Принципи етнонаціональної політики

Проблема пошуку цивілізованих форм співжиття етнонаціональних спільнос­тей у багатонаціональних за складом свого населення державах віддавна є предметом національної уваги і турботи світового співтовари­ства. Пошуки у цьому напрямі розпочалися з початком тери­торіального поділу світу й утворенням багатонаціональних держав — імперій, посиленням національно-визвольної бо­ротьби на рубежі XIX ст. Визначальним орієнтиром розв'я­зання етнонаціональних проблем як у минулому, так і сьогод­ні, залишається додержання основоположних політичних принципів — національної єдності і взаємодовір'я між нація­ми. В основі цих принципів покладено ідеї гуманізму і взає­мозв'язку національних і громадянських прав. Реалізація ос­танніх найповніше знаходить своє практичне втілення у принципі самовизначення націй. Цей принцип ґрунтується на демократії, в ньому гармонійно поєднані ідеї національної єдності і взаємодовір'я між націями.

Принципи самовизначення передбачають право кожної нації на її відокремлення від держави, до якої вона входить, і утво­рення власної національної держави. "Всі держави, — записано у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права ((прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 p.), — по­винні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здій­снення права на самовизначення". При цьому зауважено, що відокремлення не є єдиною формою національного самовиз-

начення. Воно може означати, наприклад, вільну етнонаціо-нальну самоідентифікацію особи залежно від її свідомості, на­ціонально-територіальну або національно-культурну автономію, гарантоване представництво в органах державної влади як міс­цевого, так і вищого рівня тощо.

Народи, що борються за відокремлення і побудову націо­нальної держави, можуть розраховувати на міжнародну під­тримку за таких умов:

— наявності території компактного проживання;

— здатності до економічного самозабезпечення;

— відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

— гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави, і деяких інших.

Жодна державна етнонаціональна політика не матиме успі­ху, якщо не ґрунтуватиметься на принципі поваги до націо­нальних меншин, визнанні їх юридично і фактично рівноправ­ними з корінною нацією. Будь-які, навіть щирі, прагнення ос­танньої допомогти меншинам у їх економічному та культурному зростанні можуть звестися нанівець, розбиваючись об стіну во­рожості і підозрілості, коли між суб'єктами етнонаціональної політики не встановилась атмосфера взаємоповаги і взаємо-довіри.

Важливою функцією етнонаціональної політики є вироб­лення ефективних шляхів і методів розв'язання внутрішньо-національних і особливо міжнаціональних суперечностей і конфліктш, їх прогнозування і попередження, бо тільки своєчасне їх розв'язання може забезпечити мир і спокій у суспільстві.

Отже, науково обґрунтована етнонаціональна політика є не­обхідною умовою процесу державотворення в усіх багатонаціо­нальних країнах. Ця політика повинна будуватися на принципах демократизму і права, національної єдності і взаємодовір'я між націями, толерантності у стосунках різних національностей і по­вазі до традицій, звичаїв, віросповідання тощо.

Ефективність етнонаціональної політики в кінцевому ре­зультаті залежить від того, наскільки правильно її принци­пи відображають стан етнонаціональної ситуації, вміння пра­влячих кіл враховувати етнонаціональні інтереси і врешті-решт гармонізувати їх.

Поиск по сайту: