АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Теорія екстериторіальності

Читайте также:
  1. Економічна теорія добробуту. Функція корисності Бетмана і Неша.
  2. Економічна теорія у США
  3. Ж) Квантова теорія поля
  4. ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПО ДИСЦИПЛІНІ «ТЕОРІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ»
  5. Загальна теорія політичних партій
  6. Кардиналістська теорія поведінки споживача
  7. Квантова теорія фотоефекту
  8. Класична та кейнсіанська теорія
  9. Класична теорія політичного розвитку.
  10. Ленінська теорія імперіалізму як продовження і розвиток соціально-економічного вчення К. Маркса
  11. Міф перший: «теорія спільної колиски»
  12. Пояснювальна записка до програми з навчальної дисципліни «Економічна теорія».

 

Дипломатичні привілеї та імунітети ґрунтуються на трьох основних теоріях. Це – теорія екстериторіальності, теорія представницького характеру і теорія функціональної необхідності.

Теорія екстериторіальності (позатериторіальності), зводиться до представлення, що посли, якщо і перебували фізично в іншій державі, у юридичному змісті розглядаються як такі, що продовжують знаходитися на території свого суверена і, отже, як би поза територією держави, де вони в дійсності виконували свої функції.

Ця теорія виникла на ґрунті зростання абсолютизму, що об'єднало всю територію держави під егідою єдиної королівської влади, створення та зміцнення початку суверенітету монарха у внутрішньодержавних та міжнародних відносинах. Усередині держави з початку суверенітету існувало необмежене панування територіального принципу – виняткова влада монарха, його судів та участі адміністрації над усіма людьми у межах державної території [23, с. 193].

Одним з наслідків суверенітету було домагання абсолютних монархів на почесне і привілейоване становище своїх послів як представників особи суверена. Дипломатична практика, яка йшла шляхом розширення посольських привілеїв, потребувала надання їм правового обґрунтування, але при цьому вимагалося примирення територіальних і екстериторіальних прав суверенітету.

Згодом поняття екстериторіальності перетворилося з допоміжної юридичної формули в самостійний юридичний принцип, який брали до уваги як безпосередню підставу юридичних привілеїв. А сам термін «екстериторіальність» ввійшов у вживання значно пізніше, – вперше слово exterritorialitas впровадили ужиток в 1749 р. Наприкінці XVIII століття воно вживається Г.Ф. Мартенсом французькою (l’exterritorialite) і німецькою (die Exterritorialitat) мовами. У цьому значенні це поняття часто застосовувалося дипломатичними відомствами в XVIII і навіть у ХІХ столітті.

Розширення початкового значення теорії екстериторіальності було пов'язано з тією ж обставиною, що сприяло її виникненню і швидкому визнанню – з тенденцією до міцного закріплення широких дипломатичних привілеїв. Оскільки фікція перебування у власній країні відносилась як до постаті посла, так і до займаного ним приміщення, ця теорія у своїй абсолютної формі служила правом притулку у дипломатичних закритих приміщеннях і правом посла на юрисдикцію над своїм персоналом.

Навіть після того, як надмірні привілеї відійшли в минуле, теорія екстериторіальності, яка набула величезного авторитету у дипломатичній та судовій практиці, довго продовжувала застосовуватися у вищевказаному широкому значенні, становлячи основу претензій, що виходили далеко за межі дипломатичних привілеїв. Так, спираючись на теорію екстериторіальності, дипломатичні представники неодноразово вимагали вилучення з місцевої юрисдикції будь-яких дій, вчинених у приміщенні посольства, навіть якщо вони відбувалися звичайними особами.

Проте з другої половини ХІХ століття, коли тенденція до зростання дипломатичних привілеїв поступилася місцем протилежній тенденції –скороченню, коли розширилась законодавча регламентація особистих і майнових прав громадян, а науці міжнародного права гору взяв позитивний напрям, теорія екстериторіальності стала втрачати колишній авторитет і все більше виявляла свою неспроможність на практиці. Суди продовжували застосовувати поняття екстериторіальності, але зазвичай вони відхиляли висновки, які логічно випливали з буквального сенсу цього поняття, і сторони знаходилися в непримиренній суперечці з положеннями чинного права [15, с. 19].

В окремих випадках суди прямо засуджували теорію екстериторіальності у її початковому розумінні, як таку, що веде до хибних висновків і приховує небезпеку обману внутрішнього правопорядку держави, приймаючої іноземного посла.

Отже, поняття екстериторіальності не розглядалося судами як презумпція, котра у своєму буквальному сенсі є безпосередньою підставою дипломатичних привілеїв; воно практично звелося до символічного позначення всього привілейованого становища дипломатичних представників або до умовного терміну, що визначає окремі дипломатичні привілеї – найчастіше імунітет дипломатичної резиденції чи імунітет дипломатичних агентів від місцевої юрисдикції.

Більшість юристів-міжнародників відмовилася від теорії екстериторіальності. Численні й різноманітні заперечення проти теорії можна зводити до наступних основних положень:

1. Поняття екстериторіальності є фікцією, а фікція неспроможна бути підставою чинного права.

2. Поняття екстериторіальності - це лише символ відомого юридичного становища, але воно неспроможне бути його підставою, бо саме потребує підстави, якою це юридичне становище надається. Спроба юридично обґрунтувати дипломатичний імунітет за допомогою поняття екстериторіальності становить з погляду логіки petitio principii.

3. Теорія екстериторіальності мала деякі розумні підстави у минулому, але вона віджила своє, а суперечності з принципами сучасного права на практиці ведуть до помилкових висновків і породжує непорозуміння.

4. Теорія екстериторіальності не є потрібною, оскільки для юридичного обґрунтування прав та привілеїв дипломатичного представника немає потреби вдаватися до фікції; на те, що він і надалі перебуває у країні, є більше солідні підстави; при цьому сама фікція не охоплює всіх видів імунітету.

5. Теорія екстериторіальності дає підстави для домагань на непомірно широкі привілеї, які виступають поза межі практично визнаного дипломатичного імунітету [7].

Та деякі автори, визнаючи силу цих аргументів, висунутих критиками теорії екстериторіальності, тим не менш висловлюються за збереження поняття екстериторіальності як терміна, що відповідає звичному слововживанню, а також вдало визначає всю суму дипломатичних привілеїв.

У сучасній доктрині багато авторів виступають проти поняття екстериторіальності як юридичного принципу і навіть як технічного терміну, що умовно означає поголовно усі чи окремі дипломатичні привілеї[24, с, 25].

Теорію екстериторіальності критикують майже всі наукові праці з дипломатичного права, і у наш час вона мало застосовується, хоча посилання на неї зустрічаються в періодичній преси та дипломатичній практиці.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)