Етнополітичні конфлікти: причини виникнення, динаміка, типологія та способи врегулювання

Етнополітичний конфлікт — це соціально-кризова ситу­ація, зумовлена незбіганням інтересів і цілей етнічних груп у рамках спільного етносоціального простору.

Саме неоднорідність етнічного простору породжує пробле­ми, суперечки та напруженість між етносами. За даними Стокгольмського міжнародного інституту з дослідження про­блем миру, в середині 90-х років XX ст. понад 70% військових конфліктів на планеті мали етнополітичний або міжетнічний характер.

Однією з причин етнополітичного конфлікту є етнотери-торіальні спори та суперечки. В багатьох випадках такі конф­лікти виникають через прагнення еліти етнічної спільноти створити власну державу. Це — грузино-абхазький конфлікт, вірмено-азербайджанський конфлікт, етнополітичний конф­лікт в Чечні, Придністров'ї. Так, у вересні 1990 року місцева влада проголосила про створення Придністровської Молдавсь­кої Республіки. Декларацію було засуджено молдавським парламентом. На початку листопада 1990 року сталися перші збройні сутички між придністровцями та молдавською міліцією за контроль над муніципальними органами влади в Дубоссарах. До кінця 1991 року тривав так званий "повзучий путч" — поступове встановлення контролю над місцевими ад­міністративними будівлями, відділами міліції, школами, радіостанціями в містах і селах на лівому березі Дністра. Особ­ливо напруженою ситуація стала влітку 1992 року, коли у конфлікт втрутилися російські війська і вибили молдавські сили з м. Бендери. Командуючий російськими військами гене­рал Олександр Лебедь підтримав лідера Придністров'я Ігоря Смирнова, засудивши кишинівську владу як "фашистську". Пізніше фактично відбувались миротворчі процеси, спроби врегулювати конфлікт за допомогою третьої сторони (Росія, Україна, ОБОЄ). В той же час у Молдові точився інший етно-політичний конфлікт, що завершився прийняттям закону "Про особливий статус Гагаузи (Гагауз Ері)" (грудень 1994 р.).

Іншою причиною етнополітичної конфліктності є боротьба за ресурси і власність. Предметом спорів найчастіше виступає земля, її надра. До прикладу, розробка нафтових родовищ в Сибіру призводить до зменшення поголів'я оленів, порушення екологічного балансу територій, де проживають корінні наро­ди. Звідси наростання регіонального сепаратизму, неприязні до росіян з боку чукчів, евенків, коряків.

Серед причин етноконфліктів виділяють зміни у системі розподілу праці. Природно, що в поліетнічних державах існує складна система розподілу праці, що має етнічне підґрунтя. Зазіхання на ринок праці з боку "інших" етнічних груп приз­водить до конфліктності. В країнах Європейського Союзу на сучасному етапі такі конфлікти виникають через конкуренцію, яку створюють українці, молдавани, араби, вихідці з Латинсь­кої Америки місцевим жителям, працюючи за меншу оплату. Це провокує ксенофобію, расизм, побутові міжетнічні сутички в Німеччині, Франції, Іспанії.

Причиною етнополітичного конфлікту є також історична пам'ять дискримінованих у минулому етнічних груп. Власне історична пам'ять включає міфологеми, колективні образи

минулого, що фіксують несправедливо історичні події (розчле­нування етнічної території, депортації, геноцид тощо). До прикладу, це — конфлікти в Криму, актуалізовані повернен­ням депортованого кримськотатарського населення та праг­ненням радикальних сил із числа росіян до територіального об'єднання з Росією.

Вагомою причиною етнополітичних конфліктів є порушен­ня прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. В ряді країн Латинської Америки, Алжирі, Сенегалі, Мадагас­карі законодавство взагалі не визначає статус етнічних та мовних меншин. Навіть європейська держава Франція не під­тримує ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та полі­тичні права, яка є концептуальною для визначення статусу національних меншин. Така позиція породжує проблеми та сутички на етнічному підґрунті.

Будь-який етнополітичний конфлікт проходить своєрідну стадійність розвитку. Етноконфліктологи виділяють такі стадії етнополітичного конфлікту:

1. Передконфліктна (латентна) стадія. В цей час поси­люються етноцентристські настрої; мусуються негативні сте­реотипи щодо іншої/их національності/ей; зростає соціальна та етнічна напруженість; учасники конфлікту не бажають мирно вирішувати проблему. Тобто на цій стадії формується психологічна готовність сторін до майбутнього протистоян­ня.

2. Конфліктна стадія. В рамках цієї стадії відбувається найбільш жорсткий формат взаємодії сторін, які задіяні в кон­флікті. Це — протиборство учасників конфлікту, які не бажа­ють примирення.

3. Стадія врегулювання етноконфліктної ситуації. В цей час створюються підстави для мирного врегулювання конфлік­ту; "образ ворога" трансформується у "образ партнера". На цій стадії досягається консенсус, тобто згода щодо припинення конфлікту.

Етнополітичні конфлікти є своєрідними та неповторними у часі. Водночас дослідники етнополітичної конфліктності роб­лять спробу класифікації або типологізації етнополітичних конфліктів. За характером дії конфліктуючих сторін виділя­ють насильницькі та ненасильницькі конфлікти. Насильницькі конфлікти проходять у вигляді відкритого протистояння, участі бойових сил, депортацій та "етнічних чисток". До прикладу, через довготривалі суперечки з Грецією у липні 1974 року Туреччина здійснила військову інтервенцію на Кіпр. В результаті було вигнано 140 — 160 тисяч греків-кіпріотів з Півночі та 60 тисяч турків-кіпріотів з Півдня. Від­булись масові етнічні чистки.

Ненасильницькі конфлікти відбуваються у формі мітингів, демонстрацій, пікетів, голодовок, акцій громадянської непо­кори. Як правило, головними акторами конфліктуючих сторін є владні структури, політичні партії, громадські рухи та ор­ганізації. Фактично, такий латентний (прихований) етнополі-тичний конфлікт відбувається в незалежній Україні — пред­ставники російських громадських організацій у Південно-Східній Україні влаштовують громадські акції, привертаючи увагу до соціально-економічних та політичних проблем держа­ви.

Однією з типологій є поділ етнополітичних конфліктів за особливостями суб'єктів супротивних сторін. Виділяють конфлікти між етнічною групою та державою (Абхазія, На­гірний Карабах, Країна басків) та конфлікти між етнічними групами (серби та албанці в Косово; киргизи і узбеки в Ошській області).

Виділяють етнополітичні конфлікти за сферами проявів та причинами виникнення (етнотериторіальні, етноекономіч-ні, етнокультурні, етнорелігійні, етнопсихологічні, етноісто-ричні тощо).

Вирішити етнополітичний конфлікт майже неможливо, а врегулювати його — одна з найскладніших проблем етнополі-тичного менеджменту. Аналізуючи подібну проблематику, російський дослідник Айрат Аклаєв зробив спробу комплекс­но розглянути форми макрополітичного регулювання етнокон-фліктів, виділивши при цьому основні стратегії, способи та методи.

Стратегії етнополітичної деплюралізації (усунення етніч­ного розмаїття) допускають пряме насилля, примусовий та консенсусний способи вирішення етнополітичних проблем де­ржави.

Насильницькі методи. Найбільш радикальним методом "вирішення" етнополітичного конфлікту є геноцид та депорта­ція. Геноцид (лат. "§епиз" — рід, "саесіеге" — вбивати) — це систематичне фізичне знищення членів певної етнічної групи. Таким методом користувались в давнину при створенні держав імперського типу. Так само європейці в епоху Великих геогра­фічних відкриттів фізично знищували самобутні цивілізації американських індіанців. У XX ст. геноцид як практика вирі­шення етноконфлікту був теж поширеним явищем. В період Першої світової війни геноциду зазнали вірмени Османської імперії. Під час Другої світової війни геноциду зазнали євреї та цигани. 1972 рік в африканській державі Бурунді та 1994 рік в Руанді позначені в політичній історії як геноцид етносів хуту і тутсі.

Етнічні депортації — це насильницькі масові територіаль­ні переміщення населення (етнічні чистки). За умов етнічної депортації під тиском домінуючої сили відбувається міграція численної етнічної групи. Такий метод використовується пара­лельно тривалому етнополітичному конфлікту. Відомими прикладами недавніх за часом етнічних чисток є регіони Близького Сходу, Кіпру, Нагірного Карабаху, Абхазії, Боснії та Герцеговини.

Примусовим методом стратегії усунення етнічного розмаїт­тя є штучно стимульована асиміляція. Буквально "асиміля­ція" означає "уподібнення". Як правило, асиміляційний метод регулювання етноконфліктних ситуацій передбачає вирішен­ня етнічних протиріч шляхом політики стирання етнічного розмаїття в державі. Пануючий етнос (титульна нація) прагне нав'язати представникам етнічних та національних меншин свою модель соціально-економічного та духовно-культурного життя. У таких умовах представники меншин стоять перед вибором: або змиритись із підпорядкованим становищем або засвоїти мову, цінності, стереотипи поведінки домінуючої гру­пи, стати такими "як усі".

Подібні асиміляційні процеси відбуваються практично в усіх державах світу. Інша річ, що представники інтелектуаль­ної еліти провідних країн світу твердять про "акультурацію", "мультикультуралізм" та "інтеграцію" етнічних груп. Так, до кінця 60-х років XX ст. штучно стимульованою асиміляцією мігрантських етнічних груп, корінних малочисельних народів була політика та ідеологія "плавильного котла" у США, Авс­тралії, Бразилії.

Зауважимо, що під потужний пресинг асиміляційної моделі вирішення етнополітичних проблем потрапили представники українського етносу в країнах Центральної та Східної Європи. У Словаччині асиміляції допомагає "русинська карта" (поділ українського етносу на "українців" та "русинів"). В Румунії внаслідок соціально-економічних проблем представники ук­раїнської меншини активно мігрують, знаходячи більш вигідні умови життя. Асиміляції сприяє й національна система освіти,

яка нівелює етнічний чинник (у місцях компактного прожи­вання українців рідною мовою викладається тільки "українсь­ка мова"). Держава пропагує цінності та стереотипи поведінки румунського етносу у засобах масової інформації, шоу-бізнесі. У таких умовах стає вигідно бути румуном — патріотом свої держави.

Консенсусні методи. На відміну від насильницьких та при­мусових методів, консенсусні методи орієнтуються на деполі­тизацію етнічних протиріч. В основі методу інтеграції лежить прагнення об'єднати всі етнічні групи держави в єдине полі­тичне ціле на основі загальної громадянської (національної/ загальнодержавної) ідентичності. У таких умовах етнічні від­мінності вже не є факторами політичного процесу, а стають тільки духовно-культурними феноменами життя суспільства. Отже, етнічна ідентичність індивіда за подібних обставин жод­ним чином не впливає на обсяг політичних прав, свобод та обов'язків його як громадянина.

До подібної практики міжетнічної політичної інтеграції зверталися політичні еліти багатьох держав. До прикладу, для того, щоб створити політичну єдність білої меншини проти підпорядкованої чорної більшості, у 50—60-х роках XX ст. південноамериканський уряд сприяв політичній інтеграції всіх груп білого населення (не тільки африканс, але й англій­ців, греків, італійців, євреїв — вихідців з Європи). Для розши­рення єдиного фронту проти палестинців ізраїльський уряд всіляко прагнув затушувати культурні та ментальні протиріч­чя між сефардами та ашкіназі. Сучасні франко-канадці, зане­покоєні низьким рівнем народжуваності, сприяють політично­му блокуванню з франкомовними іммігрантськими групами (Гаїті, Сенегал та інші).

Консенсусним методом є практика мультикультуралізму (культурних автономій). Якщо метод політичної інтеграції пе­редбачає рівність особистих прав і свобод індивіда, то політика мультикультуралізму орієнтується на захист колективних прав меншин. Мультикультуралізм передбачає рівність як ін­дивідуальних, так колективних прав, включаючи право на ок­ремі (етнокультурні) та загальні (національні / громадянські) ідентичності. До подібних прикладів мультикультуралізму можна віднес­ти Канаду, де іммігрантські общини, здобувши канадську гро­мадянську ідентичність, зберігають власну етнокультурну ідентичність. Подібним чином інтегруються азійські іммігран­ти до політичної нації США. Група "нових австралійців" після хвилі міграцій з Європи так само інтегрується до австралійсь­кого етносоціального середовища. В той же час практика муль­тикультуралізму, яку апологізують ліберальні демократії, ви­являється не завжди успішною. Відбувається своєрідний "ефект бумеранга", коли представники окремих етнічних груп прагнуть більших повноважень економічного та політичного характеру (баски в Іспанії, ірландці-католики Ольстеру, тамі­ли Шрі-Ланки, китайці Малайзії). Конфлікт набуває іншої фази і передбачає вже інший спосіб вирішення.

Розподіл (сецесія) — це територіальний метод регулювання етнополітичного конфлікту в рамках стратегії деполітизації етнічних протиріч. За умов сецесії територія, населена етніч­ною меншиною, виділяється із складу держави, в результаті цього етнічна меншина стає більшістю в новій державній оди­ниці. Сецесія може бути внутрішньою (створення субдержав-ного утворення — Нагірний Карабах в СРСР; виділення канто­ну Юра із складу кантону Берн у Швейцарії) та зовнішньою (створення нової державності — виділення Бангладеш (перева­жають бенгальці) із Пакистану в 1971 році; виділення Еритреї (переважають тиґраї та тигре) у 1993 році зі складу Ефіопії).

Нормативною базою сецесії на основі територіального роз­поділу є право на самовизначення, втім на практиці сецесії явище рідкісне. Міжнародна спільнота досить обережно реагує на сецесійні процеси (Придністров'я, Абхазія, Чечня тощо). Принцип самовизначення спрацьовує вдало там, де немає значної кількості незадоволеної меншини. Зразковий приклад сецесії — виділення Норвегії зі складу Швеції у 1905 році; ут­ворення у 1993 році Словаччини та Чехії. У інших випадках сецесія породжує більше проблем, ніж досягнень (розподіл Ін­дії, розпад СРСР та СФРЮ).

Стратегії етнополітичної інженерії передбачають збережен­ня етнічного розмаїття етносів, при цьому використовуються примусові (етнічне домінування) та консенсусні методи (консо-ціація, арбітраж), передбачаються і територіальні методи роз-

поділу влади (регіональна автономія, федералізм, кантоніза-ція).

Примусовий метод. Метод контролю (етнічне домінуван­ня) є досить поширеною стратегією в історії людства. Суть ме­тоду полягає у домінуванні етнічної більшості, яка спирається на державні інституції та кооптує (залучає) еліту етнічних меншин до владних структур держави. Метод контролю від­повідає політиці стримування, яка орієнтована на підтримку нерівноправного статусу етнічних груп.

Такий тип політики, як правило, диктується расовими, кас­товими, релігійними чинниками. До прикладу, кастова система в Індії до реформ Дж. Неру легітимувала домінування вищих каст над нижчими. Подібне спостерігалося у ситуації із неграми у Північній Африці до падіння режиму апартеїду, з католиками у Північній Ірландії, циганами у Східній Європі, арабами-па-лестинцями в Ізраїлі. Зауважимо, що метод контролю є ефек­тивним за умов авторитаризму та неліберальних демократичних систем. Втім за умов сучасних міжнародних відносин метод контролю породжує проблеми, невдоволення та ескалацію етно-політичних конфліктів у формі громадянських воєн, регіональ­них збройних сутичок, терористичних актів.

Консенсусні методи. Одним із атериторіальних методів ре­гулювання етнополітичного конфлікту є так звана консоціація або консоціалізм. Консоціація визнає легітимність етнічного плюралізму в політичних системах і розглядає етнічні іден­тичності і організації як базові стовпи відкритого суспільства. Основний принцип консоціації полягає у тому, що державна влада спільно із етнічними групами здійснює пропорційне представництво в уряді, володіючи при цьому правом вето.

У науковій літературі ця модель представлена в роботах Арендта Лейпхарта. На його думку, консоціальна демократія передбачає чотири інституційні риси:

• наявність коаліційного уряду із залученням політичних партій, які представляють різні сегменти суспільства;

• здійснення принципу пропорційності різних груп при роз­поділі ресурсів та позицій у всіх сферах суспільного життя;

• реалізація норм внутрішньогрупової автономії, відповідно до якої етнічні групи мають самоуправління у найбільш значу­щих сферах життя; • визнання права вето меншин або принципу кваліфікованої більшості при прийнятті важливих рішень.

Історично консоціальний принцип розподілу влади розви­нувся у відносинах протестантської та католицької общин Ні­дерландів, фламандської та валлонської груп у Бельгії. При­нципи консоціації застосовувались політиками у Лівані в період між 1943 та 1975 роками; у Малайзії у 1955 — 1969 рр.; на Фіджі у 1970 — 1987 рр.; у Північній Ірландії на короткий час у 1974 році. Подібним чином управління здійснюється у ряді країн Африки на південь від Сахари (Замбія, Кенія).

Інший метод консенсусного характеру — арбітраж. Цей метод передбачає регулювання конфлікту "нейтральною" тре­тьою силою, яка виносить рішення з політичної суперечки. Рішення незалежного арбітра фактично забезпечує легітим-ність того чи іншого мирного вирішення спору.

Виділяють внутрішній та зовнішній арбітраж. Внутрішній арбітраж здійснюється арбітром всередині країни, де відбуваєть­ся конфлікт. Тут арбітрами можуть виступати державні діячі (до прикладу, Махатма Ганді в Індії, президент Б. Тіто в Югославії). Арбітром можуть бути політичні інститути. В Бурунді до 1965 року арбітром між хуту і тутсі була монархія. У СІЛА арбітром у спорі білих і чорних з приводу громадянських прав останніх виступав Верховний суд під головуванням судді Воррена.

Зовнішній арбітраж означає, що арбітром виступає інсти­туція міжнародного рівня (окрема держава, міжнародна ор­ганізація). Широко застосовується практика багатосторонньо­го арбітражу у формі миротворчих місій ООН. Вона застосовувалась на Кіпрі, Близькому Сході, в Мозамбіку, На­мібії, Нікарагуа, Східному Тиморі тощо.

Регіональна автономія застосовується як практика регулю­вання етнополітичних конфліктів в унітарних державах де­централізованого типу. Відомо багато прикладів децентралізо­ваних держав з унітарною формою устрою. Надання регіональних автономій у таких поліетнічних державах забез­печує цілісність держави. Такі країни по суті молена назвати квазіфедеративними (Країна басків, Каталонія, Галісія в складі Іспанського королівства, Південний Тироль в Італії, Шотландія, Вельс у складі Великої Британії, Крим у складі України, Гагаузія у складі Молдови тощо).

Під федералізмом розглядається форма територіального ус­трою держави, де влада конституційно поділена між суб'єктами федерації (штатами, землями, республіками). Як показує до­свід функціонування ряду федерацій (до прикладу, Бельгії, Індії, Канади), при наявності певних умов етнічний федералізм може стати ефективним засобом регулювання етнополітичних конфліктів. Водночас динамічне життя засвідчує і проблеми федерацій (Пенджаб, Кашмір в Індії; Квебек в Канаді; Чечня в Російській Федерації тощо). Отже, федералізм не є панацеєю у розв'язанні всіх проблем етнополітичного плану. Вдалим засо­бом регулювання етноконфліктів є доповнення через практику консоціації на федеральному та субфедеральних рівнях.

Кантонізація — це спроба застосувати властивий католи­цькій церкві принцип субсидіарності. Згідно з цим принципом, рішення мають прийматися на найнижчому рівні ієрархії. Якщо за умов федералізації влада передається на середній (федеральний) рівень, то за умов кантонізації рівень управлін­ня передається на найнижчий (місцевий) рівень. Якщо інтен­сивність етнополітичного конфлікту набирає значного масш­табу, то розподіл на ще менший суб'єкт управління є найбільш дієвим засобом вирішення проблеми. Яскравий приклад — виділення католицького кантону Юра зі складу кантону Берн. Такий спосіб вирішення етнополітичних проблем можна засто­совувати в адміністративних одиницях як федеративних, так і унітарних державних утворень, де наявна палітра етнічних протиріч.

4.3.5. Етнонаціональна політика України

Становлення етнонаціональної політики України припадає на період початку 90-х років XX ст. Саме у Декларації про дер­жавний суверенітет України від 16 липня 1990 року відзначено принципи побудови держави за моделлю побудови поліетнічної української нації. Декларація проголошувала рівність усіх громадян незалежно від походження, соціального стану, расо­вої та національної належності. Документ містив норму про визнання колективних, групових прав національних меншин та специфічних прав національностей, етнічних груп. Ці нор- ми було удосконалено в інших нормативно-правових актах не­залежної України.

Концептуальні засади державної етнополітики України ві­дображені у наступних політико-правових документах:

• Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей (серпень 1991 р.);

• Декларація прав національностей України (листопад

1991р.);

• Закон України "Про національні меншини в Україні" (червень 1992 р.);

• Конституція України (червень 1996 р.);

• Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (травень 1997 р.) та інші.

В Україні широко запроваджено застосування у національ­ному законодавстві міжнародних стандартів захисту прав меншин:

• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 р.; ратифікована ВРУ 15 травня 2003 р.);

• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 р.);

• Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1996 р.);

• Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (лютий 1998 р.).

Чинне законодавство України удосконалюється під впли­вом міжнародного фактору, процесів євроінтеґрації. Нині розроблено ряд проектів Законів України, які регулюють сферу міжетнічних взаємин ("Про концепцію державної етно-національної політики", "Про внесення змін до Закону Украї­ни "Про національні меншини України", "Про зміни до Зако­ну України "Про мови"). Тобто законодавчого вирішення потребують ряд проблем у сфері розширення прав представ­ників національних меншин, підтримки репатріантів, надан­ня особливого статусу корінного кримськотатарського етносу тощо.

Центральним органом державної виконавчої влади, який координує питання етнополітики в Україні, є Державний комі­тет України у справах національностей та міграції. У Вер­ховній Раді України створено Комітет з питань прав людини,

національних меншин і міжнаціональних відносин. При Пре­зидентові України діє Рада представників громадських об'єднань національних меншин України. Консультативно-до-радчим органом при Президентові України є також Рада пред­ставників кримськотатарського народу.

Реалізація міжнародних програм співробітництва обумови­ла потребу формування не тільки правових, а й відповідних організаційно-структурних механізмів, зокрема — створення двосторонніх та змішаних міжурядових комісій.

З 1994 року діє двостороння українсько словацька комісія з питань національних меншин, освіти і культури, завданням якої є сприяння співробітництву між Словацькою Республікою і Україною в галузі питань національних меншин, культурних, освітніх і наукових контактів обох країн на основі Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Змі­шана українсько-угорська комісія з питань забезпечення прав національних меншин сприяє практичній реалізації основних положень щодо задоволення етнокультурних потреб українців в Угорській Республіці і угорців в Україні.

Змішана міжурядова українсько-румунська комісія з пи­тань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, координує діяльність міністерств, інших централь­них та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення прав української меншини в Румунії та румунської меншини в Україні. Українська частина Комісії взаємодіє з відповідними комітетами Верховної Ради України, а також національно-культурними товариствами, об'єднаннями громадян і релігій­ними організаціями для виконання нею відповідних завдань. Основним її завданням є організація та розроблення комплексу заходів щодо співробітництва між Україною і Румунією у пи­таннях забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин.

В Україні уже накопичено і досвід утворення та діяльності національних представницьких органів. Першою ластівкою стало створення у 1991 році кримськотатарського Меджлісу; у 1992 році створено Єврейську Раду, в 1996 році — німецький Фольксрат, у 1999 році — Руську Раду України, 2002 року — Конгрес ромів України.

В умовах державної незалежності України представники національних меншин охоплені етнополітичним ренесансом, який проявився у бурхливій динаміці зростання національно-культурних товариств. Якщо на червень 1992 року в державі їх нараховувалося тільки 186, то на початок 2001 року — вже 431, а в липні 2005 року — 1582 громадські об'єднання. Най­більше таких організацій в Автономній Республіці Крим, м.Києві, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях.

Найбільш численною національною меншиною України є росіяни, кількість яких за переписом 2001 року становила 8,3 млн. чол. Упродовж 90-х років XX — на початку XXI ст. росіяни створили численні національно-культурні об'єднання, політичні структури. Всеукраїнський статус мають ряд гро­мадських структур російської національної меншини України ("Русь", "Російська община України", "Російський рух Украї­ни", "Росіяни України" та інші). Проводять вони в основному культурно-просвітницьку роботу серед російськомовного насе­лення країни. Водночас окремі організації росіян України політизують свою діяльність, позиціонуючи себе в рамках ак­тивності на виборах до ВРУ у форматі Слов'янської партії, "Руського блоку", партії політики Путіна.

Упродовж останніх років відбувається повернення на місця свого колишнього проживання в Криму корінного кримськота­тарського етносу. Якщо у 1989 році кримських татар нарахо­вувалося 46807 осіб, то у 2001 році — вже 248193 чол. Специфіка діяльності громадських організацій кримськотатарського етно­су полягає у стрімких темпах їхньої динаміки. Національний рух кримських татар розпочався створенням у травні 1989 року Організації кримськотатарського національного руху на чолі з Мустафою Джемільовим. У червні 1991 року на Курултаї було утворено Меджліс як вищий повноважний представницький орган кримськотатарського народу.

Кримські татари також створили мережу національно-куль­турних товариств (Ліга кримськотатарських юристів "Ініціум", Асоціація кримськотатарських працівників освіти "Мааріфчі", Ліга кримськотатарських жінок та інші), що охоплюють усі сфери життя цього етносу. Останнім часом забезпечується вико­нання ряду програм для кримськотатарського населення, які орієнтовані на розселення та облаштування депортованих крим­ських татар, їх адаптацію та інтеграцію в українське суспіль­ство, а також різнопланових молодіжних програм тощо.

Таким чином, поряд із етнополітичними проблемами (про-російський фактор, кримськотатарська проблема тощо) в неза­лежній молодій Українській державі активно удосконалюється відповідно до норм міжнародного законодавства нормативно-правова база етнополітики, розбудовується мережа національ­но-культурних організацій, які впроваджують у практику політику полікультурного та поліетнічного українського сус­пільства. Полікультурність спрямована на етнокультурний ренесанс українства та національних меншин задля творення потужної української нації.

4.3.6. Етнополітичні процеси на Закарпатті

Закарпатська область України традиційно вважається поліетнічним регіоном із розмаїтою і водночас компактною етнічною строкатістю (українці, угорці, румуни, словаки, ци­гани, німці, євреї) та етнографічною мозаїчністю (гуцули, лемки, бойки, долиняни-русини). В умовах незалежної Украї- ни етнічні групи краю активно відроджують етнічну самобут­ність, реабілітують власне етнічне "Я". Відбуваються ренесан­сні процеси через створення мережі національно-культурних товариств, видання періодичної преси, створення радіо- та те­лепередач рідною мовою для представників національних меншин краю, створення культурних центрів, активне функ­ціонування національних та недільних шкіл. Тому Закарпаття можна розглядати як своєрідну модель побудови громадянсь­кого суспільства на базі консоціативної демократії, яка залучає різноманітні етносоціальні сегменти суспільства.

Аналіз перепису населення 2001 року засвідчив збільшення (порівняно із 1989 роком) чисельності українців (80,5% насе­лення краю), румунів (2,6%), циган (1,1%). Через еміграційні потоки зменшилась кількість угорців (12,1%), росіян (2,5%), словаків (0,5%), білорусів (0,1%), євреїв (0,04%). Прикметно, що ситуативно вигідною виявилась німецька етнонаціональна ідентичність. Кількість німців збільшилась і склала на момент перепису 3582 чол. (0,3%). Зауважимо, що в умовах значних еміграційних потоків німецького етнічного масиву області уп­родовж 90-х років XX ст. таку ситуацію можна пояснити тільки меркантильними інтересами більшості ідентифікованих осіб за німецькою етнічною категорією.

За підрахунками статистичних показників, мовна асиміля­ція спостерігається серед циган (мадяризація на 62,4%); нім­ців, словаків, поляків, болгар, чехів (українізація); білорусів, євреїв, татар, вірмен (русифікація). Рідномовна ідентичність характерна для українців (99,2%), румунів (99,1%), угорців (97,1%), які представляють компактні ареали проживання. Новим етноідентифікаційним фактором є русини (10063 чол. із числа постійного населення краю), майже 60% з яких про­живає у міських населених пунктах області. Така ситуація може викликати запитання у фахівців: чому сільські жителі не ідентифікують себе русинами, а українцями? Чи не зазнала місцева інтелігенція через свою опозиційність до центру агіта­ційного впливу русинських громадських організацій краю і т.д.? Русинів державна влада визначає як окрему етнографіч­ну групу в середовищі української нації поряд із гуцулами (83 особи), бойками (25 чол.) та лемками (3 особи) краю.

Етнополітичні процеси на Закарпатті упродовж останнього періоду українського державотворення пройшли складну та неоднозначну еволюцію. У часи трансформаційного періоду 1989—1991 рр. в області розгорнулась протидія та боротьба таборів національно-демократичної еліти та владної командно-адміністративної системи. Національно-демократичні сили пропагували серед широкого кола громадськості краю ідею згуртування задля досягнення незалежності України. Ця лінія найбільш чітко проявилась у активній діяльності обласних осередків Народного руху України за перебудову, УРП, еколо­гічної організації "Зелений світ", товариства "Меморіал", пат­ріотично налаштованого духовенства Української греко-като-лицької церкви, студентської молоді краю.

Тільки в 1990 р. в області відбулось понад 40 мітингів. Ар­хівні документи ілюструють упереджені дії обласної влади з метою недопущення об'єднання української патріотичної сили. Про це, зокрема, свідчать документи обласної організації КПУ під назвами "Орієнтувальний матеріал членам і кандида­там в члени обкому Компартії України, членам ревізійної ко­місії обласної парторганізації. Про ставлення до ідеї створення "Народного руху України за перебудову (НРУ)", "Про план практичних дій відділів обкому партії у зв'язку з установчим з'їздом Народного руху України за перебудову" та інші). Ство-

рення низки громадських організацій краю, насамперед кра­йової "Просвіти", масовий вихід із лав КПУ, центробіжні події в СРСР спричинились до краху радянської командно-ад­міністративної системи в області.

Епіцентром етнополітичних баталій на Закарпатті 1990— 1992 рр. стала обласна Рада народних депутатів. Утворена в Раді група "Демократична платформа" активно вступала в дискусії з приводу автономії та самоврядності краю. Події кінця вересня та початку жовтня 1991 р. в м. Ужгороді мали виражений характер протистояння українських патріотичних та неокомуністичних автономістських таборів. Створені ру­синські організації (Товариство карпатських русинів, Това­риство православних імені Кирила і Мефодія, Підкарпатська республіканська партія), Демократична ліга національностей та Асоціація нерадикальних демократів активно пропагували ідеологію окремішності закарпатців, перспективу самовряд­ності і т. п. Це спричинило згуртування національно-патріо­тичних сил в Українську Народну Раду Закарпаття (УНРЗ).

Підтримка частиною населення Закарпаття ідеї "самовряд­ної адміністративної території" на референдумі 1 грудня 1991 р. спричинила посилення домагання обласною владою ширших сфер політико-економічного впливу в рамках автономістських прагнень. Згодом це вилилось у вимогу вільної економічної зони, участі області в проекті Карпатського Єврорегіону тощо. В умовах державної незалежності України тільки зважена де­ржавна етнополітика, патріотична позиція українських сил краю завадили реалізації партикулярних амбіцій владної неокомуністичної еліти.

Політичне русинство на Закарпатті, що проявляло актив­ність до середини 90-х років, зазнало фіаско через радикаліза-цію діяльності русинських товариств, створення у 1993 році Тимчасового уряду Підкарпатської Русі під керівництвом І. Туряниці та "діяльність" Підкарпатської республіканської партії (В.Заяць). Воно засуджене міжнародними конгресами русинів. Діяльність русинських організацій краю, зокрема Товариства підкарпатських русинів, поступово відмежувалась від політичних гасел, спрямовуючи власну роботу в етнокуль­турну сферу та домагання з боку держави визнання русинів "самодостатньою етнічною спільнотою". Закарпатська обласна рада народних депутатів, реагуючи на прохання та вимоги русинських громадських організацій та форумів, вже тричі (востаннє у вересні 2006 року) зверталася до центральних органів державної влади України із проханням внести до державного реєстру національність "русин". Це пи­тання і надалі мусується в обласних та загальноукраїнських засобах масової інформації, не дістаючи свого логічного завер­шення через наукову та політичну некоректність визнання ет­нографічного або субетнічного статусу за окремий статус на­ціональності (самодостатньої етнічної спільноти).

Питання забезпечення прав національних меншин постійно в полі зору як центральних, так і місцевих органів влади. Координу­ючим центром, який реалізує державну політику у сфері міжна­ціональних відносин на Закарпатті, є відділ у справах національ­ностей Закарпатської облдержадміністрації (начальник Юдіта Євчак), який спільно із представниками національно-культурних товариств зробив чимало в інтересах забезпечення їх прав, вирі­шення питань, які турбують національні меншини краю.

Цікавою є палітра етнокультурного життя національних меншин області. Зокрема, у краї функціонують (крім україно­мовних) 124 загальноосвітні школи, гімназії та ліцеї з мовами навчання національних меншин, у тому числі 71 з угорською, 12 — румунською, 3 — російською, 1 — словацькою та 41 — з двома, трьома національними мовами навчання, а також 2 гімназії та 2 ліцеї — з угорською, 1 ліцей — румунською мовою навчання. Діють також 5 ліцеїв з угорською мовою навчання приватної форми власності. Для малочисельних меншин від­крито вже 17 недільних шкіл з ромською, єврейською, польсь­кою, русинською мовами навчання.

Підготовка відповідних кадрів здійснюється на філологіч­ному факультеті Ужгородського національного університету, де функціонують угорське, російське, румунське та словацьке відділення. У 2005 році на базі історичного факультету УжНУ відкрита кафедра угорської історії та європейської інтеграції. Випускникам національних шкіл надана можливість складати вступні іспити у вищі навчальні заклади області рідною мовою. З 1988 року при Ужгородському національному університеті працює Центр гунгарології, а з 1996 року — Закарпатський угорськомовний педінститут у м. Берегові.

Значно збільшено інформаційний простір для висвітлення життя національних меншин краю. На мовах національних мен­шин виходить 26 видань, у тому числі 13 видань угорською мовою, 4 видання — російською. Ряд національно-культурних товариств має свої періодичні видання. Зокрема виходять: на ромській, ук­раїнській та угорській мовах газета "Романі Яг", яка переросла у всеукраїнське видання, газета товариства "Матіца словенска" на Закарпатті "Підкарпатський словак", тижневик Демократичної спілки угорців України "Хроніка угорців України", румунської спілки "Дачія" газета "Аппіа" та інші.

На Закарпатті діє 55 національно-культурних товариств з обласним статусом. Серед них виділяються шістнадцять органі­зацій циганської етнічної групи ("Рома", "Романі Яг", "Амаро Дром", "Ром Сом", "Лаутарі", "Унг-ромен" та інші). Дванадцять організацій угорської спільноти (Товариство угорської культури Закарпаття, Товариства угорськомовної інтелігенції, науковців, бібліотекарів, журналістів, працівників охорони здоров'я, мо­лодих науковців, скаутів та інші) концентрують навколо себе палітру соціально-економічного та культурного життя найбільш чисельної меншини Закарпаття. По чотири організації мають представники румунської (Товариства ім. Дж. Кошбука, Іона Мігалі де Апша, "Дачія", "М. Емінеску") та словацької націо­нальної меншини ("Матіца словенска" на Закарпатті, Товарис­тво ім. Л. Штура, Товариство словацької інтелігенції, організа­ція словацьких жінок "Довіра").

По два товариства мають представники російської ("Русский дом" і "Руський рух України"), німецької ("Відродження" та "Німці Закарпаття") та єврейської спільноти краю (культурно-освітнє товариство та організація угорськомовних євреїв Закар­паття). Поодномутовариствумаютьполяки, вірмени ("Арарат"), білоруси ("Сябри") та греки ("Еллада"). Дев'ять товариств мають лідери русинського етнокультурного руху в краї ("Общество Подкарпатських Русинов", "Общество Карпатських Русинов", "Русинське науково-освітнє товариство", науково-культуроло­гічне товариство ім. О. Духновича та інші). Для координації їх­ньої діяльності у 1999 році вперше в Україні створено Центр культур національних меншин Закарпаття, де щороку прово­диться понад 150 культурно-мистецьких заходів, конференцій, зборів. При Центрі діє координаційна рада з числа голів націо- нально-культурних товариств, працівників органів державної влади та представників творчої інтелігенції краю.

Відповідно до чинного законодавства України представниц­тво національних меншин в органах державної влади та місце­вого самоврядування спрямовується у напрямку до пропорцій­ної кількості етнічних груп в етнонаціональній структурі Закарпаття. Так, серед депутатів обласної, районних та місь­ких рад 147 угорців (12,8%), 15 румунів (1,3%), 10 росіян (0,9%), 3 роми (0,3%), 3 словаки (0,3%), 2 німці (0,2%), 1 ру­син (0,1%).

Лідери національно-культурних товариств беруть активну участь у виборчому процесі. У 1994 р. від Берегівського вибор­чого округу обирали народним депутатом України угорця Ми­хайла Товта. На парламентських виборах 1998 р. ЦВК України були окреслені нові контури виборчого округу № 72 з центром у м. Берегово. На виборах переміг лідер Товариства угорської культури Закарпаття Міклош Ковач. А вже у 2002 році за під­тримки потужного ресурсу СДПУ(о) та Форуму угорських ор­ганізацій — голова Берегівської райдержадміністрації Іштван Гайдош. Зі зміною виборчого законодавства України угорці краю в кінці 2004 — на початку 2005 року переорієнтувалися на створення політичних партій — партії угорців України ("КМКС") на чолі з М.Ковачем та Демократичної партії угорців України на чолі з І. Гайдошем. Наразі вони представлені у За­карпатській обласній раді народних депутатів і входять до коаліційної більшості.

Отже, поряд із утвердженням національної української ідеї на Закарпатті протягом періоду незалежності фактично побу­дована модель громадянського суспільства через вагому пре­зентацію національно-культурних організацій меншин. Ство­рення рідномовної системи освіти, численних культурно-мистецьких установ сприяло формуванню позитив­ного іміджу Закарпаття, де проходили численні фестивалі, конкурси, зустрічі єднання тощо. Ці показники високо оцінено й на міжнародному рівні.

Поиск по сайту: