ПОЛІТИЧНА СТАДІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

З позицій стадійного підходу до феномена національного відродження Україна перебуває в третій, політичній стадії, її основна віха — утворення УНР та ЗУНР у 1917—1919 pp., а далі — псевдодержавність України в складі колишнього СРСР.

Підвалини незалежної України закладалися зусиллями тих, хто відстоював рідну землю від фашистських загарб­ників, і тих, хто проливав кров, віддав життя у змаганні з тоталітарним імперським режимом Москви.

У боротьбі за Українську незалежну соборну державу помітну роль зіграли Організація Українських Націоналістів (ОУН), Українська Повстанська Армія (УПА), Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Не вдаючись до глибокого аналізу й оцінки діяльності, зокрема ОУН, зазначимо, що вона пройшла важкий шлях. Переломним на ньому був період другої світової війни. В умовах боротьби проти німецьких окупантів стало очевидним, що собою являють настанови гітлерівського націоналістичного руху щодо ук­раїнського народу. Нацисти відверто проповідували масове народовбивство в Україні. ОУН усвідомлювала, що фашисти с ворогами не тільки українського народу, що їхня філософія корожа будь-якому народові, кожній людині, яка хоче бути вільною.

Саме в цей період ОУН позбавлялася у своєму полі­тичному мисленні від усього, що в період 30-х років туди проникло із тоталітарних течій, модних тоді на Заході. А це, природно, привело ОУН до традиційних позицій ук­раїнського визвольного руху, до його народності, до демок­ратії.

Процес подальшої демократизації програмних документів ОУН відбувався також у повоєнні роки. Адже в ор­ганізованих формах визвольний рух проіснував в Україні майже десять років після другої світової війни. Уточнення до програмних цілей ОУН вносили провідні ідеологи ук­раїнського націоналізму того періоду П. Полтава та О. Гор­новий. Вони підкреслювали несумісність гуманістичної і демократичної ідеї боротьби за національну незалежність з філософськими засадами марксизму, з тією доктриною соціа­лізму, що виростала на його грунті. їхня оцінка сталінського тоталітаризму з притаманною йому диктатурою партійно-господарської верхівки, його антинаціональним, "інтернаціо­нальним" спрямуванням набагато випередили політичну дум­ку сучасників. За багато років до того, як М. Джілас опублікував свої праці про "новий клас", а 3. Бжезинський зробив висновок про крах політичної доктрини комунізму в XX ст., П. Полтава писав про "радянську буржуазію", про диктатуру комуністичної партії, про верхівку безконтрольних глитаїв, що сіла на народні плечі — на місце колишніх царських поміщиків і фабрикантів. Цікавими з точки зору розбудови сьогоднішньої незалежної України є думки П. Полтави, викладені в його праці "Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу".

Значну роль в Україні у 60—70-х роках зіграли рухи "шістдесятників" та дисидентський. І, нарешті, політична боротьба, яка розпочалася в другій половині 80-х років і наслідком якої було проголошення незалежності України в серпні 1991 р. Звичайно, ці роки характеризувалися не тільки політичною боротьбою за створення незалежної дер­жави. М. Грох визнає, що запропонована ним періодизація є тільки схемою і що в реальному житті етапи часто "перехрещувалися". І справді, минулі десятиріччя були наповнені складними і суперечливими процесами "украї­нізації" у 20-х роках, змаганням національної інтелігенції проти русифікації, за збереження національних цінностей.

Але домінуючою була саме політична боротьба з метою реалізації одвічної мрії народу про власну суверенну державу.

Сьогоденні проблеми національного відродження України не слід пояснювати лише з позицій стадійного підходу. Як пише Р. Шпорлюк, підхід М. Гроха має велику ваду. З самої природи його періодизації наголос у дослідженнях робиться на внутрішній історії, внутрішньому розвиткові структури даної нації. Водночас втрачається наднаціональна перспектива, нехтується те, що кожна нація розвивалась у зв'язках з іншими, передусім своїми сусідами, і що вона сама та її сусіди були частиною загальноєвропейського чи й світового процесу.

Стосовно України йдеться про тривалі зв'язки з Польщею і Росією, а після 1939 р. — з Росією. Саме ці стосунки виступають головним зовнішньополітичним чинником націо­нального відродження України. Проблеми, що виникають при цьому, зумовлені як спадщиною минулого, так і особливостями сьогодення. Щодо першої, то це передусім 300-літнє колоніальне минуле України в складі Російської імперії, по-друге, стратегічне значення України для Росій­ської імперії та для колишнього СРСР — з погляду геополітичного, економічного, демографічного і культурного; по-третє, ступінь загрози, яку становили для цілісності великодержави нестихаючі українські національні рухи, не­змінно тавровані як "сепаратизм", "мазепинство", "польська інтрига", "австро-німецька інтрига", "контрреволюція", "під­ступи світового імперіалізму" тощо.

З усіх цих причин Україна завжди була об'єктом особливого "піклування" центральної влади. Воно полягало передусім у придушенні всілякої національної самосвідомості будь-якими засобами, включаючи масовий терор; по-друге, в намаганні забезпечити — знову-таки будь-якими засоба­ми — цілковиту політичну, економічну і культурну інте­грацію в імперію; по-третє, в такій адміністративній і кадровій політиці, за якої б зберігалася видимість регіо­нальної структури і певного представництва національних кадрів (в окремі періоди адміністративно значного). Але насправді всі важелі були в руках ставлеників Москви, а так звані "національні кадри" рекрутувалися здебільшого з певного сорту людей, спеціально "виведених" для боротьби з власним народом. Тобто політика полягала в тому, щоб душити Україну, по змозі використовуючи самих українців.

Серед чинників сьогодення, що зумовлюють складність і суперечливість національного відродження України, насам­перед вкажемо на те, що відбувається воно при подоланні тоталітаризму. Власне кажучи, національне відродження виступає як одна з ліній демократизації життя народу, його передумов. Але поряд із тим радикально змінюється еко­номічна структура — здійснюється перехід від центра­лізованої адміністративно-командної економіки до сучасної ринкової, ефективність якої і соціальність великою мірою визначаються масштабами економічного простору, тобто на­ціональні інтереси вимагають його розширення за етнічні межі. По суті, відбувається зміна суспільно-політичного ладу, а отже, і відповідних владних та інших політичних структур.

Все негативне, що нині виникає у взаємовідносинах між Росією та Україною, не є міжнаціональним. Це породження командно-адміністративної номенклатури, до складу якої входили й українці. Демократичні сили Росії розуміють, що за імперські апетити доводиться розплачуватися і що російський народ не стане жити вільно, заможно і зберігати власне національне обличчя до того часу, поки не здобудуть свободу інші народи.

Проблеми національного відродження народу України є водночас проблемою його фізичного виживання. І справа не тільки в трагедії Чорнобиля. Екологічна ситуація в Україні —одна із найскладніших і найгірших в Європі.

Чимало питань виникає у зв'язку зі значною українською діаспорою. Це не тільки істотна економічна сила. Своїм значним капіталом за умови встановлення справжнього державного суверенітету України вона готова зробити знач­ний внесок у справу національного відродження. Діаспора має і чималий інтелектуальний потенціал. І вже нині вона відчутно впливає на ідейно-політичні процеси в республіці. В ряді країн українська діаспора виступає чинником су­спільно-політичного життя. Отже, і в цьому аспекті може сприяти створенню сприятливих зовнішньополітичних умов для національного відродження.

Визначальним фактором політичної історії та громадського життя українського народу є його тривала, понад трьох­сотрічна бездержавність. Залишається відкритим, зазначає І. Дзюба, давно і палко дискутоване питання про те, чи ця бездержавність є наслідок браку державотворчої волі, чи, навпаки, накинена бездержавність призвела до атрофії державницького інстинкту.

Історичний потенціал політичної думки України чималий. Проте народ був відлучений від своєї ідейно-політичної спадщини, як був відлучений і від власного досвіду держав­ності і політичного життя. Ідея національного відродження — нині одна з небагатьох, що набуває поширення в суспільній свідомості в умовах краху нав'язуваної народові офіційної ідеології, непопулярності будь-яких інших ідеологій, а разом із тим можливість створення соціальної бази будь-якої партії значною мірою залежить від уміння полі­тиків ідентифікувати свої дії, партійні маніфести і програми з ідеєю національного відродження. Боротьба за свободу викликає не лише велике збудження і напруження, а й спроби знайти такий світогляд, який посилював би націо­нальне самовизначення.

Політика національного відродження України повинна враховувати надбання світової думки щодо цієї проблеми. Західні політологи, не ставлячи під сумнів природне право будь-якого народу на самовизначення, виступаючи проти імперських засад багатонаціональних держав, розглядаючи, зокрема, приєднання Прибалтики до колишнього СРСР як пряму анексію, враховують можливі наслідки утворення нових національних держав у зв'язку з розпадом Союзу. Вважають, що загалом це фактор дестабілізації міжнародних відносин, наслідки якого непередбачені. А поява нині на карті світу нових незалежних держав, що відокремилися, абсолютне безглуздя, яке не на користь насамперед їх власним інтересам. В загальних рисах наголошується на перевагах федеративної держави, оскільки її структури най­більш пристосовані до розв'язання багатьох проблем, пере­дусім національних. Єдиний економічний простір такої дер­жави дає змогу врахувати різноманітність економічних інтересів і можливостей кожного народу, його національне спрямування і прагнення в сфері розвитку культури, освіти, мови, традицій тощо.

Проте такі погляди не враховують повною мірою ситуацію щодо України та інших республік колишнього Радянського Союзу. Мабуть, тільки через реалізацію вистражданого прагнення до самовизначення, саме через утворення націо­нальної держави з усіма атрибутами суверенітету можливе національне відродження і включення в оптимальну систему міжнародних відносин, у глобальний процес інтеграції з традиційними партнерами по кооперуванню в інших ре­спубліках. Тільки усвідомивши і відчувши, що його доля і добробут залежать від власного розуму й праці, народ України буде здатний мобілізувати свої зусилля на вихід із нинішнього стану тотальної кризи.

Складність і неоднозначність ідейно-політичної ситуації в Україні робить особливо актуальним питання про досяг­нення консенсусу як умови національного відродження, усунення політичного екстремізму, поглиблення інтегра­ційних процесів у державі.

Згода, консенсус створюють найбільш сприятливі умови для втілення в життя ідеї національного відродження.

Правлячі сили й опозиція потрібні одна одній. Правлячим силам опозиція потрібна для оптимізації, раціоналізації суспільного життя, виведення його із занепаду. Саме вона є бар'єром на шляху прийняття некомпетентних рішень, у тому числі в сфері національного будівництва, генератором нових ідей, стимулятором активності та умовою вироблення політичної культури цивілізованого суспільства.

На грунті ідейного та політичного, плюралізму не тільки відбувається зіткнення протилежних концепцій, йде їх пе­ревірка практикою політичного життя, створюються ідейно-теорстичні засади формування державного суверенітету.

Процес утвердження державного суверенітету України грунтується і на засвоєнні досвіду західних демократій. Звичайно, така демократія має свої соціально-економічні та культурні проблеми. Проте саме орієнтація на її універсальні засади допомагає вийти з тоталітаризму. Тим більше, що при всій специфіці національного відродження в Україні нове суспільство тут може виникнути тільки на основі загальнолюдських цінностей. З огляду на це нагромаджений на Заході досвід демократичного влаштування найповчаль-ніший і найрозумніший.

Що ж до України, пише І. Дзюба, то тут, окрім усього іншого, контакти із західною культурою завжди розглядалися як можливість обмежувати російську гегемонію. Звичайно, що ми і західні суспільства живемо у різному історичному часі. Скажімо, Захід давно забув про ті біди, через які проходило становлення ринкової економіки. Забув він і про ті насильства, з якими було пов'язане утворення й утвер­дження національних держав. Українське суспільство мусить проходити ці етапи в зовсім іншу епоху, коли панують інші поняття і критерії, коли суспільна мораль і людське сум­ління, світова громадська думка не приймають того, з чим мирилися раніше. Тут уже інша мірка, інші критерії та інший суд. Нам не простять того, що прощали собі (та часом і досі прощають: хіба на Заході не ллються сльози і кров через те ж саме "національне питання" — в Ірландії, в Іспанії, та й не тільки). Але це якраз і є дуже добре — для нашого суспільства треба шукати такого гуманістичного розв'язання проблем, яке не кривдило б совість наших народів і совість людства, яке не понижувало б моральний рівень світового життя. А таке розв'язання проблеми націо­нального відродження можливе на засадах демократії.

Поиск по сайту: