Репертуар театрів: жанрова своєрідність. Драматурги. Перші десятиліття XX ст. стали часом становлення американської драматургії, яка значно відставала у своєму розвитку від європейської

Перші десятиліття XX ст. стали часом становлення американської драматургії, яка значно відставала у своєму розвитку від європейської. На відміну від Європи, в якій до появи нової драми література розвивалась значно швидше, аніж драматургія, в американській культурі все було по-іншому.

Серед американських драматургів нового покоління вирізнявся Юджин О’Ніл. Син знаменитого американського актора Джеймса О’Ніла, з дитинства був знайомий з атмосферою і порядками в національному театрі. Це визначило його негативне ставлення до комерційного театру. Провчившись рік у Прінстонському університеті, він був змушений піти працювати (клерком у торговій фірмі, репортером, актором, матросом і золотошукачем), але важка хвороба змусила його змінити рід занять. Скоро О’Ніл написав свою першу, недосконалу п’єсу. У 1914 році, прагнучи оволодіти всіма таємницями європейської драматургії, він почав відвідувати лекції з історії драми професора Гарвардського університету Дж.П.Бейкера. У цьому же році О’Ніл випустив свій перший драматургічний збірник під назвою «Спрага». Однак жоден театр не наважився ставити на своїй сцені твори О’Ніла. Лише в 1916 році, зблизившись із театром «Провінстаун», талановитий драматург зміг поставити практично всі свої одноактні драми. Героями о’нілівських творів були моряки й докери, рибалки й фермери, кочегари і золотошукачі. Одною із найбільш вдалих п’єс молодого О’Ніла є «Китовий жир» (1916), дія твору відбувається на борту китобійного судна, загубленого в льодах. Також драматург написав цілу низку реалістичних і експресіоністських п’єс: «Імператор Джонс», «Золото», «Анна Крісті» (1921), «Волохата мавпа» (1922), «Любов під в’язами» тощо. Новаторством О’Ніла стало використання у постановках масок, з допомогою яких досягалися необхідні ефекти, демонструвалися суперечності між істинною сутністю героя (обличчя) і його зовнішньою личиною (маска). Уведення нового різновиду сценічного мовлення, так званих монологів думки, які замінили традиційні репліки в сторону, дозволило автору розкрити глибокі душевні переживання героїв п’єс «Дивна інтерлюдія» (1928) і «Траур – доля Електри» (1931). Особливу увагу автор приділяв дослідженню підсвідомості своїх героїв, що пояснюється впливом психоаналітичних досліджень З.Фрейда.

У період з 1934 по 1946 рік жоден твір О’Ніла не був поставлений на сцені американських театрів, але драматург багато працював, написав драматичну притчу «Продавець льоду гряде» (1938), автобіографічні п’єси «Довга мандрівка в ніч» і «Місяць для пасинків долі», цикл філософських творів «Історія про власників, які обікрали самі себе», від якого збереглися дві п’єси – «Душа поета» (1935—1939) й «Величні будівлі». Творчість Юджіна О’Ніла суттєво вплинула як на нову американську, так і на світову драматургію. У 1936 році за драматичні твори, насичені життєвою енергією, напруженістю почуттів, відзначені оригінальною концепцією трагедії, О’Ніл був удостоєний Нобелівською премією.

У 1920 – 1930-і роки в театральному мистецтві США з’явилися нові імена: Е.Райс, М.Андерсон, Л.Столлінгс, Д.Г.Лоусон, П.Грін, Д.Келлі, С.Хоуард, С.Берман, К.Одетс та ін. Твори цих драматургів ставились на сценах не тільки малих театрів, але й бродвейських.

В іншому руслі працював знаменитий американський драматург Торнтон Уайлдер, історик за освітою, знайомий з особливостями східної і європейської культури. На його думку, важливіше було прищепити молодому американському театру великі традиції античності, епохи Відродження і європейської літератури Нового часу. Саме цей напрям Уайлдер вибрав полем своєї творчої діяльності. У 1920 – 1930-х роках він написав кілька одноактних п’єс, багато з яких згодом увійшли в цикли «Сім смертних гріхів» і «Сім віків життя людського». Кращими творами Уайлдера стали п’єси «Наше містечко» (1938), «Купець із Йонкерса», «На волосині» (1942). Уся творчість драматурга пронизана філософськими мотивами, роздумами над складними моральними й інтелектуальними проблемами, вірою в людину, в її високі моральні якості, в добро і любов. Уайлдера вважають творцем інтелектуальної американської драми, його твори часто називають притчами на славу людини. Творчість драматурга не мала визнання у 1930-ф роки, критики вважали, що Уайлдер втікає від проблем сучасного світу, однак у його п’єсах був своєрідний відгук на те, що відбувалося у США і світі. Багато творів Уайлдера характеризуються дидактичністю й епізодичністю побудови, єдине, що привертає увагу, – це тонкий гумор, що дозволяє демонструвати реальні людські почуття, навіювати віру в перемогу добра.

У 1940-і роки до соціальної драми зверталися ще два американських драматурга: Теннессі Уїльямс і Артур Міллер. Їх герої, які страдають у чужій для них обстановці бездуховності й розрахунку, переживають справжню трагедію. 50 – 60-е роки XX ст. позначені новими іменами в драматургії. Одним із знаменитих американських драматургів, який писав наприкінці 50-х – на початку 1960-х років, був Едвард Олбі. Його творчість відобразила духовний протест, який виник у суспільстві після довгих років угод і замовчування важливих проблем сучасності. Драми Олбі дуже різноманітні за стилем, тому одні критики зараховують його до абсурдистів, інші до реалістів, хоч сам письменник називає себе еклектиком, твердячи, що особливості кожною п’єси залежать від її змісту. У його творчості можна бачити риси соціально-психологічної драми, елементи «театру абсурду» («Крихітка Аліса», 1964). Найвідоміший твір Олбі – п’єса «Хто боїться Вірджинії Вулф» (1962). Завдяки цьому твору він здобув всесвітню популярність. Дія драми, навіяної «Танцем смерті» шведського письменника Августа Юхана Стріндберга, охоплює одну ніч в будинку професора провінційного університету. Джордж і його дружина Марта відкривають усі таємниці свого шлюбу. Все починається із звичайної сварки, вони переходять до одкровень, роблять несподівані відкриття, виявляють свої вади й ілюзії. По черзі вони виступають нападаючими у війні-грі, яку автор поділив на три етапи: «Ігри і забави», «Вальпургієва ніч» з «полюванням на господаря» і «полюванням на гостей» і «Вигнання духів», що включає «гру про сина» і покарання Марти.

У 1970-і роки в драматургію США прийшло нове покоління письменників. У п’єсах цього часу на перший план виходять дві основні теми: війна у В’єтнамі і викриття суспільства широкого вжитку. Широкий резонанс викликала п’єса «Процес катонсвілльської дев’ятки» (1971), написана Деніелом Берріганом, засудженим у 1968 році за демонстративне спалення військових оповісток на знак протесту проти в’єтнамської війни. Антивоєнній темі присвятив свої драми «Основи підготовки Пола Хаммела» (1971), «Палки і кістки» (1971), «Нерозкриті парашути» (1976) Девід Рейб. Письменник показав, що принесла несправедлива і жорстока війна самим американцям. Негритянський театр представлений такими талановитими драматургами як Лоррейн Хенсберрі, Ед Буллінс, Дуглас Тернер Уорд, Чарлз Гордон, а також акторів Семмі Девіса, Джеймса Ерла Джонса, Сіднея Пуатьє.

Поиск по сайту: