Сутність та структура політичної системи

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політи­ку категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у XX ст. сфери політичних дій державних інститу­тів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що пов'язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення.

Політична система — це інтегрована сукупність політич­ної влади, суб'єктів, відносин, політичної організації і полі­тичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і має певну соціально-політичну орієнтацію.

Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститу­тів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інте­ресів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю пробле­му, американський політолог Р. Даль вважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівницт­во або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація ре­алізується за допомогою політичної влади. Ось чому «централь­ним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є влас­ність».

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

а) соціальною;

б) економічною;

в) ідеологічною;

г) етичною; ґ) правовою;

д) культурною тощо.

Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою прав­ління (парламентського, президентського і т. п.), типом держа­ви (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-полі­тичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культур­них відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (нейтралістським, з ієрар­хічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політичне активним або пасивним населенням, з кровно-родинними зв'я­зками або без них, з розвинутими або нерозвинутими грома­дянськими відносинами і т. п.).

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспі­льства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільс­тва та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. її структура та механізм функціону­вання визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Нині в політичній практиці можна виділити такі моделі полі­тичних систем: представницька, американська і континентальна.

Для представницької політичної системи, своєрідної моделі західноєвропейського зразка, центром парадигми є індивід. При такій системі суспільство виступає як первинний «базис», що складається незалежно від держави і задає їй програму дій.

Американська модель політичної системи пов'язана з по­слідовним звільненням громадської ініціативи з-під опіки держа­ви й розподілом повноважень між державою і громадянським сус­пільством на користь останнього.

У континентальній моделі політичної системи головне не те, як захистити суспільство від тиску влади та її зловживань, а як послабити ймовірний захисний механізм «закоснілого» суспі­льства перед заходами прогресивних прагнень влади.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити полі­тичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механіз­ми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її вза­ємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможлив­лює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зов­нішнього середовища.

По-четверте, методологічна функція поняття політичної сис­теми полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного орга­нізму, що неминуче включає численні відмінності, різно-спрямо­вані тенденції суспільних процесів.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалі­зації суперечливих, але взаємопов'язаних цілей суспільного розвит­ку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду вра­хування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації— фактора збереження соціальної цілісності. При­значення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечи­ти як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держа­ви, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне на­пруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.

Яскравим прикладом тому є події в Україні, які відбувалися в ході помаранчевої революції (жовтень—грудень 2004 p.). Стара політична влада, ЗМІ стали гальмом обновлення політичної сис­теми України. Мужній опір кучмівському режиму розбудив люд­ські душі, вивів на вулиці мільйони людей. Нова влада, на чолі з Віктором Ющенком, стала працювати для блага громадян і краї­ни. «Ми повернемо права місцевим громадам, — заявив Прези-

дент України Віктор Ющенко, — громада сама дасть лад вулиці, місту чи селу».

Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку ма­си згодні сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв'язків у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну модель розвитку об'єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати почуття втрати безпеки, нас­лідком чого стає готовність мас сприйняти будь-які засоби впо­рядкування соціальних зв'язків. Суспільна практика свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до застосування насильства як протидії невдалій політиці нових мож­новладців.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є за­безпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діа­лектичною єдністю чотирьох сторін:

1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-еконо­мічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства);

2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі нор­ми моралі і т. п.);

3) функціональної (методи політичної діяльності, що станов­лять основу політичного режиму);

4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись із таким підходом до розгляду політичної сис­теми, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних тра­дицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу полі­тичного режиму;

5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, по-перше, між-класові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. По-друге, це так звані вертикальні відносини, що скла­даються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація об­ласті та підприємство, інститут, установа культури, партія, тру­довий колектив тощо).

До політичної організації (організаційного компонента полі­тичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні та інші організації й об'єднання. Усі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Взаємодія політичних інститутів відбувається на засаді певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні ак­ти, за недотримання котрих накладаються адміністративні санк­ції. Велике значення для здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними організаціями для регулю­вання відносин усередині них, — насамперед статутні норми цих організацій.

Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони харак­терні, наприклад, для британської політичної системи. Лейборис­ти будують свою програму, спираючись на давню традицію робі­тничого руху — традицію легальної опозиції і завжди висту­пають як політичні опоненти й супротивники партії консерваторів.

Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Уважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині все більше усвідомлюється необхідність моральної поведін­ки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чес­ність — це насамперед єдність слова і діла, а благородство — це толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому чис­лі й до думки політичних опонентів), висока персональна відпо­відальність за свою діяльність.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади. Він включає

спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємо­відносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і міс­цевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвід­ношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів хлі­боробів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією.

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний полі­тичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сфе­рах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди до­магаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика».

Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи дер­жавної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та га­рантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політич­них організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впли­вати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.

Авторитарний режим ґрунтується на безумовному підпоряд­куванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через коопта­цію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом наси­льства, конфронтації, а не інституціоналізації. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держа­ви, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й коман­ди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насиль­ницьке політичне панування групи «обраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона консти­туційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мі­літаризація суспільного життя, панування однієї загальновизна­ної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підко­рено владі.

У політику люди (суб'єкти політики — особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять час­тину свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уяв­лень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній куль­турі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних плат­формах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведі­нці). Політична культура — надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні прин­ципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політич­ної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства в цілому, його прогрес.

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беру­чи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через полі­тичну систему виявляються та акумулюються основні групи со­ціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання поля­гає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну фу­нкції. Для забезпечення стабільності політичної системи необ­хідно, щоб вона, враховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, які між ними виникають, домагалася найоп-тимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існу-

ючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система по­кликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили сус­пільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріо­ритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільст­ва, її оптимальне функціонування має винятково важливе зна­чення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільст­ва в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.

Поиск по сайту: