РІЗНОВИДИ ДОКТРИН НАЦІОНАЛІЗМУ. НАЦІОНАЛІЗМ І ДЕМОКРАТІЯ

У політології поряд з поняттям "український націоналізм" використовується, наприклад, поняття "англійський націо­налізм" (йдеться про націоналізм моноетнічних націй) або "американський націоналізм", "канадський націоналізм" (на­ціоналізм поліетнічних націй). Розрізняють націоналізм домі­нуючої групи в багатонаціональних державах-імперіях (він може мати характер великодержавного шовінізму) і націо­налізм гноблених націй або меншин (етнонаціоналізм), стосовно якого навіть його противники визнавали наявність демократичних елементів. Існують істотні відмінності між націоналізмом групи, яка сконцентрована на історичній етнічній території, та націоналізмом народу, значна частина якого перебуває в діаспорі. Це стосується націоналізму українців, вірмен та деяких інших народів.

Оскільки націоналізм розглядається як чинник політичної суб'єктивізації націй, то більш істотною є інша класифіка­ція — залежно від того, який світогляд, ідеологія закладені в політичну доктрину націоналізму, із засад якої концепції влади бачиться реалізація принципу політичного самовизна­чення нації. Таким є інтегральний націоналізм. Йому, як зазначає Дж. Армстронг, властиві віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші (поло­ження за суттю тоталітарне), дотримування містичної ідеї солідарності всіх індивідів, що становлять націю. Ця ідея, як правило, грунтується на припущенні, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку згуртували інди­відів в єдине ціле; підпорядковування раціональної аналі­тичної думки "інтуїтивно правильним емоціям"; вираження національної волі через сильного лідера і групу націо­налістичних ентузіастів, організованих в партію; уславлення війни, насильства як вищого вияву біологічної життєздатності нації.

Англійський політолог І. Берлін тлумачить такий націона­лізм як доктрину, згідно з якою нема у світі нічого, що могло б суперечити найвищій меті нації. Пророки цього націоналізму висловлюються так, ніби все, чим людина живе і що робить, набуває значення тільки завдяки життю нації, її меті та історії.

Інтегральний націоналізм пройнятий ксенофобією, нє-сприйняттям інших етнічних груп, може трансформуватися в расизм, пропаганду та здійснення геноциду. Він виходить з пріоритету нації щодо свободи особи, а за своєю все­осяжністю є тоталітарним, агресивним, зорієнтованим на політичну напругу, конфліктність — як умови реалізації політичних цілей. К. Дойч визначає такий націоналізм як екстремальний. Саме таким був, наприклад, нацизм.

На відміну від інтегрального існує націоналізм "відкритого типу", який визнає національне самовизначення інших народів. Національні цінності не посідають виняткового місця в загальній їх системі. Визнається невіддільність свободи особи і свободи нації. Політичні ідеали такого націоналізму— це засади ліберальної демократії. Його можна визначити як демократичний націоналізм. Нині такий націоналізм є ор­ганічною рисою антитоталітарних рухів.

Український націоналізм XIX ст. був своєрідним поєд­нанням національної свідомості, патріотизму та гуманіс­тичних цілей. На початку XX ст. М. Міхновський перший накреслив засади українського націоналізму як ідеології, зробив спробу започаткувати націоналістичну організацію, яка ставила за мету боротьбу за українську самостійну соборну демократичну державу.

Як реакція за програну у 1917—1921 pp. боротьбу за незалежність був "чинний націоналізм" Д. Донцова — українського варіанта інтегрального націоналізму. Оскільки нація вважалась абсолютною цінністю, принципово відки­далися політичні вартості, що виходили за межі націо­нального інтересу. На противагу більшості діячів української новітньої державності, які вбачали національне визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливості, прихильники "чинного націоналізму" уявляли собі міжна­ціональні відносини як боротьбу за існування, в якій усе вирішує сила. Саме це було одним із постулатів концепції "націократії" одного з ідеологів ОУН М. Сціборського.

Послідовники донцовського націоналізму повністю і без­застережно підпорядковувались ідеології націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному сенсі націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського суспільства, в усіх його проявах. Щодо суспільного устрою, то не тільки заперечувався соціалізм, а й відкидався ліберальний капіталізм, виразно вимальовувалися симпатії до корпоративного устрою суспільства.

Наприкінці 40-х років в українському національно-виз­вольному русі запанували нові віяння. По суті, відбулося повернення до концепції демократичного націоналізму. Це чітко віддзеркалилося в поглядах П. Полтави. Концепція націоналізму наповнилася надбанням новітньої політичної думки України і всього людства. Вона враховувала політичну і соціальну дійсність, панівні тенденції глобального порядку. В цьому виявилася життєвість українського націоналізму, його глибинні демократичні витоки, здатність відігравати конструктивну роль у житті нації, реалізації її ідеалів.

Така тенденція отримала подальший розвиток в ук­раїнському націоналізмі серед частини діаспори, а також на теренах України. Саме націоналізм шестидесятників носив демократичний характер. Дедалі антитоталітарного спряму­вання він набув в останні роки. З націонал-демократичних позицій виступає більшість політичних сил посттоталітарної України. Хоча і деякі політичні організації нині стоять на засадах дещо модернізованого і чинного націоналізму. Деякі провідники цього націоналістичного спрямування визнають, наприклад, необхідність правової держави, де джерелом влади є народ, встановлення суспільно-політичного ладу, при якому людина перебуває в центрі уваги державної влади і який гарантує рівні права та громадянство етнічним мен­шинам в Україні, їх залучення до державотворчих процесів. Тобто йдеться про загальновизнані демократичні цінності, які визнаються демократичним націоналізмом.

Різноманітність вияву феномена націоналізму зумовлює його амбівалентність. Націоналізм та його суб'єкти оціню­ються негативно. І. Берлін вважає, що цс наслідок подраз­нення національної свідомості, приборкуваної насильством і пригнічуваної деспотичною владою. Марксисти навіть саме почуття незалежності до нації розглядали як різновид фальшивої свідомості, ідеологію, створену за умов еко­номічного панування буржуазії та залишків давньої аристок­ратії для утримання і зміцнення їхньої влади.

Оцінка перспектив націоналізму є неоднозначною. Е. Хабсбаум вважає, що національна ідея в XX ст. відкрито іде на спад. В усіх значних конфліктах національні рухи, які ще з'являються і якимось чином впливають на розвиток ситуації, несуть негативний потенціал, як "реакція слабких і наляканих", як спроба звести бар'єр на шляху прогресивної модернізації.

Існує й інший підхід. Англійський філософ Е. Геллнер зазначає, що це не пробудження сплячої сили, а наслідок появи нових форм соціальної організації, не перехідний побічний ефект модернізації, а важлива її складова, що виконує істотні конструктивні функції.

Вважається, що націоналізм допоможе прорватися через бар'єри стагнації у відсталих країнах, спрямувати енергію їх населення на службу економічному розвиткові. В бага­тонаціональному суспільстві колишньої радянської імперії, на думку В. Заславського, націоналізм був умовою мо­дернізації вже тому, що перехід до ринкової економіки передбачає широкомасштабну децентралізацію економіки та політичної влади.

При такому підході націоналізм розглядається як невід'­ємна складова сучасних політичних процесів, виступає як явище, що несе і позитивний, і негативний потенціал. Характерно, що навіть при негативному ставленні до націо­налізму І. Берлін оцінює цей феномен як один із наймо-гутніших, а в деяких точках планети і найбільш активно діючий рух.

З огляду на це чималої шкоди справі національного відродження і створенню міжнародного іміджу України на­носить, зазначав І. Драч, "алогічний, параноїчний міф про український націоналізм як щось украй неприйнятне для інших націй і мало не сороміцьке для самих українців. Продовжують фабрикувати цей міф інтелектуали сусід­нього народу, в якого національна російська ідея є альфою й омегою суспільної свідомості, наріжним каменем духов­ності".

Час вимагає подолання стереотипів, які формувалися впродовж десятиліть і створювали однотипні оцінкові харак­теристики щодо усієї складної палітри національно-визволь­ної боротьби народів, у тому числі українського, за власну державність.

Отже, реальністю є те, що сучасний український націо­налізм як принцип політичного самовизначення української нації на грунті утворення незалежної соборної демократичної держави є необхідною умовою національного відродження. Дуже істотним є те, що процес державотворення в Україні чітко зорієнтований на демократичні національні цінності. Це віддзеркалюється в Декларації про державний суверенітет України та інших законодавчих актах.

Поиск по сайту: