Сутність етносу та нації. Поняття «національне» і «націоналізм»

У формуванні політичного життя суспільства величезну роль відіграють такі суб'єкти політики, як нації та етнічні групи. Етнонаціональні процеси в багатьох регіонах світу спричиняють глибокі конфлікти, соціальні струси з числен­ними жертвами. Усе це обумовлює актуальність даної теми, її теоретичне і практичне значення.

Питання сутності, характеру, форм життєдіяльності етно­сів і націй вивчає складова політології — етпнополітологія. У багатьох вищих навчальних закладах сучасних держав ет-нополітологія є самостійною галуззю знань і навчальною дис­ципліною, оскільки проблеми міжетнічних, міжнаціональ­них відносин є дуже гострими для більшості багатонаціональ­них держав світу.

Поняття «етнос» (від гр. ethnos — народ, плем'я) увійшло в історико-етнографічну науку з Давньої Греції, де воно вжива­лося для позначення окремих племен, народів. Народи-етно-си виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про «Вавилонський натовп» спочатку люди жили в одному місці, становили один народ і розмовля­ли однією мовою. Одного разу вони замислили побудувати вежу «з главою до небес». За це святотатство бог Ягве змішав мову людей так, щоб вони не розуміли один одного, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов і кор­донів, Біблія не повідомляє.

Етноси-народи у своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності буврід — кровно-родинна спільність людей. З розвитком родових відносин виникло плем'я — етносоціальна спільність людей із власною назвою, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Іншим типом стала народність — ет­носоціальна спільність людей, яка характеризується єдніс­тю членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність, народність мала ознаки натурального господарства та господарської відокремленості різних регіонів. Народність стала необхід­ною сходинкою та базою в процесі формування націй.

Рід — плем'я — народність — нація — ось головні етапи ста­новлення та розвитку етнонації. У сучасній суспільствознавчій літературі етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об'єднані єдиною мовою, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (са­мосвідомістю). Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру — систему випрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З'ясуємо це.

Кожен індивід живе у певному будинку, в якому є все не­обхідне для існування: меблі, одяг, продукти харчування, предмети гігієни. Усе це дає можливість людині вижити як біологічному виду. Однак, крім цього, в будинку є якісь при­краси (картини, вази тощо), призначені для естетичного задо­волення. Це стосується життя, яке починається після того, як елементарне фізіологічне існування людини вже забезпечене.

Коли всі зазначені фактори перебувають у рівновазі та спо­кої, життя теж мирне. Проте ось з'являється людина або гру­па людей, які мають інші характеристики, інший набір життєвих факторів, і тоді виникає поняття відмінностей: різні предмети побуту та різне їх призначення; різні ритми занять; різний набір заборон та дозволів — різні культури. От­же, культури етносів різняться засобами життя, які пов'язані з певним місцем і часом. В одних регіонах жінка ходить у па­ранджі або сарі, в довгих штанцях, в інших — у коротких спідницях або навіть без них; десь заведено мити руки перед їжею, десь замість ложки — палички; в деяких країнах право-сторонній дорожній рух, а в деяких — лівосторонній, та бага­то іншого.

Якщо людина, як носій певної культури, звикає до певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для неї неприйнятні, бо не можуть вписатися до її стереотипу. Однак особливо знач­на взаємонеприйнятність культур має місце, якщо істотно різняться системи заборон і дозволів.

Етнічне це насамперед культурне. Сторіччями випрацьова-ний механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та значущість у контексті світової культури.

Отже, етноси відрізняються досить істотними рисами. Ко­жен етнос вважає свою культуру справедливою та не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав — членів ООН — близько 200. Тільки 270 етносів складаються з понад одного мільйона людей, інші — значно малочисельніші. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія — 99,8 % нор­вежців; Японія — 99 % японців; Австрія — 92,5 % австрійців тощо). Проте більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об'єднують корінні етноси та інші етнічні і національні групи, для них проблема етнонаціональних відносин, націо­нальної політики залишається однією з найважливіших.

Які риси притаманні нації? Що власне становить поняття «нація»?

На ці питання в сучасній науковій (та навчальній) літера­турі однозначної відповіді немає. Наприклад, є погляд, за яким нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропо­логії АН Російської Федерації В. А. Тишков вважає, що нація — це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування1. 1 Тишков В. А. О нации и национализме // Свободная мысль. — 1996. — № 3. — Ст. 5.

Од­нак більшість вчених-суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація — це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв'язків — економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв'язків, психічного складу, культури та самосвідомості. Інакше кажу­чи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, оскільки вона призначена забезпечу­вати підтримку національних традицій, звичаїв та ін.

Зараз поняття «нація» використовується у двоякому сенсі: в політично-правовому і соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють співгромадянство, політичне об'єднання людей — громадян тієї чи іншої держави. У Конвенції про громадянство, яка бу­ла розроблена в межах Ради Європи, поняття «громадянство» визначається як «правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи». У міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме грома­дянські або політичні нації. Використовуючи поняття «націо­нальна економіка», «національний прибуток», «національна безпека» (як і «національна академія»), «національне» ро­зуміється не як «етнічне», а як «державне».

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерною є єдність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. У політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. На­приклад, виокремлюють арабську націю, об'єднану релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та інших країн, усі вони вважають себе насамперед арабами і тільки потім — єгиптянами тощо. Про­те ця єдність не забезпечує їх спільність, і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами) призводить до кровопро­литних війн (Ірак — Іран, Ірак — Кувейт — підтвердження цьому).

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп. Важливим фактором консолідації етнічних груп, їх зближення та спілкування було товарне виробницт­во і торгівля. Уже в античну епоху почали з'являтися спільноти людей, які мешкали на великих територіях, але спілкувались однією мовою, хоча ці спільноти й не відрізня­лись особливою стійкістю. І тільки тоді, коли почав форму­ватися світовий ринок, а товарно-грошові відносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучасні нації. Європа була епіцентром цього процесу, тут раніше, ніж в інших регіонах, склалася система національних держав, у яких злилися декілька етнічних груп. Наприклад, фран­цузька нація створилась як результат консолідації північно-французької та провансальської етнічних груп. У Великій Британії, крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії — каталонці, галійці, баски. Швейцарсь­ка нація сформувалася з німецько-, франко- та італомовних етносів тощо.

Інший шлях формування нації — коли велике етнічне утво­рення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етно­су) сформувалися три нації: білоруси, росіяни та українці.

Процес формування націй та спричинені ним рухи зумов­лювали створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднували декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку і стабільності, обмеження агресивних настроїв одних етносів та оберігання загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. У цьому сенсі держава конституює націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні гру­пи. Так, у США всі, хто має громадянство, — американці, але американці-японці, американці-українці та ін., у Великій Британії — всі англійці, але англійці-шотландці та ін.

Сучасна світова практика свідчить про зростання ролі націо­нальної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичних і добровільних засадах. Виникають нові національні держави, народи на практиці ре­алізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувалися.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі посідають у національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культу­ри та історичних традицій — у Шотландії, Уельсі, Англії. Ет­нокультурні проблеми вийшли на перший план і в країнах ко­лишнього СРСР, зокрема в Україні. На цьому ґрунті швидко зростають національна самосвідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість — це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який характеризується спільністю історичної долі, характе­ру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї і традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об'єднання, інтеграції національної спільності, про­будження національної самосвідомості.

Без національної самосвідомості немає та не може бути нації. Відомий дослідник феномену нації Е. Геллнер підкрес­лював: «1. Дві людини належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об'єднує одна культура, яка, в свою чергу, розу­міється як система ідей, умовних позначень: зв'язків, засобів поведінки та спілкування. 2. Дві людини належать до однієї нації, якщо вони визнають належність один одного до цієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації — це про­дукт людських переконань, пристрастей та схильностей»1.

1 Геллнер Е. Нации и национализм // Вопросы философии. — 1989. — № 7. — С. 124.

У політичному плані національна самосвідомість може відігравати подвійну роль. Це, безумовно, прогресивний про­цес, що призводить до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносин з інши­ми етнонаціональними групами. Проте надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, на шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, мо­же призвести до націоналізму.

Російський філософ В. Соловйов ще у XIX ст. вивів форму­лу: «національна самостійність — національне самозадово­лення — національне самообожнювання — національне само­знищення». Якщо «безліч» національної самосвідомості (патріотизму) — то недалеко й до самознищення2. 2 Общественные науки и современность. — 1998. — № 6. — С. 110.

Існує декілька підходів, які по-різному оцінюють роль і значення націоналізму. Прибічники позитивного ставлення вважають націоналізм нормальним соціальним явищем, ос­новою розвитку патріотизму. До визначення «націоналізм» вони додають такі прикметники, як «прогресивний», «на­родний», «науковий», «революційний» та ін. Вони вважа­ють, що «...націоналізм — це ідеологія нації, головна мета якої — створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку»3, що це спосіб захи­сту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інте­реси нації4. 3 Основи політології. — К.: Либідь, 1995. 4 Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Львів: Світ, 1994. — С 235.

Прибічники іншого підходу вважають націоналізм нега­тивним реакційним соціальним явищем, деструктивною си­лою, яка привносить регрес у розвиток суспільства. У книзі «Политология: Энциклопедический словарь» (М., 1993)

націоналізм визначається як ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підкорення одних націй ін­шим, проповідь національної виключності та непереверше­ності, розпалення національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.

Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, оскільки головним його завданням була консолідація форму­ючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль у боротьбі народів, колоній за незалежність, рівноправ'я та рівність у світових політичних і господарських відносинах. У такому розумінні націоналізм сприяв зростанню націо­нальної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів і цінностей, відродженню культури, мови та ін. Проте пере­важна більшість дослідників-спеціалістів розглядають сучас­ний націоналізм виключно як реакційне явище.

Головною рисою націоналізму є мімікрія, перевернення: свої егоїстичні, антинаціональні спрямування націоналісти намагаються прикрити псевдопатріотичними гаслами, націо­нальними інтересами та цінностями. Націоналісти, керую­чись національними символами, гаслами загальнонаціональ­ного характеру, грають на національних почуттях людей, національній самосвідомості. Націоналізм лише говорить про національні інтереси, насправді маючи корисливі, вузько-класові цілі. Він виступає виразником інтересів окремих вузьких соціальних верств і ставить їх вище за національні.

Характерною для націоналістів є відмова визнати за інши­ми народами на «власній» території ті права, яких вони вима­гають для себе. Для інших — ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, які проживають на цій території? По-різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення «етнічно чистих територій»; в Азербай­джані силою виселяється населення вірменських сіл; у При­балтиці «некорінне» населення обмежене в багатьох правах і свободах тощо.

Для націоналістів «образ ворога» є навіть більш важливим, ніж нація. Ворог — антипод націоналізму, бо якщо його не бу­де, то націоналізм втрачає сенс, оскільки не зрозуміло, «про­ти кого ми дружимо». Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д. Хоффман писав: «Образ во­рога відігравав роль інтегратора протягом усієї історії німець­кого народу та держави».

Націоналізм не має майбутнього, оскільки загальна світо­ва об'єктивна тенденція — об'єднання зусиль людства для вирішення завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Проте зникне націоналізм ще не скоро, адже він спирається на реальну базу і соціальну структуру «знедолених», яку зали­шив у спадщину попередній режим.

Поиск по сайту: