Національні відносини та національна політика

Національні відносини — це відносини між людьми, які належать до різних етносів — етнічних груп, націй, народно­стей, та їх державним утворенням щодо задоволення своїх інтересів. Вони вбирають у себе економічні, політичні, ідео­логічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини і є відносно самостійною системою суспільних відносин. Національні відносини є частиною соціальної системи та вод­ночас підсистемою суспільних відносин; вони мають чинити вирішальний вплив на всі сторони життя багатонаціональної держави.

Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціаль­них відносин, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах. До політичної сфери національних відно­син належать такі питання, як національне самовизначення, рівноправність націй, поєднання національних та інтернаціо­нальних інтересів, створення реальних умов для вільного роз­питку національної мови та національної культури, представництво національних кадрів у структурах влади тощо. Про­те, з іншого боку, національні традиції та настрої, культур­но-побутові відмінності між націями мають великий вплив на формування політичних установлень, політичної позиції, по­літичної культури і в цілому — на внутрішню та зовнішню політику політичної влади.

Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення, знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.

Національні відносини мають свій вияв на трьох рівнях:

— внутрішньонаціональні — міжкласові, політичні, бо­ротьба за національну гідність, стимулятором якої є націо­нальна самосвідомість;

— міжнаціональні — внутрішньодержавні, внутрішньо-регіональні, внутрішньоколективні, міжособові. Тут ви­рішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам. Міжнаціональні конфлікти виникають час­тіше, ніж на інших рівнях;

— міжнаціональні на державному рівні — відносини між національними державами.

Управління національними відносинами передбачає на­самперед виявлення та пізнання об'єктивних закономірнос­тей, тенденцій розвитку національного життя та розроблення на цій основі конкретної соціальної політики міжнаціональ­них відносин. Невід'ємною частиною управління національ­ними відносинами є цілеспрямоване керівництво розвитком розробленої національної політики, її організація, регулю­вання та контроль. Нарешті, своєчасне виявлення та подолан­ня суперечностей і перешкод на шляху розвитку між­національних відносин, забезпечення міцності, єдності усього суспільства.

Важливість та складність національних відносин визнача­ються тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя, і кожна етнонація намагається не тільки зберегти власні інтереси, але й закріпити їх у загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між етнонаціями характеризується двома об'єк­тивними та взаємопов'язаними тенденціями: диференціа­цією та інтеграцією. Ці протилежні тенденції випливають із внутрішньої сутності національних відносин і мають об'єк­тивний характер. Головна суперечність у розвитку націй — між національним (одиничним) та інтернаціональним (за­гальним).

З одного боку, кожна нація прямує до саморозвитку, рівно­правності та самостійності, суверенного державного існуван­ня (диференціація); з іншого — на основі об'єктивного проце­су інтернаціоналізації відбувається ламання (перегляд) національних кордонів, посилення взаємної співпраці (ін­теграція). Ці обидві тенденції виявляються у русі єдиного соціально-етнічного процесу; вони взаємообумовлюють і вод­ночас заперечують одне одного. їх взаємозв'язок і є джерелом соціально-етнічного розвитку, внутрішньою умовою розвит­ку етнонаціональних процесів. Тому було б помилкою оціню­вати одну з цих тенденцій як позитивну, а іншу — як негатив­ну. Обидві вони мають об'єктивний характер, оскільки будь-яка етнонація прямує до самозбереження, відокремлення від інших націй, але водночас жодна сучасна етнонація не в змозі нормально розвиватися без усебічних зв'язків з іншими етно­націями.

Об'єктивний характер цих двох політичних тенденцій у національних відносинах не знімає автоматично суспільної напруги, прихованих та відкритих зіткнень в етнонаціональ-ній сфері. Так, наприклад, об'єктивний і закономірний про­цес поступового об'єднання європейських держав, відкриття національних кордонів, створення єдиного ринку, єдиної ва­люти тощо створює серйозні національні проблеми для малих європейських держав. Народи Голландії, Бельгії, Данії, Люк­сембургу та інших країн перебувають під загрозою втрати своєї національної самобутності, національної мови під до­мінуючим впливом в об'єднаній Європі Німеччини, Франції, Великої Британії. І хоча вживаються певні заходи шодо збереження національної незалежності кожної європейської країни, домінуюча роль великих держав залишається об'єк­тивною дійсністю.

Отже, дві тенденції — диференціація та інтеграція в роз­витку національних відносин виражають в наш час загаль­носвітові суспільні суперечності і водночас є серцевиною національного питання.

Національне питання — це питання про причини виник­нення недовіри, ворожнечі та конфліктів між націями, з од­ного боку, і націями та існуючою системою влади в багато­національному суспільстві — з іншого. Щоб вирішити націо­нальне питання, потрібно ліквідувати гноблення, ворожнечу між націями, установити рівноправність націй, довіру між ними, співпрацю.

Національне питання має конкретно-історичний зміст у кожній епосі. На перших етапах, у процесі формування нації, головним змістом національного питання було повалення фе­одалізму та ліквідація національного ярма. Вважалося, що зі встановленням політичної демократії в багатонаціональній державі національне питання вирішиться само по собі. Але новітня практика показала, що національне питання виникає і навіть набуває гострих форм у країнах, в яких не лише немає національного ярма, але всі живуть в умовах політичної де­мократії. У Бельгії, наприклад, це питання мовних стосунків між валонцями та фламандцями, у Канаді — культурно-мов­ні проблеми між англо- та франкомовними спільностями, у Великій Британії — проблема культурно-історичної самобут­ності Шотландії та Уельсу. В колишньому СРСР також не бу­ло національного ярма в традиційному сенсі, тобто проблеми гнобленої та тієї, що гнобить, націй. Але й тут національне пи­тання зберігалось у вигляді недовіри, прихованої ворожнечі між окремими націями.

Найбільш гостра форма вияву національного питання — міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують у різних регіонах світу. Які основні при­чини цих конфліктів? Ось деякі з них.

Історичне минуле — це об'єктивна причина, пов'язана із взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Існує чимало країн-сусідів, які довгі роки перебували між со­бою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, численніша нація) пригнічувала іншу тощо. Мину­ле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки «винних» та відновлюються минулі національні забобони.

Однак слід зазначити, що історичне минуле може бути і по­зитивним моментом у наш час, якщо ті чи інші народи протя­гом всієї історії перебували у дружніх стосунках.

Територіальні причини міжнаціональних конфліктів не­рідко викликають кровопролиття. Як правило, вони спричи­нені незбігом етнічних кордонів з політичними (тобто з кордо­нами держав, окремих регіонів). Ці причини характерні на­самперед для звільнених країн Африки — достатньо зазирну­ти у політичну карту та побачити, як «по лінійці» проведені межі між державами без урахування етнічних відмінностей населення, що там мешкає. Проте нерідко вони виявляються і в більш цивілізованих країнах та регіонах (колишній СРСР, Югославія та ін.).

Соціально-економічні причини пов'язані з фактичною не­рівністю у різних проявах життя націй, представництва в ор­ганах влади, престижних професіях тощо. За цих умов «скривджені» нації намагаються «зрівняти» відмінності шляхом звільнення від «чужих», «центру» (наприклад, від російської у Чечні та ін.). Ці причини породжують сепаратис-тичні рухи.

Державно-правові причини мають місце, коли йдеться про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрар­хію національно-державних утворень. Яскравим прикладом тому був СРСР, але подібні до них причини зберігалися до недавніх часів у Чехословаччині, Югославії, Китаї та інших країнах.

Етнодемографічні причини, які спричиняються міграцій­ними процесами, що особливо посилилися після Другої світо­вої війни, а в Україні — після розпаду СРСР.

У багатьох європейських країнах місцеве населення вияв­ляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а останніми роками — з колишніх соціалістичних країн. У країнах, які входили до складу колишнього СРСР, цей про­цес пов'язаний із поверненням на батьківщину насильно ви­селених у воєнні роки, міграцією російськомовного населен­ня зі знов створених національних держав до Росії та ін.

Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв'язку з диференціацією (розпад СРСР та виникнення «національних держав» з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об'єднання країн Європи при збе­реженні культурно-національної автономії). Спроба виріши­ти ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різ­ного часу, мати різну долю та власну специфіку. Різняться й методи, шляхи їх подолання. Проте існує загальний знамен­ник їх врегулювання — демократизм, повага і дотримання прав людини.

Національна політика — це діяльність у сфері національ­них відносин, свідомий вплив державних і суспільних орга­нізацій на регулювання взаємовідносин між націями, етніч­ними групами, закріплене у відповідних політичних та пра­вових актах держави. Це система заходів, що здійснюються державою, яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій — грома­дян держави. Національна політика повинна враховувати не лише теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно помітити проблеми, що виникають, та не до­зволити перетворення їх у конфліктні ситуації.

Історії людства відомо чимало прикладів, коли діяльність держави в сфері національних відносин призводила до жорст­кого кровопролиття, сіяла ворожнечу та недовіру між нація­ми. Розроблялися різноманітні варіанти нормалізації між­національних відносин, але жоден із них до цього часу не спра­цьовував. Це, зокрема, стосується і такої багатонаціональної держави, як Росія. У повному обсязі це можна віднести до спроб гармонізації міжнаціональних відносин за допомогою формули «розквіт та зближення нації». При всій її привабли­вості та певних успіхах фінал вийшов жалюгідним. До того ж «міна» була закладена у підвалинах СРСР, коли понад 100 на­родів були поділені на 4 частини (15 союзних, 20 автономних республік, 8 автономних округів та 10 автономних областей). Мало того, що нації були ранжировані, але й лише 53 етноси отримали державність, а інші залишилися без неї взагалі. Це й стало однією з головних причин різного роду конфліктів.

Чимало складних національних проблем зберігається як у країнах, що нещодавно отримали незалежність, так і в «ста­рих», цивілізованих країнах.

Дослідники, які працюють над проблемами міжнаціональ­них відносин, розробляють різні концепції, які могли б, на їхню думку, бути покладеними в основу національної політи­ки. У західних країнах найбільш відомі дві концепції. Одна з них — концепція «внутрішнього колоніалізму». Так, амери­канський соціолог М. Гактер вважає, що тенденція відставан­ня периферійних національних груп, «оплутаних експлуата­торськими кайданами центру», — ніщо інше, як ставлення центру до внутрішніх колоній. Більш розвинені нації намага­ються закріпити цю нерівність, а менш розвинені — вступа­ють у боротьбу за свої права. Звідси — національна політика має бути спрямована на зрівняння рівнів розвитку всіх націй, що населяють багатонаціональну державу.

Інша концепція — етнічна, прибічники якої вважають, що основою національних рухів є не класові та економічні, а етнокультурні фактори, і в процесі розроблення національної політики насамперед слід посилювати роль національної самосвідомості.

Очевидно, ці та деякі інші концепції певним чином пояс­нюють процеси, що відбуваються у сфері національних сто­сунків, але багато питань не мають відповідей. Наприклад, є країни, в яких малі етноси перебувають на досить високому рівні соціально-економічного розвитку і причини їх незадово-лення пов'язані з іншими сферами життя (наприклад, ката­лонці та баски в Іспанії). Правильніше пояснити їх міжнаціо­нальні суперечності виключно психіко-культурними особли­востями нації.

Національна політика тісно пов'язана з соціальною, регіо­нальною, демографічною та іншими напрямами політичної діяльності. У різних системах зв'язку вони співвідносяться як загальне і часткове, ціле і частина. Це відбивається в тому, що національна політика містить соціальні, економічні, ре­гіональні, мовні, демографічні та інші аспекти. Водночас у багатонаціональній державі при здійсненні державної по­літики в будь-якій сфері суспільного життя слід враховувати національно-етнічні аспекти:

1. Науковий аналіз і творче осмислення здійснення націо­нальної політики як у своїй країні, так і за кордоном. Основ­ними положеннями національної політики є рівноправність усіх націй у народностей, підтримання відносно рівних умов життя націй у багатонаціональній державі; взаємна повага інтересів і цінностей; визнання за кожним індивідом, неза­лежно від його національності, можливості користуватись усіма правами та свободами, що проголошені Загальною дек­ларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національних автономій та інших державно-адміністративних форм;

2. Сталість територіальних кордонів національно-держав­них утворень, неприпущення їх перегляду і, тим паче, на­сильницьких змін;

3. Урахування взаємозв'язку та взаємодії змін в економічній, політичній, духовній та інших сферах зі змінами у національній сфері. Основою оптимальних і сталих національних відносин є економіка та ринок споживача, що нормально функціонують, грошовий обіг, збалансований міжрегіональний обмін;

4. Розвиток ринкових відносин, зміни в господарюванні та оплаті праці, в кадровій політиці, у духовному житті мають бути спрямовані на зміцнення поваги до честі та гідності кож­ної людини, незалежно від її національної належності;

5. Формування відповідної етики етнонаціональних відно­син, що виключала б усі форми насилля, несправедливості; надання допомоги національним меншостям у розвитку їх культур і збереженні середовища життя.

Кожен із цих принципів важливий сам по собі та заслуго­вує на особливу увагу. Проте їх реалізація можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.

Поиск по сайту: