АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Періодизація розвитку Римської держави і права

Читайте также:
  1. E. АВТОРСКИЕ ПРАВА
  2. I. ОСНОВНЫЕ ЦЕЛИ, ЗАДАЧИ И ПРИНЦИПЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КПРФ, ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ПАРТИИ
  3. II. Права тюремных священников.
  4. II. Сучасний стан розвитку освіти
  5. II. ЧЛЕНСТВО В ПАРТИИ. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ЧЛЕНОВ КПРФ
  6. II. ЧЛЕНСТВО В ПАРТИИ. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ЧЛЕНОВ КПРФ
  7. III. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ОРГАНИЗАЦИИ
  8. III. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ПАРТИИ
  9. III. Права и обязанности Сторон
  10. III. УЧАСТНИКИ КЛУБА. ПРАВА И ОБЯЗАННОСТИ ЧЛЕНОВ КЛУБА
  11. IV етап – концепція поліхудожнього розвитку учнів Б.П.Юсова.
  12. IV. Перші кроки римської поезії під впливом грецької

Періодизація розвитку римської держави не збігається з періодизацією розвитку римського права. Це пояснюється тим, що право виникає і існує не тому, що є держава, законодавчі органи, а тому, що певні суспільні відносини, потреби, інтереси не можуть бути виражені, структуровані, реалізовані нормально поза правових форм. Саме правові форми і являються першою об’єктивною і історично-логічною причиною виникнення, існування і функціонування права. Виходячи з цього, найбільш виваженою слід вважати наступну періодизацію розвитку римського права:

- період докласичного римського права (754 - 367 рр. до н.е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Цікавою в зв’язку з цим являється характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають ні окремі особи, а сім’ї, роди; об’єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовиться від подарунка, а його прийняття тягне за собою необхідність віддарити дарувальника;.

- період класичного римського права (367 - 27 рр. до н.е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

- період післякласичного римського права (27р. до н.е. - 476 рр. н.е.) характеризується як період прийняття конституцій імператорів і проведення перших кодифікацій законодавства.

 

3. Державний і суспільний лад Стародавнього Риму
1.1 Станово-класовий поділ
У римської республіки не було писаної конституції. Основний закон Римської держави складався переважно з окремих конституційних законів, прийнятих у різний час, частиною з конституційної практики, який увійшов у звичай.
Так як Римська республіка була рабовласницькою полісом, то все її населення розпадалося на вільних і рабів. Раб був не суб'єктом, тобто носієм права, а тільки об'єктом його.
При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва, а також на працівника виробництва, тобто раба, якого рабовласник може продати, купити і навіть вбити. У «Дигестах», пізньому римському законодавчому пам'ятнику, читаємо: «Що стосується права громадян, то раби вважаються нічим». Вільні у свою чергу, ділилися на римських громадян і вільних не громадян. Ці останні складалися з не мали громадянських прав італіків, з іноземців, що знаходилися під заступництвом Риму, і, пізніше, з вільних жителів провінцій (провінціалів).
Тільки римські свободнорожденниє громадяни, тобто народжені від шлюбу римських громадян або від римської громадянки, яка не перебувала у шлюбі, володіли всією повнотою цивільних прав.
Ці права складалися з права голосувати, у народних зборах, права бути обраним на будь-яку державну посаду, права власності, права вступати в законний шлюб, права укладати угоди, права служити у війську і ін Вільновідпущеники (лібертіна), тобто колишні раби, відпущені на свободу, володіли обмеженою правоздатністю (наприклад, не могли бути обраними на вищі державні посади).
Нобілітет, або сенаторське стан, юридично не користувався ніякими особливими політичними правами порівняно з іншими вільно народженими. У нобілів були тільки деякі почесні права побутового характеру. Наприклад, тільки нобілі могли виставляти у себе в будинку воскові маски предків (ці маски несли також на похороні), нобілі займали передні місця в театрі і пр.
У III в. до н.е. з вільних почало виділятися стан вершників. За сервіанской конституції, вершниками називали найбагатших людей першого розряду, що служили в кінноті. Але з другої половини III ст. всадничество починає перетворюватися в особливий стан. Вершники перестають служити в кавалерії, яка тепер набирається з союзних з Римом племен, і тільки постачають вищих офіцерів для піхоти і кінці.
У цей же час для вершників встановлюється високий майновий ценз, у дев'ять разів перевищує ценз першого розряду, тобто 1 мільйон асів, або 400 тисяч сестерціїв.
У 218 р. сенаторам було заборонено вести великі торговельні операції, і тому в руки вершників перейшли фінансові справи: торгівля, відкупу та ін вершників стало римської грошової аристократією, що отримала і деякі побутові відмінності, право носити золоте кільце на руці і туніку з вузькою червоною смугою на грудях, а також право сидіти в театрі позаду сенаторів. Хоча вершники політично були абсолютно рівноправні з сенаторами, але фактично нобілі майже не допускали вершників до управління державою.
Що ж стосується старих станів - патриціїв і плебеїв, то хоча деякі відмінності між ними продовжували існувати (наприклад, народні трибуни могли обиратися тільки з плебеїв; серед нобілітету розрізнялися патриціанські і плебейські роди), але політично різниця між ними зникла. У побутовому відношенні плебеїв в якості простого народу стали протиставляти земельної та грошової аристократії - сенаторам і вершникам.
1.2 Органи державного управління. Народні збори
У римській республіці існувало три види народних зборів, або коміцій: куріантние, центуріантние і трибунатні. Найдавнішими на них були куріантние коміції, колись єдиний вид народних зборів патриціїв. З появою центуріантних і трибутних коміцій, куріантние зборів втратили всяке реальне політичне значення. За ними залишилися суто формальні функції вручати «імперій», тобто верховну виконавчу владу, магістратам, обраним до центуріантних коміцій.
Крім того, в куріантом зборах вирішувалися питання про усиновлення громадян. Наскільки формальний характер носили куріантние коміції, показує той факт, що для їх діяльності не потрібно присутності членів курій, а досить було тридцяти лікторів і трьох жерців - авгурів.
Центуріатних коміції з'явилися, згідно з традицією, в результаті реформ Сервія Тулія і довго після цього служили вищим виглядом народних зборів. Вони виникли спочатку як сходка міського ополчення і весь час зберігали військовий характер.
Так, центурние коміції повинні були збиратися за межею міста, в так званому Марсовому полі. Скликати їх і головувати на них могли лише вищі посадові особи, котрі володіли військовим імперіям: диктатори, консули, претори. Голосування відбувалося спочатку в центуріях, а потім підраховували загальне число центурій, які голосували за або проти. Так як усього центурій було 193, то голосування припинялося, якщо перші 97 центурій голосували однаково.
По реформі центуріатних коміцій, виробленої в 241 р. до н.е. кількість центурій у кожному розряді було встановлено однакове, і загальна кількість їх була доведена до 373. Тепер абсолютна більшість становили 187 центурій.
Спочатку всі нові закони повинні були проходити через центуріатних коміції. Але після того як народні збори по трибам отримали загальнодержавний характер, законодавчі функції перейшли до них. Центуріатних коміції служили вищою інстанцією при оголошенні війни і укладення миру; вони обирали вищих посадових осіб - консулів, преторів, цензорів, нарешті, центуріатних коміції розбирали всі кримінальні справи, коли обвинуваченому загрожувала смертна кара або вигнання.
Трибунатні коміції, остаточно ввійшли в практику політичного життя після 287 р. до н.е., були найбільш демократичним видом римських народних зборів, так як для участі в них не було потрібно цензу. Зазвичай вони скликалися на форумі. Голосування відбувалося таким же способом, як і в центуріатних коміцій, тобто спочатку голосували У трибу, а потім підраховували загальне число триб, що голосували за або проти.
Абсолютна більшість давали 18 триб, що голосували одінаково1.
Після 287 р. до трибутних коміцій перейшли законодавчі функції. Крім того, народні збори по трибам розбирала кримінальні справи, в яких обвинуваченому загрожував великий штраф (3020 ваг і вище), і вибирало квесторів, еділам і нижчих посадових осіб. Плебеї в зборах по трибам продовжували вибирати своїх посадових осіб; народних трибунів і плебейських едили. Втім, фактично різниці між трибутних коміціями і зборами плебсу по трибам не було, так як в цьому і інших зборах брало участь переважна більшість громадян.
У римських коміцій було кілька загальних організаційних моментів, які послаблювали їх значення. Це стане особливо ясним, якщо римські народні збори порівняти з афінської Екклеса, як найбільш демократичним типом народних зборів в рабовласницькому суспільстві.
У той час як в Афінах було єдине народні збори, в Римі їх було два (формально навіть три). Така подрібненість, звичайно, зменшувала авторитет народних зборів. Крім того, до середини II ст. до н.е. в комициях існувала відкрита подача голосів, що давало можливість багатим і впливовим людям чинити тиск на рядових виборців.
Тільки в другій половині II ст. до н.е. було введено таємне голосування. До цього потрібно додати, що у римських народних зборів не було права законодавчої ініціативи, тобто жодна пропозиція, жоден законопроект не могли бути висунуті самим зборами. Коміції могли голосувати лише ті пропозиції, які вносилися тим магістром, який дане зібрання скликав і на ньому головував. Внесених пропозицій не можна було ні обговорювати, ні змінювати: текст пропозиції можна було тільки прийняти або відкинути цілком. Їх обговорення проводилося попередньо, на особливих сходках.
Таким чином, сама організація римських народних зборів мала недемократичний характер. Слід додати, що центуріатних коміції були засновані на цензовой принципі. Навіть після їх реформи в 241 р. до н.е. велика частина центурій належала заможним елементам, оскільки абсолютна більшість давали голоси вершників, першого, другого і частини третього розрядів. Що ж стосується трибутних коміцій, то в них 4 голоси міських густонаселених триб завжди опинялися в меншості порівняно з 31 голосом сільських триб, що мали в порівнянні з міськими щільне населення.
До цього потрібно додати, що сільське населення було менше організовано і легко міг підпасти під вплив реакційної земельної знаті1.
1.3 Сенат
До 30-х років II ст. до н.е., тобто до початку громадянських воєн, сенат фактично був вищим органом Римської республіки. До часів Сулли (кінець 80-х років до н.е.) сенат складався з 300 членів. З останньої чверті IV ст. до н.е. (Закон Клуня) призначати сенаторів стали цензори. Кожні п'ять років вони переглядали список сенаторів і призначали, як правило, з числа колишніх магістратів нових членів замість вибулих. Цензори також мали право викреслювати зі списку тих, хто з тих чи інших підстав здавався їм не відповідним званням сенатора.
Сенатори розподілялися по рангах, в залежності від того, яку останню магістратуру вони займали. На першому місці стояли колишні диктатори, консули, претори, цензори, за ними йшли колишні народні трибуни і квестори; на останньому місці стояли сенатори, що не посідали в минулому ніякої магістратури. Старший, найповажніший сенатор, ім'я якого стояло першим у списку, називався «принцепс сенату».
Скликати сенат і головувати у ньому могли диктатори, консули, претори і, пізніше, можливо, також і народні трибуни.
Головуючий доповідав сенату суть справи та іноді пропонував проект сенатського рішення. Якщо питання здавалося безперечним, сенат міг прямо перейти до голосування, яке відбувалося за допомогою відходу членів сенату в ту або іншу сторону. У випадку спірного питання починалися дебати, які відбувалися шляхом опитування головою кожного сенатора, порядок опитування визначався приналежністю до того чи іншого рангу.
Засідання сенату повинні були відбуватися між сходом і заходом сонця; для їх правомочності певного кворуму, як правило, не вимагалося; час ораторів не огранічівалось1.
Сфера компетенції сенату була дуже широка. До 339 р. до н.е. всі постанови народних зборів повинні були затверджуватися сенатом. Після цього року,відповідно до закону диктатора Публілій Філона, для рішень народних зборів було потрібно попереднє схвалення сенату.
Сенату належало право, у разі важкого зовнішнього або внутрішнього становища держави, оголошувати надзвичайний стан. Це робилося або шляхом призначення диктатора, чи, пізніше, за допомогою вручення консулам особливих повноважень: «Хай консули спостерігають, щоб Республіка не зазнала якого-небудь збитку» 1. Цією формулою сенат наділяв консулів диктаторськими правами.
Сенату належало керівництво всією зовнішньою політикою Риму: сенат відправляв посольства в інші країни і приймав іноземних послів, взагалі, відав усіма дипломатичними актами. Хоча право оголошувати війну і укладати мир належало народним зборам, але сенат вів всю підготовчу роботу, визначаючи рішення коміцій в потрібному йому напрямку.
У руках сенату було зосереджено вище керівництво військовими справами: він визначав терміни набору до війська, кількість і склад військових контингентів; сенат виносив рішення про розпуск війська.
Під наглядом сенату відбувався розподіл військових з'єднань між воєначальниками. Сенат визначав загальний стратегічний план кампанії. За наявності декількох фронтів сенат координував дії окремих воєначальників.
Сенат встановлював бюджет кожного воєначальника, призначав тріумфи і інші почесті полководцям.
У віданні сенату перебували фінанси і державні майна: сенат становив п'ятирічний бюджет, встановлював розмір податків та категорії платників податків, визначав митні збори, контролював здачу за відкуп податків і підрядів, керував карбуванням монети і пр.
Незважаючи на наявність у Римі великої кількості жерців різних категорій, верховний нагляд за культом належав сенату. Це було в дусі римського державного та сакрального права, де жрецькі і цивільні посади не відділялися різко одна від одної, де багато жерці могли одночасно займати і цивільні посади, де магістри офіційно займалися ворожіннями, а деяких жерців обирало народні збори. Сенат міг засновувати нові свята, вводити або забороняти нові культи, встановлювати подячні і спокутні моління, у важливих випадках тлумачити знамення богов.1

Хоча і сенат, як ціле, не володів судовими правами, але сенатори мали пряме відношення до суду, так як до 123 р. до н.е. суди призначалися з сенаторів, і лише з часу Гая Гракха суд перейшов у відання вершників.
Таким чином, сенат був найвищим адміністративним і разом з тим верховним контрольним органом держави. Але авторитет сенату пояснювався не тільки обсягом його повноважень - цей авторитет був також наслідком його соціального складу та організації. У III в. до н.е. і пізніше величезна більшість сенату належало до нобілітету, тобто до правлячій групі римського суспільства. У силу цього з усіх принципових питань сенат, як правило, виступав одностайно.
Однорідний класовий склад сенату давав йому згуртованість, створював єдність його програми і тактики, забезпечував йому підтримку самої впливової частини рабовласників.
Так як сенат складався з колишніх магістрів, і кожен сенатор в свою чергу в будь-який момент міг бути обраний яким-небудь магістратом, то таким шляхом створювалося тісну єдність між сенатом і магістратами. Велике значення мало й те обставина, що сенат був постійно діючим органом, склад якого змінювався дуже повільно. Це давало сенату великий адміністративний досвід і наступність традицій.
Все вищесказане пояснює нам, чому римський сенат до часу Гракхів фактично був найвищим органом держави. Тільки демократичний рух до II ст. до н.е. завдало сенату перший важкий удар; з цього моменту починається падіння його авторітета.1
1.4 Магістрати
Виконавча влада в Римській республіці знаходилася в руках посадових осіб, магістратів.
Магістрати, сенат і народ утворювали в римській республіці три головних гілки влади. У руках магістратів була зосереджена виконавча влада, право законодавчої ініціативи і (спільна з сенатом) значна частина адміністративних функцій. У республіканський період влада магістратів, всі їхні права та обов'язки виходили від держави.
Спочатку офіційні посади могли займати лише аристократи-патриції. Верховна влада належала двом щорічно избиравшимся консулам, яким допомагали приставлені до них квестори, фінансові чиновники. Боротьба плебеїв за політичні права призвела до створення плебейських магістратур - десяти трибунів, що мали право вето навіть по відношенню до консулів, і двох менш значних міських чиновників, плебейських едили.
Між 421 і 300 до н.е. плебеї були допущені до всіх магістратур, перш належали виключно патриціям, а також в більшість жрецьких колегій, що призвело до виникнення нової служилої знаті. Вона витіснила колишню аристократію і створила новий сенат, до якого увійшли представники небагатьох видатних родів, котрі монополізували велику частину магістратур. Таким чином вносили розлад у систему управління плебейські магістратури влилися в традиційні форми суспільного життя.
Станом на 150 до н.е. повністю розвинулися магістратури можна розділити на курульні (консул, диктатор, претор, цензор, курульні едил), які давали право на почесне (курульне) крісло і вважалися більш престижними, і менш значні посади (квестори, трибуни, плебейські еділи і т.д.).
Диктатор, офіційна особа, вбрані верховною владою, обирався лише у надзвичайних ситуаціях; претор був суддею у цивільних справах і молодшим колегою консула; цензори проводили перепис населення і допускали або відкидали кандидатів у сенат, проводили ревізію стану вершників; курульні еділи відправляли цивільні і релігійні функціі1.
За іншою класифікацією магістратури ділилися на три групи: звичайні, що обиралися щорічно або з постійними інтервалами, як цензори; надзвичайні, як диктатори і їх заступники, начальники кінноти, і спеціальні, як, наприклад, децемвіри - комісія з десяти чоловік, створена в 451 - 449 до н.е. для кодифікації права. Всі магістрати мали potestas, тобто владою, супутньої їх посади та необхідної для її відправлення. Вищим магістратам (консул, диктатор, претор) особливим рішенням куріатні коміцій давався також імперій, тобто право командування військами і влада над життям і смертю громадян. Фактично на імперій був накладений ряд обмежень, так що він міг цілком проявитися тільки на полі битви. Усередині міських стін магістрати, що володіли імперією, могли вдаватися до примусу, однак при накладенні тяжких покарань громадяни мали право апелювати до народу. Всі магістрати, крім диктатора, термін посади якого, однак, обмежувався шістьма місяцями, зобов'язані були всередині міських стін коритися вето народного трибуна, і всі магістрати, включаючи і трибунів, були зобов'язані підкорятися вето свого колеги по магістратурі, а нижчі посадові особи - і вето особи з більш високим імперією чи potestas. Все, крім цензорів, не володіли імперією і займали свою посаду протягом 18 місяців, могли відправляти свої обов'язки в місті протягом одного року.
Надалі додалися й інші обмеження: заборона на повторне обрання консулом протягом десяти років (342 до н.е.) і заборону на повторне обрання цензором (264 до н.е.), проте повторне відправлення посади трибуна, хоча це траплялося рідко, залишалося законним, а повторне відправлення посади військового трибуна - навіть звичним.
Заборонялося також поєднувати кілька посад (344 до н.е.). Поступово був вироблений правильний порядок заняття посад і встановлені інтервали між ними, так що кожна посада стала визначати ранг тих, хто коли-небудь її обіймав. Спеціальний закон (lex Villia annalis) в 180 до н.е. вперше визначив «вік, в якому можна претендувати на кожну посаду і займати її». Велику чіткість цим вимогам надав Сулла, незабаром цей же порядок був поширений і на плебейські магістратури.
Кар'єра починалася з військової служби, та посада військового трибуна відкривалася працівників з 25 років. Мінімальний вік для квестора визначений в 31 рік, для заняття посади претора - 40, консула - 43, причому посади випливало проходити саме в такому порядку. Трибунами і еділам зазвичай ставали після відправлення посади квестора, проте ці магістратури не вважалися обов'язковими для того, щоб надалі претендувати на більш високі посади. Цензорами, як правило, ставали колишні консули. Найчастіше, коли термін служби магістрату спливав, він вирушав служити в провінцію, такі призначення відомі під назвою «промагістрат» (букв. «за магістрату», як проконсул, пропретора). Вибори посадових осіб здійснювалися народними зборами: магістратів, які мають імперією, і цензорів обирали на центуріатних коміцій; курульних еділам, квесторів і нижчих чиновників - на трибутних коміцій; народних трибунів і плебейських еділам - на зборах плебеїв. Висувати свою кандидатуру міг тільки повноправний і вільнонароджений римський громадянин, здоровий тілесно і розумово, до чого в реальності приєднувалося вимога про наявність значних статків. Обирати можна було лише представників всаднических (грошова знати) і сенаторських родів, двох станів, яким були «відкриті двері сенату» (Цицерон). У пізній республіканський період кандидат повинен був оголосити про свою участь у виборах особисто за три базарних дня (тобто за 24 дні, так як римська тиждень був восьмиденної) 1.
Магістрати, керували виборами, мали у своєму розпорядженні значними повноваженнями у питанні про допуск кандидатів і проголошення переможця.Терміни виборів змінювалися, але зазвичай вони проходили в середині літа. Першими могли проходити вибори трибунів, а потім, по порядку - консулів, преторів, еділам і квесторів. Після закінчення своїх повноважень магістрат був зобов'язаний принести клятву в тому, що чесно виконував свій обов'язок і слідував законам.
Магістратура вважалася почесною обов'язком, вона не оплачувалася, хоча деякі витрати магістрату відшкодовувалися. Однак величезні витрати, потрібні від кандидатів на посади, у тому числі устраивавшиеся для населення колосальні циркові ігри і роздачі, призводили до зловживань службовим становищем, до поборів при управлінні провінцією у спробі відшкодувати те, що було витрачено. Кількість служителів також залежало від рангу магістрату.
Диктатора супроводжували 24 ліктора, які несли знаки влади, що називалися фасциями і складалися з пучка прутів і сокири. У консула було 12 лікторів, у претора - 6. У присутності вищих магістратів нижчі повинні були вставати і опускати свої фасції. Знаками курульной магістратури служили курульне крісло, пурпурова облямівка тоги і пурпурна смуга на туніці. Трибуни отримували особливу лаву, а квестори звичайний стілець. Осіб, які займали за життя курульні посади, хоронили зі знаками їх влади, у присутності зображень предків (їх масок, які зберігалися у всякого родовитого римлянина), також займали магістратури.
У період великих воєн III і II ст. до н.е. повноваження магістратів виявилися до певної міри затіненими провідною роллю сенату в політиці та управлінні. Це сталося цілком природно, оскільки магістрати були ще й сенаторами. Формально магістрати зберігали ініціативу звернення до сенату за консультацією та винесення законопроекту на обговорення народних зборів, вони всі так само могли застосовувати насильство і зберігали судові повноваження.
В якості представників держави вони могли укладати обов'язкові для народу угоди, але ці угоди підлягали ратифікації сенату і народних зборів. У період перебування на посаді магістрати користувалися недоторканністю, але після закінчення цього терміну могли бути притягнуті до суду. Республіканські магістратури зберігалися в епоху принципату, тобто імперії, створеної Августом і його наступниками, однак їхні функції поступово переходили до людей, призначеним імператором, або до комісій, відповідальним безпосередньо перед ним. Вибори фактично були перенесені до сенату і відбувалися відповідно до рекомендацій принцепса. Магістратури перетворилися на позначення рангу, який дозволяв даній особі претендувати на високооплачувану посаду в імперській бюрократії. Тільки претори почасти зберігали колишнє значення аж до правління Адріана1.
Крім екстраординарних і ординарних магістратур, в Римі існували різні комісії, як постійні, так і тимчасові. З числа постійних комісій потрібно згадати так званих «кримінальних», або «нічних», тріумвірів. Це була комісія з трьох чоловік, підпорядкована міському претору і охороняла порядок у місті, що наглядали за в'язницями, яка виробляла арешти і страти. Так звані «монетні» тріумвіри завідували карбуванням монети. Із тимчасових комісій відзначимо «аграрних»тріумвірів (для наділення землею бідних громадян), тріумвірів для виведення колоній і інші комісії, які вибиралися трибутних коміціями і для певної мети.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)