Політична модернізація

Наприкінці 50-х років XX ст. в межах по­рівняльної політології виник самостійний на­прям аналізу політики - теорія політичної мо-

дернізації (теорія політичного розвитку). Внесок в її розвиток зроби­ли Г. Алмонд і Д. Пауелл у праці «Порівняльна політологія. Підхід із позицій «концепції розвитку» (1966), С. Ейзенштадт - «Модерні­зація: протест та зміна» (1966), С. Хантінгтон - «Політичний поря­док у суспільствах, що змінюються» (1968), Л. Пай, С Верба, Дж. Ла-паломбара та інші. У підсумку теорія перетворилась на обґрунтуван­ня загальної моделі глобального цивілізаційного процесу.

її суть полягає в описі характеру і напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науко­во-технічного прогресу, соціально-структурних змін і перетво­рення нормативно-ціннісної системи. Теорія прагне пояснити джерела, характер і напрямки політичних змін, які спрямовані на досягнення потрійної мети - раціоналізації влаіди, створення диференційованої політичної структури і забезпечення масової політичної участі. Примітно, що в ній відсутні поняття «капі­талізм» і «соціалізм». Згідно з теорією, політична система зале­жить не від характеру суспільно-економічної формації, а від типу осучаснення - способу переходу від пануючих у суспільстві тра­диційних цінностей до сучасних раціональних структур.

Теорія модернізації представляє загальносоціологічний напря­мок - «соціологію розвитку», джерелами якої є концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. В ній виділяють два типи модернізації.

• Оригінальна чи спонтанна є характерною для країн, які пере­жили перехід до раціональних соціальних структур через поступо­вий тривалий внутрішній процес - Англія, СІЛА, Німеччина тощо.

• Вторинна або відбита є характерною для відсталих країн, що використовують досвід передових держав; це осучаснення «на­вздогін»; основний чинник вторинної модернізації - соціокультурні контакти цих країн з уже існуючими центрами індустріальної і пост-індустріальної культури.

Теорію модернізації умовно можна назвати теоретичним об­ґрунтуванням сучасного політичного процесу, оскільки політич­на модернізація розглядається як зростання здатності політич­ної системи постійно і ефективно адаптуватись до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів; їх нова якість полягає в тому, що вони забезпечують не лише контроль над ресурсами, але й канали для дійового діалогу між урядом і населенням.

Цільові настанови модернізації передбачають:

- появу конкуруючих політичних організацій, які поширю­ють свій вплив на різні функціональні сфери;

- мобілізацію соціальної периферії і зростання рівня участі в політиці за допомогою виборчих прав, виникнення опозиційних партій, незалежної преси і добровільних асоціацій;

- формування і швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;

- посилення централізації урядових функцій;

- формування здатності політичної системи акумулювати пре­тензії і вимоги різних соціальних груп і створювати відповідні політичні інститути для регулювання соціальних процесів.

Політична модернізація неминуче зустрічає дві основні гру­пи суперечностей.

• Конфронтація універсальних стандартів (ринок, плюралізм форм власності, багатопартійність) і традиційних цінностей. Перші необхідні для економічної ефективності, другі визначають по­літичну лояльність і національну єдність (раціональним силам протистоять фундаменталістська віра в колективну унікальність національної єдності).

• «Синдром модернізації» як суперечлива взаємодія між про­цесом диференціації ролей і функцій у політичній системі, імпера­тивами рівності і можливостями модернізованої політичної систе­ми до інтеграції цих ролей і функцій. Іншими словами, рішення і дії на «виході» політичної системи поки не відповідають рівню висунутих до неї вимог «на вході», тим більше на етапі різнома­нітних перетворень. Це неминуче створює як мінімум три основні види криз: кризу легітимності, кризу політичної участі і кризу регулювання конфліктів.

Криза легітимності виникає внаслідок неспівпадання чи не­узгодженості мети і цінностей реформаторського режиму з уявлен­нями основної частини громадян про необхідні форми і засоби політичного регулювання, норми справедливого правління тощо.

Ця криза сягає корінням характеру змін у сучасному суспільстві під час зламу соціальної структури, коли статусу важливих кон­сервативних інститутів загрожує небезпека, а зростаючі вимоги основних соціальних груп не сприймаються політичною системою. Для зміцнення легітимності необхідно здійснити комплекс заходів по зміні законодавства і державного управління у відповідності до нових вимог щодо створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення; необхідно прийняти легальні запобіжні заходи на підтримку законності і правопоряд­ку, розмежувати політичні інститути і збройні сили.

Подолання кризи легітимності може бути реалізоване в трьох напрямах:

- здобуття легітимності шляхом реальної ефективності реформ;

- залучення на свій бік консервативних елементів за раху­нок поступовості реформ і гарантії збереження високого статусу впливових традиційних інститутів і груп, навіть після втрати ними влади, тому генералітет армії після скорочення витрат на ВПК у раніше мілітаризованій країні не чинить опір реформам;

- диференціація джерел влади; у демократичних суспільствах джерело влади міститься в загальній згоді дотримуватись норм, що базуються на цінностях політичної системи і конституції; усу­нення лідера і його партії не веде до кризи політичної системи. У перехідних суспільствах все навпаки: джерело влади і представ­ник влади ототожнюються населенням, тому невдоволення уря­дом може привести до згортання реформ і до зміни режиму.

Криза політичної участі пов'язана з тим, що на етапі модер­нізації зростає чисельність суб'єктів політики, конкуруючих із політичними лідерами за доступ до прийняття рішень. Політична система перехідного суспільства повинна враховувати плюралізм інтересів, що виник, задовольняти та інтегрувати ці інтереси в річище перетворень.

Штучне створення перешкод для досягнення владичновими суб'єк­тами політики може викликати радикалізацію їх вимог і дій щодо усунення реформаторів від влади. Разом з тим розширення політич­ної участі неминуче посилює можливості впливу на владні структу­ри з боку маргінальних верств. Ці верстви завжди переважають у процесі зламу соціально-класової структури. Вони є носіями тради­ційних цінностей - маргінальний консерватизм може взяти гору над реформізмом реформаторського Центру; егалітаристська пси­хологія, притаманна малокваліфікованим групам з низьким рівнем доходів, може стати перешкодою для ринкових реформ.

У багатонаціональних державах залучення до політичного життя соціальних груп, що претендують на участь у владних структурах, ставить перед Центром завдання збереження терито­ріальної цілісності і національної єдності.

Криза регулювання конфліктів — результат взаємодії кризи легітимності і кризи участі. Злам тоталітарних структур і загаль­ної зарегульованості дає потужний початковий імпульс «негатив­ної свободи»:

• політичні ініціативи та інновації зазнають зміни в соціо-культурному середовищі, деформуються поза межами впливу цен­тральної влади, причому ці деформації можуть набути руйнівного характеру;

посилюється вплив місцевих структур (партій, рухів, органі­зацій) і прагнення до їх відмежування від впливів іззовні, тобто від Центру;

• посилюється орієнтація населення на регіональні норми і традиції, а не на Центр.

Суть кризи полягає у вкрай слабкому проникненні централь­ної влади в різні сегменти соціального простору і відбиває супеечності, які виникають через прагнення правлячих сил реалізу­вати свої рішення в усіх сферах соціального життя. В умовах модернізації суперництво груп за ресурси влади, за панування лише «своїх» цінностей і за владні повноваження ведуть до появи вели­кої кількості центрів впливу. Вони мають можливість змінювати на свою користь зміст управлінських рішень центральної влади.

Ця криза отримала й іншу назву - криза інклюзивності (англ. inclusive - «те, що включає в себе») як послідовне падіння ефектив­ності рішень, прийнятих Центром, на нижчих рівнях влади. У Росії, наприклад, постійно виникають і відтворюються суперечності між федеративним урядом і суб'єктами федерації; їх спричиняють і паді­ння престижу Кремля, і конституційні прорахунки у визначенні пре­рогатив регіональної влади. Як правові суб'єкти Федерації діють республіки, області та краї, причому деякі області за своїм економі-ко-політичним потенціалом значно перевищують суверенні республі­ки, але мають обмежені порівняно з ними права в місцевому само­врядуванні. Звідси природне тяжіння до «самоавтономізації» і не­підкорення московській владі.

В унітарних державах ця криза є менш помітною, але її прояви мають місце і в Україні, і в Білорусі. Є очевидним, що в цьому випадку необхідна модифікація політичної системи шляхом внесен­ня поправок і доповнень до Основного закону в розділ, що регулює відносини центральної і місцевої влад. Криза регулювання конфліктів за своїм політичним змістом має інституціональний характер. її витоки в республіках СНД закладені ще в радянській політичній системі, в основі якої лежав принцип зрощення всіх видів влади і концентрації її в руках керівної партії. Формально в СРСР існувала представницька система в особі Верховної Ради (радянського парла­менту), була судова влада, але ці влади мали вторинний характер і контролювались КПРС. В умовах повної монополізації влади однією партією відсутня чітка регламентація та інституціоналізація полі­тичного процесу, прийняття політичних рішень. У той час у ра­дянській Федерації панував абсурд: всі рішення приймались партією, але від імені народу і держави. Окремі, але дуже важливі рішення взагалі приймались вузьким колом осіб (подібно до Росії середньо­віччя), як це було з афганським питанням.

Формальне розмежування влад і закріплення їх функції в новій Конституції Росії не подолало інституціональної кризи. Те саме сто­сується «розділеної» влади на політичній периферії: місцеві влади суперничають між собою і з Центром, генерують постійні конфлікти і підривають легітимність Кремля і самої ідеї державної влади.

Поиск по сайту: