Феномен націоналізму. Націоналізм-шовінізм

У європейському розумінні і застосуванні сам термін «націоналізм» означає виражен­ня національних інтересів.

Сучасна політологія визнає за цим тер­міном полісемантичність і широко вживає його, характеризуючи різні політичні явища та процеси.

Націоналізм - термін, що означає пріоритет (першорядність) національних (етнічних) цінностей перед усіма особистими та інши-

ми соціальними (груповими, універсальними) цінностями. Він уживається з метою опису політичної практики, ідеології та со­ціально-психологічного орієнтування особистості і соціальних спільнот.

Як політичний принцип націоналізм - це ґрунтовний прин­цип державного устрою абсолютної більшості країн світу, у яких нація розуміється як одержавлений етнос.

Як політичний чинник націоналізм виявився більш потуж­ним аргументом, ніж світові релігії докапіталістичного суспіль­ства та державні утворення імперського типу в Новітній час.

У першому випадку націоналізм протистоїть християнству і космополітизму, у другому - імперіалізму та інтернаціоналізму.

Націоналізм як стратегія дії є основою і головною підвалиною політичної стратегії суспільних рухів правого та лівого орієнту­вання.

Плюралізм методологій найбільш яскраво виявляється в аналізі націоналізму як соціально-етнічного феномену, ідеології та по­літичної практики.

Необхідно провести комплексний аналіз цього явища з ура­хуванням різних тлумачень і методологій.

Марксистська теорія націй та деякі інші, немарксистські, тлу­мачать націоналізм як складно структуроване явище і виокрем­люють гносеологічні, соціальні та соціально-психологічні корені націоналізму.

Гносеологічні корені є неадекватне, спотворене відображення національних інтересів та особистостей в національній свідомості.

Соціальні корені є відображення інтересів певних соціальних груп під маскуванням «єдності нації».

Соціально-психологічні корені є гіпертрофоване відображення в повсякденній свідомості національних особливостей своєї со­ціально-етнічної спільноти і протиставлення її іншим спільнотам (національно-психологічне відчуження).

Цей підхід виділяє «три підвалини» націоналізму:

• національна винятковість, визнання і пропаганда націо­нальної переваги;

■ визнання нерівноцінності інших народів, протиставлення «ми» — «вони»;

• пошуки винних у життєвих труднощах в особі представ­ників інших народів.

У сумарному вигляді націоналізм розглядається як сукупність взаємопов'язаних аксіом:

• пріоритет національних цінностей перед цінностями особи­стості;

• пріоритет своєї національної культури над іншими;

• пріоритет державності над іншими формами самоорганізації етносу;

• пріоритет національного минулого (часто міфологізованого) і бажаного національного майбутнього над сьогоденням, яке роз­глядається як «трагічна посмішка» історії;

■ пріоритет «народного» буття і культурної самобутності над життєвими настановами «бездуховної» інтелектуальної еліти (ос­таннє є критика на адресу політичних еліт);

• «природа» (»кров і ґрунт») - найбільш міцна основа «на­ціональної ідеї».

У рамках такої таксономії націоналізм створює вузол між патріотизмом і расизмом. Зрозуміло, що ця методологія аналізу має певні переваги і конкретні вади.

Розглянемо інший варіант аналізу націоналізму, методологія якого досить поширена в Україні. Вона вбачає корені, походжен­ня та генезу націоналізму в історичному досвіді народів, а не в соціологічних теоріях; у цьому життєздатність і відтворення на­ціоналізму. Ця методологія розглядає рівні націоналізму:

• масово-побутовий як прояв патріотизму з любов'ю до рідно­го, успадкованого від предків;

• особистий як відношення особистості до свого народу; при цьому інтереси загалу свідомо є вищими інтересів окремої особи; вона несе відповідальність за долю нації, жертвує в ім'я нації;

• суб'єктивно-психологічний як прояв ірраціональної сутності людини з містично-сакральною субстанцією - духом нації;

• суспільний - усвідомлення народом себе як суб'єкта по­літики;

• національний - це філософія буття нації, методологія вижи­вання, створення державності і взаємодії нації з іншими народами;

• філософський - це світоглядна система, у якій нація онто­логічно розглядається як природно-еволюційний ступінь органі­зації людської спільноти, а соціологічно - як суб'єкт та рушійна сила історії;

• ідейно-концептуальний - це ідеологія національного жит­тя, національно-визвольної боротьби та національного «держа­вотворення»;

• державний - це політика забезпечення особистих і групо­вих потреб через реалізацію загальнонаціональних інтересів.

На відміну від марксистського поділу націоналізму на два види цей методологічний підхід не визнає націоналізму пригноб­леної нації та націоналізму гноблячої нації (шовінізм).

Ця методологічна позиція має раціональне зерно, бо досить добре аргументована. Обидва явища різні за сутність, генезою та функціями.

Націоналізм - філософія виживання і буття нації, а шовінізм (термін походить від прізвища наполеонівського солдата Шовена, який виявив особливу ненависть і жорстокість до арабів під час єгипетського походу) - це філософія пригноблення і панування над іншими націями.

Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм - з ненависті до чужого.

В основі націоналізму - національна ідея; в основі шовінізму - великодержавний імперський інтерес.

Націоналізм - це ідеологічний відбиток, матрицею яког.о є сутнісне буття нації.

Необхідно підкреслити, що найбільш сумнівною ланкою мар­ксизму є теорія націй як породженої капіталізмом тимчасової єдності та висновок щодо повного підпорядкування національних інтересів класовим інтересам. Тобто підпорядкування не загаль­нолюдським інтересам, де національне знаходить своє місце в єдності загальнолюдського, а класовим інтересам, які марксисти ототожнювали з інтернаціональними інтересами. «Пролетарії не мають вітчизни» - відомий вислів марксизму, а звідси прогнозу­вання не тільки безкласового, але й безнаціонального суспільства в майбутньому.

Сумнівним також є визначення нації як історичної спільноти з такими ознаками: 1) єдність території, 2) єдність економічного життя, 3) єдність історичної долі та психології, 4) єдність культу­ри. Це занадто спрощене і хибне визначення. По-перше, відсутні такі ознаки, як державність і духовність нації. По-друге, таке визначення обумовлює широкі можливості для теоретичного і прак­тичного волюнтаризму.

Якщо виходити з цього визначення, то жоден із радянських народів не становив собою націю. У деяких народів була загарба­на територія (кримські татари); у інших вона була штучно розми­та масовими переселеннями. Унаслідок надмірної централізації та штучної інтеграції, не обумовленої економічними потребами, рес­публіки втратили цілісність економічного механізму. Усвідомлен­ня єдності історичної долі руйнувалося потужним державним іде­ологічним апаратом і системою освіти. Національні культури були перетворені в другорядні і ледь животіли.

Відомо, що будь-яка абсолютизація в методології приводить до хибних висновків. Потрібне теоретично обґрунтоване і зважене ставлення до націоналізму в його політичному, ідеологічному та соціально-психологічному аспектах. Тому цілком правомірним, на наш погляд, є загальнолюдський підхід.

Він, по-перше, вимагає розмежування суто національного і націоналістичного. По-друге, він не вбачає в націоналізмі суто

негативного і деструктивного змісту. По-третє, він виділяє в ньо­му позитивний та негативний моменти, що обумовлені конкрет­ними історичними умовами.

Виходячи з цього, ми визначаємо національне як сукупність матеріальних, культурних і духовних цінностей, інтересів та відно­син певної етносоціальної спільноти, які не суперечать тотожним цінностям та інтересам інших етносоціальних спільнот.

Націоналістичне — це обумовлені класовими або груповими егоїстичними цілями абсолютизація, гіпертрофування та перекру­чення національного, маскування класового або групового момен­ту викривленим тлумаченням національного, розрив і протистав­лення своїх національних інтересів та цінностей національним цінностям інших етнонаціональних спільнот.

У націоналізмі співіснують дві сторони, два прояви, які пере­важають залежно від конкретної політичної та ідеологічної кон'­юнктури.

Слід зауважити, що саме термін «націоналістичний» не завж­ди має негативне змістовне значення, особливо коли це стосуєть­ся назв політичних партій та рухів. Все залежить від змісту та реальної політики цих суб'єктів політики.

Ми звертаємося до загальноприйнятої методології, що забез­печує досить повне уявлення про зміст і сутність націоналізму.

Критерії оцінки націоналізму:

1) класова природа (виділення класу, що «задає тон»);

2) спрямованість (політична мета націоналізму);

3) історична роль (прогрес, регрес);

4) національне середовище (переважання того чи іншого ет­носу);

5) характер національних відносин (рівень етнічної напруже­ності);

6) чисельність нації;

7) рівень розвитку життя;

8) сила проявів. Структура націоналізму: 1)ідеологія;

2) політика;

3) соціальна психологія (»побутовий націоналізм»). Окремі елементи структури більш «відчутні» в національно-державній конкретиці.

Напрямки націоналізму:

1) антифеодальний;

2) антиколоніальний;

3) антиімперіалістичний;

4) антиімперський (постсоціалістичний).

Напрямки обумовлені історично і відрізняються за багатьма критеріями.

Види націоналізму:

1) інтегральний (стратегія виживання нації);

2) націонал-комунізм;

3) етнічний;

4) релігійний;

5) емігрантський (більш індивідуальний);

6) діаспорний (більш масовий);

7) мовний.

Стрижневі принципи аналізу націоналізму:

1) принцип гуманізму (пріоритет загальнолюдського над кла­совим; національне при цьому є частиною загальнолюдського);

2) класовий підхід (не абсолютизація цього підходу, а зваже­ний аналіз на основі збалансованого врахування класових і по-закласових чинників);

3) історизм (аналіз тільки в конкретному історичному про­сторі);

4) конструктивізм (сполучення критики націоналістичних про­явів з розвитком позитивної теорії).

Форми національних проявів:

1) пережитки минулого;

2) місництво;

3) етноцентризм;

4) утриманство;

5) ізоляціонізм;

6) еміграція;

7) погроми;

8) сепаратизм;

9) упередження.

Вони не ізольовані одна від одної, а створюють єдиний при-чинно-наслідковий комплекс.

Чинники, що сприяють націоналістичним проявам:

1) економічна криза;

2) безробіття;

3) відсутність гласності;

4) різниця в рівнях життя народів;

5) неадекватна міграційна політика;

6) релігійність населення;

7) непрофесійність владних структур;

8) ігнорування компромісних рішень.

їх також потрібно враховувати в комплексі, але тут більш помітні «пріоритети».

Шовінізм - це абсолютизація переваги «своєї» нації над іншими й зневага до них. Це віра в «особливе» її призначення, у виняткове право бути державною імперською нацією і панува­ти над іншими «недержавними» націями. Шовінізм є паливо великодержавного шовінізму - культу великодержавності, що має ім'я цієї нації.

З шовінізмом органічно споріднені імперіалізм та мілітаризм. Шовінізм є настановою на право абсолютного панування. Чим більші імперські амбіції, тим більший розмах шовінізму. Імпері­алізм є шовінізмом у політичній, економічній та військовій дії. Тому можливе поняття «імпер-шовінізм» як синонім шовінізму.

Українське питання: історичний екскурс

Дехто з радянських ідеологів заперечував існування українського питання. Такі ідео­логи не стільки помилялися, скільки хитру­вали. Можна довести існування цього пи­тання, базуючись на історичних фактах.

Українське питання в СРСР існувало (після здобуття неза­лежності ситуація кардинально змінилась), ми в змозі визначи­ти час його виникнення. Це 1 сталося ще за часів Московії жов­тня 1653 року, коли Земський Собор у Москві прийняв рішення приєднати незалежну Україну до Росії та одночасно оголосити війну Польщі, з якою Україна воювала вже п'ять років. Друга дата - це 8 січня 1654 року, коли Переяславська рада під керів­ництвом гетьмана Богдана Хмельницького пішла на возз'єднан­ня з Росією, як зі спільником в боротьбі за об'єднання батьків­щини і визволення українських територій, загарбаних Польщею, Туреччиною та Угорщиною. В «Березневих артикулах» того ж року була узгоджена повна внутрішня автономія України з за­лишенням гетьманства та структур його влади.

Визволення та об'єднання українських теренів було зведено спочатку до того, що в 1667 році Росія і Польща розподілили між собою Україну - Лівобережна перейшла до Росії, а Правобережна відійшла до Польщі (за Андрусівськими мирними угодами). Ще через 14 років за так званим Довічним миром 1686 року з Польщею - Лівобережжя, Київ та Запоріжжя були залишені за Росією. Правобережжя та Галичина відійшли до Польщі, Поділля та Північна Буковина залишилися за Туреччиною, Закарпаття - за Угорщиною. Таким чином, «звільнена» російським царатом у XVII сторіччі, а потім і «об'єднана» у XX сторіччі в радянській імперії тираном Сталіним, Україна три століття не мала державної неза­лежності (фактично). Українське питання існуватиме доти, доки Україна буде керуватися з Москви, а не з Києва. Царат та більшо­визм відкинули її на 300 років назад у національно-державному розвитку. Україна зазнала нищівної деукраїнізації. Але українсь­ка нація, як відомо, витримала ці удари. Визнання більшовика­ми права України на незалежність ще до революції було тактич­ним кроком щодо цього історичного факту. Захопивши владу, вони конкретизували свою обіцянку - декларували, що визнають самовизначення не народів, а трудящих, тобто визнають таку незалежність, яка залежить від Москви. Тому більшовики не виз­нали Українську народну республіку (УНР), очолювану професо­ром Грушевським. Але вони визнали Українську Радянську Рес­публіку, створену Раковським, П'ятаковим, Гамарником, Воро-шиловим та ін. Більшовики своїм визнанням української, хай навіть комуністичної незалежності, а також права українців роз­вивати «національну за формою, соціалістичну за змістом» куль­туру не вирішили, а навпаки, загострили українське питання. Політична логіка та історичний досвід стверджують, що виріши­ти це питання спроможна тільки сама Україна.

Розташований на водному шляху між Балтійським та Чор­ним морями, Київ займав надзвичайно вигідне становище у торго­во-економічному та військово-стратегічному відношеннях. Але саме ця обставина обумовила національну трагедію України.

Не кажучи вже про численних східно-азійських завойовників, Україна мала безліч войовничих сусідів, з якими вона дуже часто конфліктувала, - турків, угорців, австрійців, молдаван, литовців, поляків та росіян.

Починаючи з другої половини XVII сторіччя, дві держави ви­борювали панування над Україною — католицька Польща та пра­вославна Росія. Різниця в релігіях мала вирішальне значення щодо вибору «меншого» зла - Росії. Становище України стало загрозливим після Люблінської унії між Польщею та Литвою, коли виникла Річ Посполита (1569). Почалася форсована експан­сія новоствореної держави на теренах України. Це обумовило на­ціонально-визвольну боротьбу українського народу (1648-1654). На чолі цієї війни йшли козацькі війська Запорізької Січі. Запор­ізька Січ - перша і остання армія в історії, створена на демокра­тичних засадах. Кілька років тривала ця виснажлива для Украї­ни війна - з тяжкими наслідками для населення, з тимчасовими успіхами і гіркими поразками. Руйнація міст і селищ, виснажен­ня матеріальних та людських ресурсів, зростаюча навала чисель­ного ворога змусили козаків прийняти рішення, яке було втілене в акті Переяславської ради.

Під кутом зору міжнародного права рішення Переяславської ради щодо приєднання України до Росії було «правочинним», як і «Заповіт» останнього грузинського царя, який «подарував» гру­зинську державу російському царю. Обидва рішення були прийняті за відсутності дійсного суверена — народу. Тому цілком зрозуміло, що український народ був не задоволений наслідками цього акта, і в першу чергу сама Запорізька Січ.

Це незадоволення таємно очолив гетьман України з 1687 р. Іван Мазепа. Царська і радянська офіційна історіографія вважа­ють Мазепу «зрадником». У чому ж полягає «зрадництво» Мазе­пи? Радянські історики стверджували, що Мазепа переслідував мету відірвати Україну від Росії, оголосити її незалежність, кори­стуючись підтримкою інших держав. Мазепа зображений зрадни­ком, і навіть негідником, а генеральний суддя гетьманства Василь Кочубей - національним героєм тільки за те, що він повідомив російського правителя про наміри Мазепи.

Мазепа керувався у своєму повстанні проти Росії не особисти­ми інтересами, а національними сподіваннями свого народу. Він розумів, що приймає дуже важливе рішення, від якого залежала подальша доля країни. Перед ним стояли два шляхи та дві лінії політичної поведінки - або погодитися з політикою Петра І, полі­тикою русифікації України, підкоритися цій політиці, або в збройній боротьбі здобути незалежність України.

Під час Північної війни між Петром І і шведським королем Карлом XII Мазепа в слушну годину оголосив Переяславський акт анульованим і вступив у війну на боці Швеції. Але армія Петра І здобула перемогу над шведськими та козацькими війська­ми під Полтавою.

У відповідь на цю «зраду» Петро І знищив ту силу, завдяки якій Україна була приєднана до Росії, - Запорізьку козацьку Січ (1709). Потім було ліквідовано гетьманство. Управління Украї­ною стало колоніальним.

Наприкінці XVIII сторіччя Україна була поділена на намісниц­тва, очолювані царськими намісниками. Потім намісництва, у свою чергу, були перетворені в губернії, за прикладом Росії. Зрозуміло, що російський уряд створив собі соціальні верстви, які допомага­ли йому гнобити українську націю.

По-перше, це козацька верхівка - старшина, яка згодом ста­ла помічником уряду Росії.

По-друге, це українці серед найближчого оточення Петра І, які брали участь у втіленні в життя реформ кінця XVI - початку XVII століття.

Становище України не змінилося після розподілу Польщі між Росією, Прусією та Австрією за часів Катерини II. В Західній Україні політика «колонізації» змінилася політикою «онімечен­ня». В Східній Україні посилилася політика русифікації. Обидві держави намагалися довести до кінця деукраїнізацію України з метою створити умови для повного домінування.

І все ж між австрійською та російською деукраїнізацією була істотна різниця. Австрія визнавала сам факт існування українсь­кої культури і мови. Росія як «старший брат», слов'янин і єдино­вірець не визнавала ні те, ні друге.

Вся подальша історія України позначена національними по­встаннями, заворушеннями, національно-духовними пошуками ук­раїнців як у Росії, так і в Австрії. Цілком природно, що політичні лідери нового українського руху в кінці XX ст. апелюють у своїй національній програмі до величного історичного минулого та його цінностей. Українцям є чим пишатися, адже древній Київ був столицею першої великої слов'янської держави, а також місцем хрещення Русі.

Поиск по сайту: