпо­відне перебування особи, що користується притулком, і не дозволити їй дії, що порушують спокій та встановлений суспільний порядок, а також невтручання у внутрішні спра­ви приймаючої держави.

67. див. 66.

68. В ст. 24 Конвенции устанавливается, что архивы и документы представительства неприкосновенны в любое время и независимо от их местонахождения. Неприкосновенность архивов и документов в обычных условиях обеспечивается в силу неприкосновенности помещений дипломатического представительства инеприкосновенности дипломатической почты. Положение ст. 24 впервые вдипломатическом праве специально предусматривает неприкосновенность архивов и документов «независимо от их местонахождения», то есть и в таких случаях, когда они в силу каких-либо причин перестали находиться в распоряжении представительства. Эта неприкосновенность предоставляется в «любое время», то есть даже после разрыва дипломатических отношений. Понятие «архивы» в Конвенции не расшифровывается; предпринятые на Венской конференции 1961 г. попытки дать определение «архивы» были отвергнуты из-за опасения ограничительного толкования этого положения в будущем. Подробный перечень предметов, составляющих «архивы», содержится в принятой позднее Венской конвенции о консульских сношениях 1963 г., однако, следует отметить, что любой подобный перечень в условиях существующего прогресса в области информатики не может быть исчерпывающим, а следовательно, удовлетворительным.

Очевидно, что под «архивами» следует понимать любые носители информации. Понятие «документы» использовано в Конвенции для обозначения текущих документов, которые не относятся к архиву в прямом смысле этого слова.

Понятие «неприкосновенность» в соответствии с Комментарием к проекту статей Конвенции в данном случае означает обязанность государства пребывания обеспечить, с одной стороны, освобождение архивов и документов от каких-либо воздействий со стороны собственных законодательных, исполнительных и судебных органов и, с другой – защиту архивов и документов от посягательств со стороны частных лиц.

Из этого определения следует, что архивы и документы, попавшие в результате их потери, кражи злоумышленниками или каким-либо иным образом в распоряжение местных властей, должны быть незамедлительно возвращены дипломатическому представительству. Местные власти не вправе использовать эти архивы и документы в судебном или административном разбирательстве либо для иных официальных целей. В судебной практике западных стран суды, рассматривая гражданские иски к иностранным дипломатическим представительствам, отклоняют требования истцов о предоставлении ответчиками дипломатических документов со ссылкой на неприкосновенность последних. В практической деятельности ведомств 'иностранных дел может возникать потребность обосновать правомерность использования в официальных целях (например, в судебном производстве) оказавшихся в распоряжении местных властей документов разведывательного характера. На практике имеются прецеденты использования таких документов в официальных целях. Так, в 1980 г. в газете «Известия» была опубликована статья «За кулисами «Кобра Эйс»», в которой отмечалось, что «в руках советских компетентных органов имеются подлинные разведывательные задания и операторские журнал» постов радиоэлектронной разведки, размещенных в посольстве США в Москве. В статье воспроизводились выдержки и фотокопии указанных документов. В западной доктрине международного права при рассмотрении вопроса об использовании в официальных целях документов представительства нередко ссылаются на обстоятельства состоявшегося в Канаде в 1947 г. судебного процесса по обвинению канадского гражданина в шпионаже (Rose V. The Кing). В ходе этого процесса в качестве доказательств по делу использовались документы, украденные советским гражданином из досье советского военного атташе. Суд отказался признать неприкосновенность документов представительства, ссылаясь на угрозу национальной безопасности страны пребывания, а также на тот факт, что он не получил формального подтверждения о их дипломатическом характере со стороны канадского правительства, которое рассматривало себя в качестве собственника украденных документов. По мнению одних западных юристов, комментировавших данный прецедент, ссылка на угрозу государственной безопасности может быть использования в качестве основания для ограничения дипломатических иммунитетов, однако, другие юристы сочли действия канадского суда ошибочными.

Правомерность приведенных обоснований ограничения иммунитетов представляется сомнительной. Использование весьма неопределенного понятия «угроза государственной безопасности», возможность установления местными властями в одностороннем порядке наличие такой угрозы, по существу, равноценны признанию права государства пребывания по своему усмотрению отказываться признавать те или иные дипломатические иммунитеты, то есть произвольно нарушать положения Конвенции. Неправомерны и действия канадского правительства, по своему усмотрению определившего, что оно стало собственником похищенных документов. Обоснование использования в официальных целях документов разведывательного характера, вероятно, можно найти путем толкования положений Конвенции. Анализ этих положений дает основание сделать вывод о том, что документы разведывательного характера нельзя рассматривать в качестве документов представительства. Действительно, такие документы никак не связаны с деятельностью дипломатических представительств; они не имеют никакого отношения к исполнению дипломатических функций, перечень которых содержится в ст. 3 Конвенции. В намерении сторон, договорно закрепивших иммунитет архивов и документов, не входило стремление обеспечить деятельность разведок; в преамбуле Конвенции прямо указывается, что иммунитеты предоставляются «для обеспечения эффективного осуществления функций дипломатического представительства». Таким образом, на документы разведывательного характера в силу того, что они не являются документами представительства, неприкосновенность, установленная ст. 24 Конвенции, вряд ли должна распространяться.

Далее, в п. 2 ст. 27 Конвенции предусматривается, что официальная корреспонденция представительства неприкосновенна, причем «под официальной корреспонденцией понимается вся корреспонденция, относящиеся к представительству и его функциям». Под «корреспонденцией» в данном случае понимаются все входящие и исходящие почтово-телеграфные отправления дипломатического представительства. Понятие «неприкосновенность» означает, что местные власти не вправе вскрывать либо задерживать корреспонденцию, а также использовать ее в каких-либо официальных целях (например, в судебном производстве).

Положение о неприкосновенности официальной корреспонденции явилось новацией в дипломатическом праве, причем многие вопросы, связанные с этой нормой, были в ходе подготовке Конвенции проработаны явно недостаточно и остаются неясными и в настоящее время. Определенные сложности могут, например, возникать при решении вопроса о вскрытии местными властями официальной корреспонденции. Эта корреспонденция, в отличие от дипломатической почты, может не обозначаться какими­ либо «видимыми внешними признаками», указывающими на ее характер. Следовательно, местные власти не всегда будут иметь возможность при наружном осмотре отличить официальную корреспонденцию от частной переписки. Чтобы удостовериться в том, что данная корреспонденция относится к представительству и его функциям, то есть пользуется неприкосновенностью, с ней надо ознакомиться, а это и будет нарушением неприкосновенности. Неясен также вопрос, относится ли к «официальной корреспонденции» письма, направляемые в дипломатические представительства частными лицами. Этот вопрос может представить определенный интерес в таком, например, случае, когда возникает необходимость использования в судебном производстве письма, направленного в иностранное дипломатическое представительство местным гражданином. В самой же Конвенции дана очень обтекаемая формулировка ­«вся корреспонденция, относящаяся к представительству и его функциям» и толковать эту фразу можно по-разному.

Затрагивающие этот вопрос западные юристы полагают, что, несмотря на первоначальный замысел Конференции 1961 г. предоставить иммунитет лишь исходящей корреспонденции, входящая почта должна также рассматриваться как защищенная от всякого вмешательства, включая запрещение на ее использование без согласия в качестве доказательства в суде.

69. Фіскальні. МИТНІ ТА ПОДАТКОВІ ІМУНІТЕТИ

До прийняття Віденської конвенції 1961 р. митний іму­нітет дипломатів подавався згідно з нормами міжнародного звичаєвого права. Він включає три основні елементи: свобо­ду ввезення та вивезення предметів, призначених для осо­бистого користування; звільнення цих предметів від мит­них зборів; звільнення у вигляді загального правила особи­стого багажу дипломатів від митного огляду.

Відповідно до п. 1 ст. 36 Конвенції, держава перебуван­ня, згідно з прийнятими нею законами і правилами, дозво­ляє ввозити "предмети, призначені для особистого користу­вання дипломатичного агента або членів його сім'ї, які жи­вуть разом з ним, включаючи предмети, призначені для його улаштування". Але, як випливає зі змісту цієї статті, вка­зана свобода не є абсолютною, оскільки приймаюча держа­ва має право вводити необхідні обмеження і регулювати порядок ввезення та вивезення тих чи інших товарів. Отже, приймаюча держава, керуючись положеннями Віденської конвенції, конкретизує свої вимоги щодо певної групи това­рів і вводить обмеження. Такі обмеження здебільшого сто­суються автомобілів, алкоголю, цигарок тощо.

Згідно зі ст. 287 Митного кодексу України, глава дип­ломатичного представництва іноземної держави та члени дипломатичного персоналу представництва, а також члени їхніх сімей, які проживають разом з ними, за умови, що вони не є громадянами України та не проживають в Украї­ні постійно, можуть ввозити в Україну товари, призначені для особистого користування, включаючи предмети почат­кового облаштування, та вивозити з України товари, при­значені для особистого користування, включаючи придбані на митній території України, з дотриманням встановленого порядку їх переміщення через митний кордон України. Такі товари звільняються від сплати платежів, за винятком мит­ного збору за зберігання на складах митних органів, а та

кож плати за їх митне оформлення, якщо воно здійснюєть­ся поза місцем розташування митних органів або поза робо­чим часом, встановленим для митних органів.

Особистий багаж глави дипломатичного представництва іноземної держави, членів дипломатичного персоналу пред­ставництва, членів їхніх сімей, які проживають разом з ним, звільняється від митного огляду, якщо немає достатніх підстав вважати, що він містить товари, не призначені для особистого користування, або товари, ввезення (вивезення) яких заборонене законодавством України чи регулюється карантинними та іншими спеціальними правилами.

Огляд повинен здійснюватися тільки в присутності на­званих у ст. 287 Митного кодексу України осіб або їх упов­новажених представників та за письмовим розпорядженням керівника чи заступника керівника відповідного митного органу. Згідно із законодавством України, на митному по­сту допускається також проведення огляду за письмовим розпорядженням начальника посту або його заступника.

Члени адміністративно-технічного персоналу представ­ництва і члени їх сімей, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами держави перебування або не прожи­вають в ній постійно, користуються привілеями, зазначе­ними у п. 1 ст. 36 Конвенції щодо предметів початкового облаштування. Співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва іноземної дер­жави та члени їхніх сімей, які проживають разом з ними, якщо ці співробітники та члени їхніх сімей не є громадяна­ми України та не проживають в Україні постійно, можуть ввозити в Україну товари, призначені для початкового об­лаштування, зі звільненням від сплати податків і зборів за винятком плати за їх митне оформлення, якщо воно здій­снюється поза місцями розташування митних органів або поза робочим часом, встановленим для митних органів (ст. 288 Митного кодексу України). Норми Конвенції про дипломатичні зносини не передбачають звільнення від мит­них платежів товарів, придбаних у державі перебування, і вивозяться за кордон. Законодавством багатьох країн пе­редбачена сплата мита стосовно окремих категорій товарів. Зазвичай, передбачається стягнення мита під час продажу дипломатами раніше встановленого терміну ввезених без мита автомобілів.

У п. 2 ст. 36 Конвенції передбачено, що "особистий ба­гаж дипломатичного агента звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить пред­мети, на які не поширюються винятки, згадані в п. 1 статті, або предмети, ввезення і вивезення яких заборонено зако­ном чи регулюється карантинними правилами держави пе­ребування. Такий огляд повинен проводитись лише в при­сутності дипломатичного агента або його уповноваженого представника".

Дипломатична практика засвідчує, що інколи особи, які користуються митними пільгами, серед них і дипломатичні агенти, зловживають наданими їм привілеями та імуніте­тами у митних справах і займаються контрабандним прове-зенням товарів і цінностей, ввезення і вивезення яких рег­ламентується митним законодавством. А тому багато дер­жав вважають за можливе і необхідне закріплювати у своєму законодавстві заходи, спрямовані на дотримання встанов­леного порядку їх пропускання через кордон. Це стосуєть­ся, насамперед, творів мистецтва, що мають високу худож­ню та історичну цінність, предметів контрабанди, зброї, нар­котичних засобів і навіть домашніх тварин, що вивозяться без належного дозволу. Але дипломат не підлягає особисто­му огляду.

Згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1961 р., на членів дипломатичного представництва не поширюється дія подат­кового законодавства приймаючої держави. Це звільнення стосується всіх податків, зборів і мит (особистих і майнових, державних, районних і муніципальних). Таке звільнення підтверджується внутрішнім законодавством держави пе­ребування. Водночас Конвенція передбачає деякі винятки, які стосуються непрямих податків, включених у ціну то­варів або обслуговування, зборів і податків на приватне нерухоме майно, що є на території держави перебування, якщо дипломатичний регент не володіє ним від імені акре­дитуючої держави для потреб представництва. Це стосуєть­ся також податків на спадщину й оплат на успадкування, що стягуються державою перебування, з винятками, перед­баченими в п. 4 ст. 39, згідно з якими, в разі смерті співро­бітника представництва, який не був громадянином держа­ви перебування або не проживав у ній постійно, або члена його сім'ї, який проживав разом із ним, держава перебу­вання повинна дозволити вивезення рухомого майна помер­лого, за винятком майна, придбаного у цій країні, вивезен­ня якого було заборонене на час його смерті. Крім цього, Конвенція встановлює, що податок на спадщину і мито на успадкування не стягуються з рухомого майна, знаходжен­ня якого в державі перебування зумовлене винятково пере­буванням тут померлого як співробітника представництва або члена сім'ї співробітника представництва.

Незважаючи на те, що ст. 34 Конвенції не звільняє членів персоналу дипломатичного представництва від сплати не­прямих податків, згідно з практикою держав, у яких ці податки передбачені, їх зазвичай повертають на принципах взаємності залежно від визначеної суми закуплених товарів. В угоді між державами визначається коло осіб, які кори­стуються цим правом.

До винятків із правил звільнення члена дипломатично­го представництва від різного роду фіскальних платежів належать збори і податки на приватний дохід, джерело якого міститься в державі перебування, та податки на ка­піталовкладення у комерційні підприємства в державі пе­ребування, а також збори, що стягуються за конкретні види обслуговування (плата за воду, вивезення сміття, освітлен­ня, газ тощо).

Члени дипломатичного представництва не звільняються також від оплати за реєстрацію транспортних засобів, за номерні знаки, а в деяких державах — від оплати за доро­ги, мости тощо. Наприклад, коли 1985 р. Швейцарія ввела оплату за користування автострадами, французькі, австрій­ські та люксембурзькі дипломати, керуючись інструкція­ми своїх урядів, відмовились від неї. Це стало не лише при­чиною непорозумінь між країнами, але й, фактично, в усьо­му дипломатичному корпусі у Швейцарії.

Згідно зі звичаями та міжнародною практикою члени дипломатичного представництва користуються також інши­ми податковими пільгами на підставі внутрішнього права держав.

70. Стаття 26 Віденської конвенції 1961: Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в’їзд до яких забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечувати всім співробітникам представництва свободу пересування по її території

Згідно з конвенцією приймаюча держава зобов'язана запевнити всіх членів персоналу дипломатичного представ­ництва у забезпеченні нею свободи пересування на своїй території, за винятком тих місць, перебування в яких заборонене з огляду на безпеку та встановлений порядок. Такі обмеження існували особливо в період "холодної війни". Зокрема, іноземні дипломати не могли подорожувати за межі 50 км від Москви. У відносинах між США та Україною такі обмеження були зняті в травні 1992 р.

Доктрина сучасного міжнародного права допускає мож­ливість введення таких обмежень. Але для їх обґрунтування здебільшого робиться посилання на надзвичайні обставини, в яких знаходиться держава перебування, на стан крайньої необхідності, який обумовлює неможливість діяти будь-яким іншим чином, крім визначеного (наприклад, стан війни, надзвичайний стан, стихійне лихо, громадянська війна).

Обмеження на пересування може мати лише тимчасовий характер і після нормалізації становища в країні воно має бути скасоване. Звідси неправомірним видається введення спеціального порядку пересування для дипломатів, оскільки під час розробки проекту Конвенції малось на увазі, що "закони і правила про зони", про які йдеться у ст. 26, повинні прийматися з огляду на широку громадськість, а не винятково на дипломатів.

Дуже важливим є імунітет дипломатичних засобів пересу­вання. Маються на увазі будь-які транспортні засоби — сухопутні (як правило, автомобільні), повітряні та водні — які належать, орендуються або передаються для регулярного користування дипломатичним представництвам, співробіт­никам представництва та членам їхніх сімей. Номерні знаки спеціальних серій є необхідним атрибутом дипломатичних засобів пересування, що вказують на наявність відповідних імунітетів, тому відмова у видачі таких знаків або їх вилучення органами влади країни перебування рівноцінні відмові в поширенні імунітетів на дипломатичний засіб пересування. Цей імунітет регулюється двома статтями Віденської кон­венції (22 та ЗО), і сумарно він означає, що дипломатичний засіб пересування не підлятає обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям. Варто наголосити: імунітет від обшуку, реквізицій, арешту та виконавчих дій, що надається засобам пересування дипломатичного представництва та дипломатам, поширюється також на засоби пересування співробітників адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх сімей (ст. 37 Віденської конвенції). Поширення імунітетів на засоби пересування, що належать співробітникам обслуговуючого персоналу. Конвенцією не передбачено.

Незаперечною умовою високоефективної діяльності кон­сульської установи є свобода пересування консульських поса­дових осіб. Це правило закріплене у ст. 34 Віденської кон­венції про консульські зносини і міститься практично в усіх двосторонніх консульських конвенціях, оскільки воно є основоположним принципом всієї філософії дипломатичної та консульської діяльності. Так, у Консульській конвенції' між Україною та Китайською Народною Республікою від 31 жовт­ня 1992 р. у ст. 30 зазначається: «Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд до яких заборонений або регулюється з міркувань державної безпеки, держава перебу­вання повинна забезпечити усім працівникам консульської установи свободу пересувань та подорожей на ЇЇ території».

71. Свобода зносин з органами акредитованої держави є не­обхідною умовою для забезпечення нормальної діяльності дипломатичного представництва. Норми міжнародного права з давніх-давен вважали загальноприйнятим обов'язок держави перебування забезпечити іноземному дипломатичному представництву всі умови для вільного зв'язку зі своїм урядом.

Питання про свободу зносин закріплене в п. 1 ст. 27 Віденської конвенції, яка встановлює, що "при зносинах з урядом та іншими представництвами і консульствами акре­дитуючої держави, де б вони не перебували, представництво може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів і закодовані або шифровані депеші". Аналогічний обов'язок дозволяти й охороняти вільні зносини покладається також і на треті держави, через територію яких офіційна кореспонденція прямує транзитом (п. З ст. 40).

Згідно з конвенцією приймаюча держава зобов'язана запевнити всіх членів персоналу дипломатичного представ­ництва у забезпеченні нею свободи пересування на своїй території, за винятком тих місць, перебування в яких заборонене з огляду на безпеку та встановлений порядок. Такі обмеження існували особливо в період "холодної війни". Зокрема, іноземні дипломати не могли подорожувати за межі 50 км від Москви. У відносинах між США та Україною такі обмеження були зняті в травні 1992 р.

Доктрина сучасного міжнародного права допускає мож­ливість введення таких обмежень. Але для їх обґрунтування здебільшого робиться посилання на надзвичайні обставини, в яких знаходиться держава перебування, на стан крайньої необхідності, який обумовлює неможливість діяти будь-яким іншим чином, крім визначеного (наприклад, стан війни, надзвичайний стан, стихійне лихо, громадянська війна).

72. Дипломатична пошта є одним із видів зв'язку між дер­жавою, її дипломатичними, консульськими та іншими представництвами за кордоном, і має забезпечити нормальне їх функціонування відповідно до норм сучасного міжнародного права. Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції, вона є відповідним "вмістилищем", яке не підлягає ні розпакуванню, ні затри­манню. При цьому "всі місця, дипломатичної пошти повинні мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, вони можуть містити лише дипломатичні документи та предмети, призначені для офіційного користування".

У практиці різних держав "вмістилище" має неоднакову назву. У деяких європейських країнах - bag, у країнах Америки - pouch, у Франції - valise, в Україні - дипломатична валіза, або дипломатична пошта. Кожна дипломатична валіза є місцем дипломатичної пошти.

Визначення дипломатичної пошти має дві основні особливості: функція пошти, тобто передавання офіційної кореспонденції, документів або предметів, призначених винятково для офіційного користування, як інструменту зносин між акредитуючою державою і її місіями за кордоном; зовнішні знаки, що свідчать про офіційний характер пошти.

ЦІ ДВІ Особливості відрізняють дипломатичну пошту від іншихмісць, які перевозять або пересилають як особистий багаж дипломатичного агента або звичайну поштову посилку чи інший вантаж. Суттєвою характеристикою дипломатичної пошти є наявність видимих зовнішніх ознак, що вказують на її характер дипломатичної пошти, оскільки навіть якщо вона буде складатися із місць, що не містять офіційної кореспонденції, документів чи предметів, які призначені винятково для офіційного користування, вона все одно є дипломатичною поштою і як така має користуватися між­народно-правовим захистом.

Способи доставлення пошти бувають різні, її може супроводжувати дипломатичний кур'єр. Вона може бути доручена командирові екіпажу цивільного літака, капітанові торговельного судна. Методи доставлення відрізняються залежно від способів відправлення і транспортування. Сучасне міжнародне право не передбачає жодних правових норм, які б обмежували масу та кількість місць дипломатичної пошти. Однак це не означає, що такі питання розв'язуються на власний розсуд. За загальним правилом такі обмеження можуть бути визначені двосторонніми домовленостями між державами.

Крім цього, встановлюються відповідні вимоги до відправ­лення дипломатичної пошти, які є загальноприйнятими з боку держав. На всі місця дипломатичної пошти заповню­ється документ встановленої форми. Переважно кур'єрський лист, у якому вказується статус особи, що супроводжує пошту, кількість місць, дипломатичної пошти, підпис відправника, завірений печаткою. Дипломатична пошта, відправлена без супроводу, має бути забезпечена супровідним листом, у якому зазначено адресу відправника та одержувача, масу валізи, а також кількість місць дипломатичної пошти. Але в будь-якому випадку всі місця дипломатичної пошти мусять мати видимі зовнішні ознаки, які вказуть на їх характер, і при цьому можуть містити лише дипломатичні документи та предмети, призначені для офіційного користування. Згідно з положенням Віденської конвенції 1961 p., держава, яка надсилає дипломатичну пошту, бере на себе відповідальність У визначенні того з дипломатичної валізи, що, на її думку, вимагає захисту, та які документи і предмети належать до офіційного користування. Як зазначалося вище, у тексті конвенції досить чітко і недвозначно зафіксована непри­пустимість затримання чи розпакування дипломатичної пошти. Але на практиці деякі держави здійснюють спроби перекрутити ці положення, використовують сучасні технічні засоби з метою огляду дипломатичної пошти.

Зрозуміло, що кожна акредитуюча держава зацікавлена у захисті своїх дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти з боку приймаючої держави. Цей захист нормативно закріплений в п. 5 ст. 27 та в п. З ст. 40 Віденської конвенції 1961 р. і він повинен надаватись приймаючою державою шляхом прийняття різних заходів як законодавчого, так і адміністративного характеру у внутрішньодержавній сфері.

Отже, принцип свободи зносин отримав всезагальне визнання як правова норма сучасного дипломатичного права, і його варто також розглядати як ядро правового режиму дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти. Найбільш важливий практичний аспект цього принципу — безпечне, безперешкодне і швидке поставлення дипломатичної депеші та повага до її конфіденційного характеру; він є правовою підставою для захисту дипломатичної пошти і відповідно на приймаючу державу покладається зобов'язання надавати кур'єрові і пошті, коли вони перебувають на території дер­жави, відповідні можливості, привілеї та імунітети, для того щоб забезпечити належне досягнення поставленої мети.

Ефективне застосування норми про свободу диплома­тичних зносин вимагає не лише, щоб приймаюча держава дозволяла і захищала в межах дії своєї юрисдикції вільні зносини, які здійснються за допомогою дипломатичних кур'єрів та дипломатичної пошти, але й щоб аналогічний обов'язок покладався також на державу або держави транзиту.

Переважна більшість держав доручає доставлення дипломатичної пошти за призначенням професійним дипкур'єрам, які зазвичай є співробітниками МЗС. Отже, таке призначення є актом, що належить до внутрішньої юрисдикції акредитуючої держави.

Поиск по сайту: