Мені це було важливо – отримати порозуміння з тими, хто живе «по понятіям». Тим більше згода, що – «обом переможцям прийшов час мило з підлоги підіймати»

Вибачте, що довго не було можливості написати листа. Спробую Вам дещо пояснити, щоб Ви Зрозуміли, що відбувається зараз в Україні.

Ви, мабуть звернули увагу на мої дописи на OR-UM, починаючи з 14 грудня 2006 року. Навколо нас всіх почали чорніти хмари, тому й вирішили ми з обома доньками «загрузити» різних «аналітиків». Особливо, коли почали арештовувати хлопців Дмитра Будима, а в нього зробили обшук. Менша донька Наталка зказала – батько, давай вогонь на себе. Старша приїхала в той день з Харкова і теж схвалила наше рішення. Я й почав «грузити по повній програмі» - щоб не «переварювалось» швидко.

За два тижні до 2 квітня Іванка попедедила, що нам обов’язково треба бути в Києві. Ми вже кілька років навесні їздемо до Києві. Молодша теж спочатку планувала, але потім «відчуваючи» по подіям, передумала. Там якийсь дуже серйозний цикл. 2 квітня по новому стилю – річниця смерті Ісуса Христа, а 2 квітня по старому стилю – річниця смерті Світослава Ігоревича. Та, щей три «9» збігається – 972 рік, 2007 рік і пройшло 2007-792=1035 років. 1+0+3+5=9. 972+2007+1035=999! Ще й повнолуння.

Але, до того, як їхати до Києва мені потрібно було отримати деякі підтверджння. 30-31 березня мені було потрібно папасти на о. Кодачок і підняти Прапори – подати сигнал представникам інших Родів, хто залишився живий. Чому 30-31 березня – це день Мого Роду. За 17 днів в 17 годин (+/- 1 година) Підняти Прапор «Богородиці», або «Око Бога» на Скелі Сірка. 1959-942=1017=9. 999+9=36=9.

Два тижні голову ламав, як це зробити. Після нашої, майже піврічної залоги на о.Кодачок в 2005 році, я з листопада 2005 року так ні разу не зміг туди потрапити – весь час щось заважало. Кілька разів приїздили до острова. Тільки зберемося переправлятись – починаються різні проблеми. Телефонунуть, то з роботи, то з дому, то ще щось. Всим тим, хто зі мною приїде. Я спробував кілька разів, та й перестав, щоб людей на небезпеку не наражати.

Але все склалося так, як було потрібно. Допомогли «козачки заслані». Напередодні, 21 березня до Дніпропетровська повина була приїхати Юля Тимошенко, а мене на цей день запросили на Кодачок. Але Юля не приїхала, й «козачки» передумали везти мене туди. Тому, коли почали збирати людей на «акції» в Києв від Юлі – мене знову запросили на Кодачок. Я зробив вигляд, що не встиг до автобусів БЮТ і пішов в яхт клуб. Старша Іванка мені добре підіграла – телефонувала весь час з Харкова і репетувала, що онуку нічим годувати, а я ніяк не домовлюсь, щоб за гроші до Києва поїхати помітінгувати, як інші гроші заробляють. Бо нас вже на роботу брати не хочуть. Не тільки мене та її, але й її чоловіка навіть.

До обіду протягли час мої «рятівники», але потім все таки попливли на острів. Поки готувались до відплитя я добрий знак отримав від тих, хто «куполи та дзвони на собі носять» - мені показали ікону Казанської Божої Матері. Медаль з цією іконою від місцевих жителів з Старих Кодак наш козак ще в 2005 році отримав на о.Кодачок.

Мені це було важливо – отримати порозуміння з тими, хто живе «по понятіям». Тим більше згода, що – «обом переможцям прийшов час мило з підлоги підіймати».

Розгорнувши два прапора – Малиновий з Білим Хрестом і «Богородиці», ми пішли до острова. Мої «рятівники» були не задоволені, що я розгорнув прапори, але аргументовано мене переконати, чому не можна козакам плисти, як завжди ми ходили на острів під Прапорами – не змогли і змирилися. Так ми й пішли до острова, а над головами літали вертольоти і гідролітак. Серед них навіть вертольот мера Дніпропетровська Куліченка. Не знаю, особисто він літав, чи іншим віддав.

Години за дві дійшли. Поки йшли, з обох берегів Дніпра на нас дивились люди. Виглядало дійсно кумедно – недобудована невеличка яхта без щогли. Біля незграбної, як коробок рубки, якийсь дурень стоїть в камуфляжі, тримаючи в руках по прапору (для багатьох людей незрозумілих), а кілька чоловік лежать на палубі і п’ють горілку.

Висадившись на острів, я розгорнув ще один Прапор – Біло-Червоно-Чорний (Триколор Аріїв) і свою Хоругву, Малиново-Жовто-Блакитну з Білим Хрестом і Гербом з Голубкою на малиновому полі (Прапор-Райдуга). Малиновий Прапор з Білим Хрестом і ці Прапори я поставив на скелях, що до правого берега, а Прапор «Богородиці» (на Малиновому полі два перехрещенних Срібних Півмісяця з Золотим і Чорним Колом в середині, наче Око) підняв на Скелі Сірка (вона до лівого берега).

Чесно кажучи, я особливо нічого не чекав у відповіть. До сімейних байок я часто ставився критично, багато часу пройшло, багатьох знищили. Але те, що потім почало відбуватись, мене здивувало. Спочатку почали з’являтися люди на правому березі (дачі і село Сажанки), потім з Старих Кодак приплив човен з двома жінками, обійшов оголовок острова, де ми знахолились, побачивши мене, привітали і попливли в бік м.Придніпровськ. Через деякий час з Лосиного острова з гущі дерев ПРОСИГНАЛИЛИ СВІТЛОМ. Все як і Заповідали Пращури – «стоячи на Скелі Сірка, над заборою Троян, з Огріні, з боку Самарі, з лісової хащі повинні дати сигнал Світлом, бо Світлослав, а не Святослав в дійсності був». І навіть час співпав – після 17 години.

Мої «рятівники» теж зрозуміли, що це все не просто так і почали допитуватись – про що я просигналив. Я їм чесно розповів. Просигналив я про те, що – «17-й, або 8-й ПІШОВ» і все. 17-й, або 8-й, це одне й теж – Мій Рід (точніше, я з своїми доньками, яке повинно було бути єдине ціле – триєдність). А, що до того, що інші робити будуть, отримавши цей сигнал, сказав теж чесно – не знаю, кожен Рід свої Заповіти має. І вони сами Знають, що робити. А я навіть приблизно не знаю хто вони такі.

О 19 годині ми попливли назад. Прийшли в ахтклуб вже темно було. Я подякував «козачкам» і поїхав додому. Вони трохи тверезіші вже були і лють свою важко долали. З «горя» сіли ще пиячити. Потім, схоже, між собою почали «розбиратись», бо мені телефонували майже о 24 годині – все ще «розборки» відбувались.

З ранку 01.04.2007 року я поїхав з дому, потроху хлопці грошима допомогли і я на перекладних поїхав до Харкова. Там зустрівся на вокзалі з Іванкою і нічним автобусом ми виїхали до Києва. О 7 годині були в Києві і вже о 8-й потрапили до парку, де Маріїнський палац. Потім я зателефонував ВолодиМиру і він вивів на нас одну цікаву Людину. Десь об 11 він під’їхав теж до парку і ми прогулюючись парком серед натовпу «біло-блакитних» спілкувались, він фотографував також, як роздають гроші, воду, та інше «демонстрантам». А, щоб не чіплялись «наглядачі-пастухи», ми ставали з Іванкою так, неначе він нас фотографує.

Іванка, клята, підійде до кого небуть і питає – чому ви сюди приїхали? Людина їй починає відповідати, наприклад, що пенсія мала, а тут 200 гривень за добу платять і годують. Я вона їм – а я в 2004 році за свої гроші їздила і агітувала за Януковича. І що отримала? – 90 гривень на дитину в місяць. Сама роботи знайти не можу й чоловік теж. Як прожити і чим дитину годувати? І в такому дусі.

Люди ставилися привітно, бачучи мене в козацькому однострої. Питали – що козаки вже тут? На що я їм відповідав – ні козаків поки тут немає. Весна, роботи повно у всих. Але, як допечуть людей – Всі Козаки тут будуть, зберуться від Аляски до Карпат і мало не покажеться панам. А наглядачі від Козаків тут зараз є. І прапор з хоругвою в моїй кишені не просто так лежать. Якщо потрібно буде, дістану, залежно від розвитку подій – чи Прапор Малиновий з Білим Хрестом, чи Малиново-жовто-Синю Хоругву (райдугу-веселку).

Нас ніхто не чіпав, бо я ж казав, що привіз правнучку Петра Семьонова, військового суді з Саранска (а це дійсно так) подивитись на це «дійство». Люди питали - так що, й Оренбурзьські козаки, коли треба будуть тут? На що я їм відповідав – як допечуть людей, то Всі Козаки будуть тут. Ще й розповідав їм байку, як до мене був звернувся один з тих, хто «куполи та дзвони» на собі носить і запитав: «Що думає Козацтво? Чи не прийшов час обом «переможцям-Вікторам» мило з підлоги підіймати?».

Так ми, десь до 14 години з хвостиком втрьох ходили в натовпі біля Маріїнського палацу і з людьми спілкувались. Був там і той монах з Києво-Печерської лаври, який нам з Іванкою показав Києво-Барську ікону в 2002 році і назвав Іванку – Йоанною, ще й до якихось мощей хотів нас тоді повести, але я, щоб не втрапити в халепу з якими небуть «пророцтвами», відмовився.

Нарешті, до мене підійшов дуже симпатичний розумний чоловік (схожий на колишнього ГРУ-шника) і запитав прямо: «Що буде робити Йоанна?». Я відповів: «Нічого. Вона приїхала просто подивитись на це дійство і все». На це він відповів: «Жінка-Гетьман буде з Дніпропетровська». Я сказав: «Вам видніше» і ми потихеньку пішли з парку, попрощались з нашим співрозмовником і пішли до офісу «Братства».

Знайомі хлопці з Дніпропетровська, які в суботу їхали до Києва з БЮТ, вже повернулися додому. А, я мав надію, що ми до них пристанемо, ще й гроші вдасться компенсувати. Тому пішли до «Братства», де є міський телефон, щоб з людьми зв’язатись і десь знайти місце переночувати, бо грошей мало було у нас з Іванкою.

Хлопці з «Братства» пригостили нас чаєм з сухарями і дозволили побути в офісі до 20 години. Я знову зв’язався з Дніпропетровськими БЮТ-івцями і попросив допопогти. А поки вони думали і телефонували до своїх хлопців в Києв, був час і ми провідали Поважного Гетьмана Муляву, він мешкає недалеко, на вул. Інститутській.

БЮТ-івці знайшли нам пристанище до ранку – офіс «Пори». Я зателефонував хлопцеві, телефон якого мені дали. Його попередили і від сказав, під’їжайте, допоможемо. Поки ми дійшли з Грушевського до Андріївського узвозу пішки, у них вже виникли якісь проблеми. Ми чекали під дверима, поки зсередини будували барикаду з тумбочок. В середину нас все ж запросили, але через вікно. Іванка зла була, весь день на ногах, голодна (зранку пакетик кефіру випила), нога болить (оса вкусила), а тут залізли через вікно і навіть кави не запропонували, а сами якраз вечеряли.

День дійсно важкий був для неї. О 16-30 ледве свідомість не втратила, потім відійшла. Весь день «шниряли» поряд якісь типи, такого плану, як Микола писав про «Мирний американський уряд». Підійдуть до нас, потім від них смердіти починає, вибачте, гімном і відходять. Потім знову наблизятся і так майже весь день. Коротше кажучи, почала Іванка хлопців з «Пори» «виховувати».

Десь після 20 години зателефонувала молодша донька Наталка з Софієвки. Вона весь час на зв’язку була, переодично телефонувала і про свої відчуття повідомляла. А тут телефонує і каже – виводь Янку з під вогню, відправляй додому, в неї ж однорічна дитина. Легко сказати, бо Іванка мене не хоче залишати, щоб не було, як у квітні 2004 року (коли мені ребра переламали). Поїхали ми на вокзал, бо вона мала надію, що нам на два самих дешевих квитка вистачить грошей. Але, по новим правилам, квитки дорожчають кожного місяця і ціни березня вже не діяли і нам на два квитка не вистачило грошей. Ледве умовив її поїхати самій до Дніпропетровська. За нею в потяг сіли чотирі молодих хлопця і один з них проходячи повз мене сказав тихенько – не переживайте підосавуле, довезем твою доньку. Підосавул, більше звертаються в російських козацтвах. У нас частіше звертаються – сотник.

Іванка поїхала в Дніпропетровськ, а я повернувся до офісу «Пори». Мене хлопці знову запустили через вікно, запропонували кави з печивом. На моє запитання, як їм моя старша донька, відповіли: «Скажена. Генетичний ворог всих українців». Я ж тоді, ще не знав, як вона їх «виховувала», тому трохи здивувався такій характеристиці. Потім почав трохи розуміти, по їхній реакції. Вона їх «розігріла» і потім підказала їм, що вони «м’ясо», яке «відгудували» «ляльководи» і використавши знищать. Я ще дещо їм попідказував. Коротше кажучі, їхні «наглядачи» мене чемно попросили ні про що, ні з ким не розмовляти. Але хлопці нормальні, не дурні, я багато встиг їм підказати і комплект шевронів з Голубкою Світослава їм подарував і листи на OR-UM з цезурою показав. Їх здивувала цензура Миколи Пономаренка на лист з цитатами з «Второкнижжя». Я потім листа Миколі з подякою відправив на OR-UM.

Схоже, Багато Зрозуміли вони тієї ночі і звернулися за поясненнями до своїх «ляльководів». В п’ятницю (06.04.2007 р.) вночі їм «пояснили» – 70 чоловік прийшло зі зброєю й розгромили офіс на Андріївському узвозі. Іх «виховували», а заодно й тих сторонніх, хто там був випадково. Отака зараз в Україні «демократія». І видумав же хтось таке Поганьське Слово, зовсім Чуже Русинам.

А в ту ніч (03.06.2007 р.), я «поспав» трохи на підлозі в офісі, а як зійшло сонце, знову через вікно залишив своє «пристанище» і пішов схилами Дніпра в напрямку Києво-Печерської лаври. Прогулявся добре, місця цікаві «знайомі» познаходив. «Попригадував» дещо з генетичної пам’яті Пращурів, дещо попробував використати. Досить цікаві речі, сучасною мовою – резонансні молекулярні технології. Як для індивидуального використання, так і колективного (поєднання Енергій Людей).

Зайшов до Києво-Печерської лаври, попив води, заніс Козацькі шеврони до Хрестовоздвиженської церкви під Києво-Барську ікону, а також передав подяку монаху, що допоміг Іванці 02.04.2007 р. біла Маріїнського палацу, своєю присутністю і розмовами з людьми. Залишив шеврони ще койде в яких місцях – хай люди фантазують, власний Розум розвивають.

Після обіду поїхав за місто на трасу і почав попутну машину «ловити», бо грошей не було. Години дві пройшло поки знайшов «попутку» до Дніпропетровська. Поки чекав, передав через машину з Азербайджану «передачку» мусульманам. Я їм свого часу, на початку 90-х допомогав в придбанні бронежелетів та інших подібних речей в Світловодську і Кірешах, потрібних для іхньої держави в той час.

Десь в 00-30 мене довезли до Дніпропетровська. По дорозі кілька разів зупинялись, водій пив каву, щоб спати не хотілось, а я спілкувався з людьми. Дуже цікаво, в деяких селах по трасі дуже негативне ставлення до Тимошенко, кажуть: «відьму спалити треба на вогні, всі нещастя наші через неї». І починають розповідати такі байки, що людина з здоровому глузді не сприйме. Все як завжди, гебреї технології свої не змінюють – чим неймовірніша брехня, тим швидше люди в неї повірять.

Висадив мене водій при в’їзді до Дніпропетровська, на лівому березі і я пішки пішов до себе додому в Лоцманську-Кам’янку, на правий берег. Десь, приблизно ще 20 км пройшов. Давненько я такі «маршброски» не робив, 35 км по Києву та 20 км вже дома, разом не менше 55 км буде. Нічого, нормально, ще километрів 10-15 спокійно пройти міг. Що таке, коли пішки багато хожу, а не на машині, як мої майже всі знайомі. Для них і 5 км пройти тяжка праця і все дивуються, чому я пуза не маю, як вони. Пращури мудріші нас були, за 20-30 км пішки спокійно ходили і працювали багато фізично, бо землі багато мали, а її ж обробити треба. Тому й здорові були і що таке таблетки навіть не знали.

Дома все продовжується в тому ж руслі. З роботою проблема, а на пенсію в 374 гривні важко прожити навіть самому, а ще ж молодшу Наталку годувати й одягати треба, росте ж, вже 16 років виповнилось. Навіть хотів за гроші до Києва поїздити «помітінгувати», але нас з Смакотою поводили за ніс тиждень і так і не вдалося ні разу поїхати. Чомусь не хочуть, щоб ми з ним туди їздили. Його продовжують «тримати на гачку», обшук вдома зробили. Зачепиться нізашо ж, ніякого криміналу ж за ним немає, так хоч як свідка по одній справі приплутали. Практично всіх, навіть потенційно небезпечних патриотично настроєнних людей пробують будь яким шляхом зануздати. То бізнес поприкривали, то ще штучні «підстави» роблять, щоб під контролем тримати і мати материали для «впливу»-шантажу. Так що така у нас зараз «демократія», хоч європейська, хоч американська чи ще як назвати її.