Урок 2 ГОЛОД 1921—1922 рр. В УКРАЇНІ

Внутрішнє становище України на поч. 20-х рр. характеризувалося глибокою кризою:

економічною розрухою; (наслідки світової війни і революції)

політичною нестабільністю, яка була результатом незадоволення селян продрозкладкою;

збройним опором селянства, селянським повстанським рухом.

Причини голоду:

1 катастрофічна розруха в сільському господарстві і промисловості і політика «воєного комунізму», яку проводили більшовики;

2 посуха 1921 р., яка різко загострила ситуацію з хлібом у південних районах України;

3 голод у в південних губерніях можна було уникнути, якби республіка мала право перерозподіляти лишки продуктів з Лівобережжя та Правобережжя на користь Півдня.

Політика «воєнного комунізму» у 1921 - Деякий час після закінчення громадянської війни більшість членів РКП(б) стояла на позиціях «воєнного комунізму». Ці панівні в бі­льшовицькій партії настрої позначилися на планах щодо найближчого майбутнього. Наприкінці грудня 1920 р. відбувся VII Всеросійський з’їзд рад, що увійшов в історію передусім за­вдяки прийнятому на ньому плану електрифікації Росії (пла­ну ГОЕЛРО). Найпотужніші станції планувалося побудувати в Україні, серед них—Дніпровську ГЕС. На думку В. Леніна, план ГОЕЛРО мав забезпечити створення економічного фундамен­ту комунізму.

Продовжувався курс на одержавлення народного господар­ства. На початку березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив: «Здійснити до кінця націоналізацію та концентрацію приватновласницьких підприємств».

Серед більшовиків панувало переконання, що комунізм - справа недалекого майбутнього. Шляхи досягнення комунізму його прихильникам здавалися цілком зрозумілими:

у сільському господарстві – введення продрозкладки(вилучення «надлишків» продовольства в селян) вилучали до 85% врожаю; впровадження державної монополії на продаж та заготівлю хліба; запровадження кругової поруки; заборона оренди, найманої праці; спроба створення колективних господарств – комун, які обю»єднували землю, худобу, інвентар і побут комунарів; створення продзагонів для збирання продналогу.

В промисловості: націоналізація всіх підприємств; державний контроль над виробництвом; загальна трудова повинність з 18 років; мілітаризація труда – створення «Трудової армії»; зрівняльний розподіл продуктів серед робітників.

В торгівлі і фінансах: заборона вільної торгівлі; ліквідація товарно-грошових стосунків; прямий товарообіг; тверді ціни на товари; карткова система постачання для міського населення; безоплатне житло, комунальні послуги, транспорт.

Методи впровадження реформ: червоний терор; жорстка централізація; створення продзагонів; реквізиції, конфіскації майна.

Наслідками ціх реформ стали: катастрофічне скорочення виробництва;формування адміністративних меодів управління; різке падіння життєвого рівня населення; зростання напруження в суспільстві; розгортання руху проти політики більшовиків.

Причиною повстанського руху стала репресивна політика більшовиків. Лідерами повстанського руху стали Нестор Махно, Микола Григор»єв, Дмитро Терпіло (Зелений), Ангел. Під час повстанського руху були утворені народні республіки – Баштанська на Миколаївщині і Висунська Більшоицька політика не влаштовувала населення і проти більшовиків піднялися не лише заможні селяни, а і середняки і інтелігенція.. Цей рух виник внаслідок продовження після громадянської війни політики воєнного комунізму. Повоєнне здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин наштовхнулося на збройний опір селян. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях, поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм. За офіційними даними, наприкінці 1920 р. - на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози з його боку для радянської влади свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Врангеля.
Що привело до «особливості впровадження НЕПу в УКраїніПроти українських повстанців було кинуто великі сили Червоної армії. Уникаючи боїв із ними, селянські отамани дія­ли традиційними партизанськими методами, руйнуючи кому­нікації, знищуючи представників радянського апарату, дрібні червоноармійські загони. В березні 1921 р. Махно, під коман­дуванням якого було до 15 тис. бійців, переважно кіннотників і кулеметників на тачанках, розділив свою армію на три групи й один загін, ускладнивши тим самим завдання червоних, котрі змушені були розпорошувати свої сили, діючи у ворожому ото­ченні. Восени 1919 році Махно порвав з більшовиками, але через рік його підбурив Фрунзе знов вступити в союззбільшовиками, що остаточно підірвало спротив повстанців.

Щоб населення не підтримувало повстанців, більшовицьке командування обрушило на членів сімей махновців, їхніх односельців нову хвилю репресій, не зупиняючись перед роз­стрілами без суду і слідства, взяттям заручників. Але така жорстокість лише роздувала полум’я народного опору.

Незадоволення більшовицькою диктатурою наростало і в робітничому середовищі. На підприємствах Харкова, Києва, Одеси, та інших міст спалахнули страйки, де поряд з економічни­ми висувалися політичні гасла, серед котрих було особливо по­ширене: «Ради без більшовиків». Великий страйк голодних робітників відбувся в Катериносла⳥, про що маємо документ: «Загальне становище Катеринославської губернії сумне у всіх відношеннях. Гостра продовольча криза. Безробіття і велика смертність голодних робітників. Заводи стоять. Робітники, які чекали,що радянська влада пустить заводи, дуже незадоволенні» Почавшись у залізничних майстернях, рух незадоволення швидко перекинувся на інші підприємства мі­ст і почав набувати небезпечного для властей розмаху. Ф.Сергеєв (Артем) писав 3 квітня 1919 року: «на найміцніших заводах, де не було, або майже не було меншовиків, куди вони не могли появлятися, їх тепер слухають з увагою і завзято аплодують»

Таким чином, наприкінці 1920 - на початку 1921 р. біль­шовицька партія знову зіткнулася в Україні з масовим опо­ром її політиці. Опір проходив під гаслом «Ради без більшовиків»

Голод 1921 року, як неслідок воєних дій і політики більшовиків, охопив Катеринославську, Донецьку, Запорізьку, Одеську, Миколаївську губернії, а також південь Харківської. В цих регіонах склалося катастрофічне становище: кількість голодуючих лавиноподібно збільшувалася, до сер. 1922 р. вона вже становила по всіх губерніях 5,6 млн. чол., що становило 25 % населення УСРР. Деякі дослідники називають різні цифри голодуючих — від 4 до 7 млн. чол.

В Україні епіцентром лиха стала Запорізька губернія: тут голодувало майже 100 % населення. В Одеські губернії — 90 %. Особливої гостроти голод набув 1922 р. Водночас з голодом влітку 1921 року в Поволжя, яке теж голодувало, спалахнула епідемія холери. Взимку 1921—1922 рр. вона розповсюдилася в Україні, зокрема в південних губерніях.

Поведінка радянського керівництва щодо ситуації, яка склалася в голодуючих районах України: замовчування факту наявності голоду; продовження забору продовольства та вивезення хліба з України; вилучення церковних цінностей під приводом боротьби з голодом; Міжнародним організаціям дозволено надавати допомогу голодуючим; - ARA (американська адміністрація допомоги) очелена президентом США Г.Гувером; - Фонд Ф.Нансена (дослідник Північного полюсу Землі); - Міжнародний комітет робочої допомоги; - Червоний Хрест; - релігійні організації. У травні 1922 р. голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом в Росії відбувся перелом в кращий бік. На Україні ж ситуація катастрофічна: на Херсонщині зафіксовані випадки канібалізму і продажу людського м'яса в Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі та ін. робітничих районах — вимирання робітників важкої індустрії та їх сімей. В той же час Петровський в листі до голови ВЦВК повідомляв, що Україна відіслала до голодних губерній РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в 4 рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслано всього 232 вагони.

Військові підрозділи перекривали всі шляхи, що зв'язували північні області України з південними. Продукти, які будь-хто намагався провезти на південь своїм родичам чи на продаж, конфісковувалися. Незважаючи на неврожаї, в південних губерніях України продовжували хлібозаготівлі. Розмір продподатку з України в голодний 1922 р. планувався страшенно високий — 95 млн. пудів хліба. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від продподатку. На к. 1922 р. тут, із застосуванням насилля, було зібрано 80,6 млн. пуд. хліба.

Трагедія повторилася взимку 1922—1923 рр.: у цей час на Україні тільки дітей голодувало 2 млн. Ряд істориків вважає, що головною причиною повторного голоду, як і в 1921—1922 рр. був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки: було вивезено 18 млн. пудів хліба 2.5 млн. до РСФРР і більше 15 млн. пудів пішло на експорт.

Результатами цього голоду стали: загибель близько 1,5 млн. осіб; непрямі втрати – 5 млн. осіб (міграція, зменшення народжуваності); придушення селянського повстанського руху; зміцнення більшовицького режиму.

Під тиском антибільшовистського руху більшовикі мали відмовитись від політики «воєнного комунізму» і це було вирішено на X з’їзді РКП(б), який відбувся в березні 1921 р. З’їзд проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це перший крок до нової економічної політики

На підставі рішень X з’їзду РКП(б) Всеукраїнський виконавчий комітет і Раднарком УСРР прийняли декрет і розпорядження, спрямовані на впровадження непу, продовольча розкладка замінювалася продовольчим податком. Після виконання податку селянин отримував право вільно розпоряджатися залишками своєї праці - продавати їх. Це створювало економічні стимули для розвитку сільського господарства.

Однак широко разрекламований неп у 1921 р. так і не прийшов в українське село. Обсяги податків були надзвичайно високими, а в Олександрівській губернії, наприклад, взагалі проводили валовий збір зерна.

Хоча історія дала на це питання свою відповідь, на нашу думку, альтернативне рішення все ж існувало. Щоб уникнути голоду, необхідно було реалізувати такі першорядні заходи: якомога раніше відмовитися від політики продрозверстки, яка вела до скорочення посівних площ та зменшення кількості товарного хліба; припинити вивіз хліба з України та перерозподілити рештки зерна з Лівобережжя і Правобережжя на користь голодуючого Півдня; уповільнити темпи хлібного експорту; своєчасно на державному рівні визнати, що в Україні починається голод, а не мають місце чергові “труднощі з продовольством”, і звернутись по допомогу до міжнародного співтовариства.
Але переробити історію неможливо. Голод був жахливий і
особливої гостроти голод набув у 1922 р. У травні цього року голова ВУКВК Г.Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом “у Росії - перелом у кращий бік. На Україні - навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються… На 1 квітня голодуючих 3 млн.”. Через тиждень у листі до М.Калініна він з болем констатує: “Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала у прикріплені до неї голод губернії РСФСР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям…”
Взимку 1922 - 1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, в цей час у республіці голодувало 2 млн. дітей. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Це стало причиною появи тезис а про «особливості впровадження НЕПу в Україні» - він розпочався пізніше, ніж в Росії, лише в осени 1922 року.

Поиск по сайту: