Народницько-позитивістська традиція кінця ХІХ ст

Народництво - центральний термін української інтелектуальної історії, по­літики й культури - включає в себе широке коло понять. Це політична ідеологія, спосіб художнього існування літератури, стиль або системою стилів, а також спосіб теоретичного осмислення культури.

Народницька доба в політичній історії України охоплює 1840–1880 pp. й має «два послідовні етапи, «романтичний» (покоління кирило-мефодіївців) та «позитивістичний» (покоління Старої Громади). Для першого покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівности і братерства), релігійний ентузіязм з реформаторським забарвленням та нахил до демократично-федералістичного панславізму... Позитивістичне покоління, що прийшло до голосу в 1860-х та досягло розквіту в 1870-х роках, наполягало на силі критичного пізнання». Українське літературне народництво також можна поділити на ро­мантичний і позитивістичний період. За перші сто років свого існування воно виробило систему стилів, хоча не створило єдиної естетичної формули, включаючи таких різних авторів, як І.Котляревський і Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко й М.Куліш, І.Нечуй-Левицький і Панас Мирний, І.Франко і Стефаник та інших. Народництво мало різні напрями, - більш народне (наприклад, етнографічно-селянські твори І.Нечуя-Левицького і його ж агресивну позицію з приводу чистоти літературної (народної) мови) і менш народне («турґенєвські повісті» Олени Пчілки або «молдавські» й «татарські» оповідання 90-х М. Коцюбинського).

Уже сам перелік цих імен говорить, наскільки широка ця традиція в стильовому, жанровому та інших розуміннях і наскільки проблематичним може видатися саме поняття «народництво» як літературознавча категорія.

Народництво як критична школа є методологією розгляду літератури, побудови її історії й канонів, а також способом читання тексту. Воно є специфічною критичною мовою, дискурсом з відповідними ключовими словами, лейтмотивами, специфічною інтертекстуальністю та кодами. У широкому сенсі слова зріле літературне народництво давало відповідь на питання про сутність літе­ратури й культури взагалі. Однак цій відповіді бракувало одностайності. Народництво було мінливим і багатоликим.

В осерді політичного народництва, як відомо, лежала концепція народу як селянства, її підтримувало багато ідеологів, зокрема Іван Франко, найавторитетніший теоретик політичного, економічного й літературного народництва свого часу. Наприкінці XIX століття народництво дедалі активніше теоретизувало щодо себе самого як естетики. Народницьке теоретизування мало обґрунтувати й виправдати українську літературу, пояснити, чому вона є такою, як вона є, ане іншою, і якою їй бути надалі. Більше того, довести, що саме в народницькому пафосі її оригінальність, винятковість і навіть перевага над іншими літературами, які позбавлені собі на шкоду високої суспільної ролі й демократизму, що їх має література українська.

За всієї очевидності та безсумнівності завдань, які висував І.Франко та його оточення, консолідація літературних сил на платформі народництва або монополія народницького дискурсу в теоретичній риториці культури на цьому найвищому етапі його розвитку не була повною.

(С. Павличко)

Поиск по сайту: