Сторінки щоденника

Градус забуття над прірвою реалій

Незабутній той момент, коли повіки закриваються від задоволення. Коли душа тріпоче десь там, аж під небесами.

О.А.

Сторінки щоденника

І чому ж все як завжди? Нестерпно відчувати одне і те саме постійно. Тоді навіщо люди живуть і переживають за одне і те ж саме?.. Це для мене незрозуміло. Взагалі. Навіщо години смутку і миті печалі над своєю долею? За які гріхи людям жалоба? Чому все так гармонійно поєднано? Злим людям надається добро, а добрим – зло. І де ж справедливість? Добре, згідна, її не існує. Тоді я живу дарма? Я ж, здавалось би, борець за справедливість, а мені і не надається ні краплі цього почуття небесами. За що таке я караюсь, в яке провалля мені впасти, щоб заробити прощення? О, ні. Мені не дано зрозуміти силу думки забуття страждань і болі, силудумки забуття віршів і прози.

Сила – це те, що мені не дано. Взагалі, я не можу цього зрозуміти. Як так просто можна забувати свої нещастя, незгоди і просто жити далі? Неможливо. Викидати минуле в небуття і зникати в пітьмі. Все, що я зараз пишу настільки маячня, що мені аж страшно іноді приймати цю шаленість думки. Ох, почитати би мій минулий щоденник, скільки там переживань і страждань, сліз і болі… Навіщо ж тоді взагалі писати? Куди потім піде ця пуста трата паперу і чорнила?

Ал мені дійсно страшно відкриватись комусь… Так не хочеться, щоб хтось так само заліз в душу, як сьогодні. Це вторгнення у мій особистий простір, у моє особисте життя, особисті думки, переживання і почуття. Це дійсно до болі неприємно, коли хтось от так залазить в душу насильно, не питаючи дозволу. Не усвідомлюючи, що може зробити мені боляче, неприємно і пусто. Цього не усвідомлюють. Просто не розуміють, що мені дійсно пусто стає потім, таке відчуття виникає, ніби вирвали шмат душі, або взагалі її забрали. А вони і не зрозуміють, бо самі не переживали. А не зрозумієш, доки не переживеш, так вже склалося. Хочу бути завжди вільною. Так, хочу! Та чому ж не виходить? Чому ж доля розпоряджається мною інакше? Я сама хочу бути розпорядником своєї долі, своєї душі. За що ж такі несправедливості? Не розумію. І взагалі, навіщо щось розуміти, жити з нерозумінням життя? Я сама себе вже погано розумію, не те що життя і долю. Тільки звідки взагалі це нерозуміння з’явилось? Нічого не розумію. Ну от, знову нерозуміння. І нічого не зміниться від того, що я висплюсь нарешті. Не зміниться, тому що все завжди якщо і змінится, повртається назад. Недосконалий світ. І скільки ще недосконалостей… Впринципі, це здавалось би нічого… {перервана думка, яку вже не повернути}

Мені холодно. Це не залежить від температури повітря чи тіла. По-моєму, це стан душі. Чи не так?

Я вчора була неправа, говорячи, що світ незмінний. Все змінюється, все. Кожну секунду, кожної миті. Час! Коли ще буде дата 09.04.2014?

Змінюється і відношення. Не можна бути разом, не люблячи. Але якщо існує прив’язаність, дуже сильна, то неможливо щось змінитию Хоча, її можна перебороти, але це дуже важко. Я скажу більше, це майже неможливо. Може спробувати? Але я так ще хочу відчути як його губи торкаються мого плеча, як мої пальці сплітаються з його, як його обійми поглинають мене, як його пальці тонуть в моєму волоссі, як його плечі тримають мою втому. Як його слова пестять мене, як його погляд проникає глибоко, так, що можна втопитися, не вижити, як його очі виймають з мене душу, виймають серце і всю прив’язаність. Хочеться знову втопитися у обіймах і цілунках. Хочеться поглинутись у відчуття потрібності, без пустоти, яка нагнітає мене щоночі. Яка душить мене своєю вторгненістю і пустими квінтами. Це хіба любов, коли готова віддати за нього життя? Тоді, чи можна любити двох? Нічого не розумію, нічого. Чи може я знову буду відрікатись від усього? Ні, не буду. Та чи можна любити обох?

Обох відразу?

Поиск по сайту: