АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Основні теорії політичної модернізації

Читайте также:
  1. III. Мета, стратегічні напрями та основні завдання Національної стратегії
  2. IV. Основні напрями реалізації Національної стратегії
  3. А) Передумови квантової теорії
  4. Бази даних. Основні відомості
  5. БНМ 2.2.14 Основне рівняння молекулярно-кінетичної теорії газів
  6. Взаємодія теорії та практики
  7. Види влади. Специфіка політичної влади
  8. Види політичної еліти.
  9. Види політичної участі та політичної поведінки
  10. Визначення політичної системи
  11. Визначники та їх основні властивості.
  12. Визначте місце козацької держави у міжнародних відносинах та основні положення її дипломатичної діяльності.

Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних ре­жимів до демократичних. Сучасні переходи, за висловом аме­риканського політолога С.Хантінгтона, отримали назву "тре­тьої хвилі демократизації". Порівняння з хвилею підкреслює нелінійність процесів демократизації, можливість "зворотних" рухів. С.Хантінгтон визначив і хронологічні межі двох попере­дніх хвиль: повільна хвиля, що тяглася з 1828 р. до 1926 p., і хвиля 1943-1964 pp. Обидві хвилі супроводжувались відмовою від демократії в деяких країнах і установленням з 1974 р., на думку ученого, починає відлік "третя хвиля глобальної експан­сії демократії". Вона починається з падіння диктатури і відновлення демократичних свобод у Португалії. В цьому ж році впа­ла диктатура "чорних полковників" у Греції, а в 1975 р. із смер­тю диктатора Ф.Франко закінчується тридцятидев'ятилітній період диктатури в Іспанії і починається історія демократичних реформ, що проводилися "зверху" за ініціативою короля Хуана Карлоса.

Демократичні процеси практично охоплюють всі регіо­ни сучасного світу. Процеси руйнування тоталітарних режимів в СРСР та інших країнах Східної Європи розглядаються у ме­жах теорії "третьої хвилі".

На сьогоднішній день в політологічній науці немає єди­ної теорії, яка б пояснювала закономірність становлення і роз­витку демократії. І це не дивно. Під єдину схему неможливо підвести всю багатогранність демократичних перетворень, що розгорнулися у другій половині XX ст., а тим більше, всю істо­рію розвитку демократії, яка сягає своїм корінням у попередні епохи. Сучасні країни, що стали на шлях демократичного роз­витку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, де­монструють різні моделі переходу.

Цікавість до проблем переходу до демократії виникає після закінчення Другої світової війни. Вона була продиктова­на визначенням перспективи післявоєнного розвитку світу. Критерії розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах Європейського лібе­ралізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з еко­номічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, мо­дернізація розглядалася як "вестернізація". Перспективи розви­тку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і на інших континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин. Вчені вважали, що на основі економічної допомоги розвинутих країн і інвестицій в економіку розвитку ринку, можна буде забезпе­чити економічний ріст, а відповідно, підвищити рівень життя і грамотність населення і тим самим створити соціальну базу демократії - середній клас, що бере участь у політичних проце­сах. Відмінними рисами цього підходу були оптимізм в оцінці перспектив демократії і упевненість, що ці зміни можуть бути здійснені в принципі в будь-якій країні, незалежно від міри їх готовності до цих змін. Американський політолог С.Ліпсет чіт­ко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з де­мократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, -писав він, - тим більше шансів для того, щоби нація стала де­мократичною".

В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонстру­ючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і но­вих технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типо­вою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у не­узгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс со­ціальних і політичних проблем. Надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими. Ресурси для моде­рнізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до но­вих відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань при­зводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності. На думку С.Ханінгтона, вибираючи стабільність політичні еліти роблять ставку на авторитаризм.

Нарешті, в перших теоріях модернізації ігнорувався культурний фактор. Але саме він часто виступає самостійним фактором розвитку, зводячи нанівець всі спроби реформ або надаючи їм інших рис. Прикладом краху модернізації-вестернізації невдача "білої революції" в Ірані (1963-1979 pp.) -спроба проведення реформ шахом Мохамедом Реза Пехлеві. Релігійна традиція виявилася сильнішою від світської інновації і призвела у 1979 р. до ісламської революції і установленню теократичного режиму на чолі з релігійним лідером Хомейні. Події в Ірані - свідчення невдалої спроби швидкої модернізації і механічного копіювання західного досвіду, а в результаті -опір зі сторони традиційного фактору. Не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створю­валося у ході довгої еволюції. Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи.

Зокрема, було визнано, що:

• на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культур­ний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неод­накового сприйняття цінностей модернізації;

• країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необ­хідних для модернізації, що робить можливим багатоваріант-ність переходу до демократії.

Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демок­ратії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспі­льствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення ціннос­тей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослід­ники, західні цінності можуть межувати з колективізмом.

Другий напрямок аналізує моделі переходу до демокра­тії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів.

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у бі­льшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкрет­них процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визна­чається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього на­прямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відпові­дно перехідний період розглядається як боротьба між прибіч­никами і противниками змін, результат якої залежить від того,

чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолю­тизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.003 сек.)