АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК І МОДЕРНІЗАЦІЯ

Читайте также:
  1. Визначте фактори середовища, які впливають на розвиток таланту і обдарованості.
  2. Виникнення і розвиток економічної соціології, її суть і зміст
  3. Виникнення, становлення та розвиток юридичної деонтології як науки.
  4. Відміну від факторингових операцій) часто включає політичний ризик.
  5. Властивості уваги та їх розвиток
  6. Вправи та ігри на розвиток основних властивостей уваги
  7. Дальший розвиток продуктивних сил феодалізму
  8. Дані про розвиток і гасіння можливої пожежі
  9. Закон тенденції норми прибутку до зниження і розвиток суперечностей капіталізму
  10. Змістовний модуль 1.6 Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ- перша половина ХІХ ст.).
  11. Змістовний модуль 1.6 Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ- перша половина ХІХ ст.).
  12. Змістовний модуль 3.2 Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції

Засновник соціології французький учений Огюст Конт виділяв у науці про суспільство (яку він спочатку назвав соціальною фізикою) два основних рівні — соціальну стати­ку і соціальну динаміку. Якщо соціальна статика покликана розкрити взаємозв'язок між соціальними інститутами в за­гальній системі, представленій як єдиний організм, то со­ціальна динаміка спрямована на вивчення процесів соці­альних змін, «що відбуваються внаслідок розпаду або пере­будови соціальних структур»1.

Смелзер Н. Социология. — М.: Феникс, 1998. — С. 39.

Слідом за соціологією уявимо собі в такий же спосіб і політичну науку, де теорія політичних систем — це розділ аполітичної статики», що розкриває структуру політики, умови існування та основні закономірності функціонування політичних інститутів, у той час, як аполітичною динамікою» перед нами постають політичні процеси, з якими пов'язані основні зміни в по­літичному житті.

Таким чином, якщо поняття «політична система» від­биває цілісність політики, взаємозв'язок елементів, що за­безпечують її стабільність і рівновагу, то поняття «полі­тичний процес» розкриває характер взаємодії різних суб'єк­тів політичної системи, виражає мінливість та безперервний розвиток політики.

Політичний процес (лат. ргосезтз — просування) — це діяльність суб'єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

У сучасному політичному житті будь-якого суспільства можна виділити низку політичних процесів. Класифікація основних видів політичного процесу подається в таблиці 7. 1. Отже, політичний процес визначається характером полі­тичних змій, під якими можуть розумітися перехід політич­ної системи з одного стану в інший; перетворення, що від­буваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі й політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії та ін.

Залежно від якісних і кількісних характеристик змін ви­діляють дві основні форми перебігу політичних процесів: режим функціонування та режим розвитку.

Режим функціонування політичного процесу характе­ризується простим відтворенням сформованої моделі відносин, використанням усталених механізмів реалізації політичної влади. Пріоритет традицій над інноваціями охороняє політичну систему від якісних змін, надаючи всій системі достатню стабільність і стійкість. Режим функціо­нування має яскраво виражений циклічний характер, що проявляється в послідовній зміні певних фаз здійснення основних політичних дій, реалізації політичною системою встановлених функцій.

Табл. 7. 1. Типологія політичних процесів

 

Підстава для класифікації Види політичних процесів та їх характеристика
  Середовище перебігу політичного процесу Внутрішньополітичні (взаємини між елемен-ами політичної системи, пов'язані з реаліза-дією політичної влади) Зовнішньополітичні відносини між дер­жавами, пов'язані з досягненням політич­них компромісів)
  Стійкість взаємозв'язків політич­них структур Стабільні стійкі моделі поведін-си та механізми при-іняття політичних рі­шень) Нестабільні виникають, як прави­ло, в умовах кризи як прояв" зміни політич­них обставин)
  Природа політичного процесу Еволюційні (поступові зміни пев­них видів взаємодії суб'єктів політики, еле­ментів політичної системи) Революційні (різка зміна характеру відносин, що призво дить до політичних:онфліктів і криз)
  Орієнтованість суб'єктів політики Конфронтаційні (обумовлені бороть­бою між учасниками політичного процесу) Консенсуальні (обумовлені співро­бітництвом між учас­никами політичного процесу)
  Час перебігу політичного проце­су Тривалі (вимірюються певни­ми історичними періо­дами) Короткочасні (відбуваються в умо вах реального часу)
  Рівень поширення політичного процесу Глобальні (відбуваються у світо вому співтоваристві, також на рівні націо нальної держави) Регіональні та локальні (відбуваються на рів ні певного регіону)  
  Характер перебігу політичного процесу Відкриті (характеризуються від критим характером, зовнішніми проявами) Приховані (латентні) (відбуваються без ви димих зовнішніх проявів)

 

«Функції процесу — це... різні форми активності, необхідні для ви­роблення й здійснення політичного курсу в політичній системі будь-якого типу: артикуляція інтересів, агрегація інтересів, реалізація влади, винесення судових рішень. Ми називаємо ці форми активності функціями процесу, оскільки вони відіграють необхідну роль при фор­мулюванні політичного курсу. Соціалізація, рекрутування та комуні­кація, прямо не пов'язані з формулюванням і здійсненням політики, вкрай важливі для політичної системи. Ми говоримо про них як про системні функції, оскільки саме вони визначають, чи збережеться си­стема, чи зміниться».

Алмонд Г., Паі/елл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

 

Цикли політичного процесу, як правило, визначаються проведеними з певною періодичністю виборами до органів державної влади, які, стаючи «підтримкою» політичної сис­теми, легітимізують дії політичної влади. У тоталітарних державах, де повністю відсутня політична конкуренція, та­кий режим досягає свого крайнього прояву — так званого політичного застою, котрий проявляється в практично по­вній «консервації» політичного життя, що, у свою чергу, істотно гальмує економічний, соціальний і культурний роз­виток суспільства. Класичним прикладом політичного за­стою є радянська політична система періоду правління Л. Брежнєва 70-х рр. XX ст. У цей час політичне життя в СРСР відрізнялося найбільшим консерватизмом, розши­ренням бюрократичного й партійного апарату, практично повною відсутністю реформ, посиленням репресій інако­мислячих, розвитком військово-промислового комплексу, що знекровлював економіку країни. Саме ці фактори на початку 80-х рр. призвели до різкого спаду темпів еконо­мічного росту й уповільненню науково-технічного прогре­су, ввівши країну в системну кризу.

Політичний процес, що характеризується високою ін­тенсивністю тих чи інших політичних змін, у політичній науці називають політичним розвитком. Цей термін був введений у науковий обіг в 50-х рр. XX ст. американським соціологом Т. Парсонсом для відображення динаміки по­літичного життя. Політичний розвиток представляє собою таку зміну (або набуття) якостей і ха­рактеристик політичної системи, що дозволяє їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних від­носин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім се­редовищем.

Намагання вчених виявити джерела, характер і спрямо­ваність політичних змін у суспільствах, що змінюють мо­делі економічного та політичного розвитку, призвело до формування теорії політичної модернізації.

Під політичною модернізацією (фр. тойетізайоп, від тойегпе — сучасний) розуміють процес, пов'язаний із фор­муванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вче­ні, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, С. Хантіштон та ін.

На відміну від поняття аполітичний розвиток», термін аполітична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріально-го, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбу­валася в період з кінця XVII до початку XX ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з'являлися різ­номанітні форми політичної участі громадян у політич­ному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:

— первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;

— вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модерні­зацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу по­літичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині XVII ст., коли були істотно розширені повно­важення парламенту та уряду, і, тим самим, закладені ос­нови політичної системи нового типу. В середині XVIII ст. в Англії формуються перші прообрази політичних пар­тій — торі та віги, а політичні реформи призводять до оста­точної ліквідації абсолютизму й встановлення конститу­ційної монархії. Інституціональні зміни англійської полі­тичної системи закінчуються лише в середині XIX ст. з утворенням перших політичних партій — ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов'язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці XIX ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розви­нених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модер­нізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній на­уці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізацгя (англ. тюеМегп, від тезі — захід), тобто без­умовна орієнтація на американський або західноєвропей­ський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого за­позичення західних політичних стандартів, заміна ціннос­тей традиційного суспільства цінностями західної цивілі­зації на практиці далеко не завжди виявлялися ефектив­ними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70-90 роки XX ст., з урахуванням своєрід­ності історичних і національних умов реформування тра­диційних політичних систем.

 

«Щоб прийти до демократії, потрібне не копіювання конститу­ційних законів або парламентської практики будь-якої вже існую­чої демократії, а здатність чесно поглянути на свої специфічні конф­лікти та уміння винайти або запозичити ефективні механізми їх ви­рішення».

Растоу Д. «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі»

 

Внаслідок модернізації самої теорії модернізації вини­кли концепції «часткової модернізації» (що припускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей до нових політичних структур), «кризової (регресивної) модернізації», і навіть «тупикової модернізації». 1 Пугачев В. II., Соловьеи А. И. Ввсдеіше в іюлитологию. — М.: Аспект Пресе, 1997,-С. 428.

Тенденція до здійснення культурної та політичної мо­дернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадян­ську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. Разом з тим модерніза­ція завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній системах, підриваючи традиційні основи легітимності та політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності і норми поведінки.

На початку XXI ст. наслідком процесу політичної та соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис пост-індустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають постматеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Г. Алмонд і Дж. Пауелл у своїх дослідженнях відзначали, що постматеріальні цінності ста­ли джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні та феміністські рухи, різні асоціації із захис­ту суспільних інтересів). Нові цінності нереформатували політичний порядок для індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов'язані із захистом навколишнього середовища, розши­ренням свобод, гарантіями соціального захисту.

В останні десятиліття XX ст. в межах теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації — переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної про­блематики обґрунтований тими політичними процесами, що відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. XX ст.

Демократизація (гр. а'етоз — народ і кгаіоз — влада) у політичній науці визначається як процес зміни політич­ної системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюраліз­му, збільшенням форм участі населен­ня в політичному житті, децентраліза­цією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, а також по­будовою громадянського суспільства.

Розглядаючи основні фази переходу до демократії, американський політо­лог Д. Растоу стверджує, що для гене­зису демократії необхідна низка факто­рів: почуття національної єдності, на­явність стійкого конфлікту, а також свідомий вибір демократичних процедур. Крім того, і сама політична еліта, і суспільство повинні усвідомити та засвоїти нові правила політичного життя. Перехід до демократії не може бути лег­ким і швидким, він супроводжується різними конфліктами і кризами. Потрібен досить тривалий період для того, щоб не тільки інституціоналізувалися ті зміни, що відбулися в структурі політичної системи, але й у свідомості людей за­кріпилися нові для них цінності, норми і зразки поведінки. Так, ще в XIX ст. французький учений Алекс де Токвіль, ана­лізуючи протиріччя «демократичної революції», вказував на небезпеку швидкого переходу до демократичної системи, відзначаючи, що встановлення рівності серед народу, який не звик до політичної свободи, неминуче призводить до ти­ранії більшості, від якої до тиранії одноособової — усього один крок. Це підтверджується й подіями, що відбувалися у Франції після революції XVII ст., і подіями на початку XX ст. в Росії, коли революції 1917 р. призвели до встановлення в країні тоталітарного політичного режиму.

Чимало парадоксів зустрічаються й на шляху демократи­зації політичного режиму. Так, американський політолог А. Пшеворський у праці «Демократія і ринок»1 відзначає два можливих рівні виникнення конфліктів: між прихильниками й супротивниками автократії та між самими демократичними силами за місця в майбутній політичній системі. Ця ситуація породжує наступну дилему: для того, щоб прийти до демократії, антиавтокра-тичні сили повинні об'єднатися в бо­ротьбі проти авторитаризму, але щоб перемогти в умовах демократії, вони повинні суперничати одна з одною.

1 Пшеворский А. Демократка и ринок. Политические и зкономические реформи в Восточной Европе и Латинской Америке. — М.. 1999.

Напевне, найоригінальнішою сучас­ною концепцією демократизації є за­пропонована американським політоло­гом С. Хантінгтоном теорія «третьої хвилі демократизації»-Виділяючи пев­ні періоди («хвилі») збільшення й ско­рочення кількості переходів до демократичних режимів, Хантінгтон розглядає в цілому процес демократизації як глобальний, здатний, в остаточному підсумку, охопити всі політичні системи світу (схема 7. 1.).

Корені першої хвилі демократизації Хантінгтон вбачає в американській і французькій революціях, відзначаючи, що справжнє виникнення демократичних інститутів відбу­вається вже в XIX ст. Початок першої хвилі вчений пов'я­зує зі скасуванням майнового цензу й розширенням ви­борчого права в США в 1828 р.

 

Схема 7. 1. Хвилі демократизації та відкоти.

 

Y — загальна кількість країн, що відносяться до демокритичних режимів;

X — часовий інтервал процесу демократизації

 

Швейцарія, Франція, Великобританія та інші європей­ські держави також здійснили перехід до демократії про­тягом сторіччя. До 1926 р. вже налічується понад ЗО країн, у яких встановлюються демократичні інститути.

Однак для країн, що встановили демократичні режими напередодні Першої світової війни, країн, в яких нові де­мократичні цінності, що прийшли на зміну традиційним, не встигли закріпитися у свідомості громадян, швидкі змі­ни призвели до сумного результату — відновленню авто­ритарного або виникненню нового, значно жорсткішого варіанта автократії — тоталітарного політичного режиму. Хантінгтон підкреслює, що більш ніж з десятка країн, що створили демократичні інститути до 1910 р., лише Греція пережила після 1920 р. такий «відкіт», тоді як із сімнад­цяти країн, що сприйняли демократичну ідею в 1910-1931 рр., зберегли її тільки чотири.

 

«Перший відкіт почався в 1922 р. з березня в Римі, коли Муссоліні з легкістю одержав у своє розпорядження неміцну та корумповану італійську демократію. Близько десятиліття знадобилося, щоб демо­кратичні інститути, які ледь оперилися, у Литві, Польщі, Латвії та Ес­тонії були скинуті внаслідок військових переворотів. Такі країни, як Югославія і Болгарія, які ніколи не знали реальної демократії, підкори­лися новим формам більш жорсткої диктатури. Захоплення влади Гіт-лером покінчило з демократією в Німеччині, зробивши неминучою за­гибель австрійської демократії і, в результаті, поклало в 1938 р. кінець чеській демократії. Грецька демократія була остаточно похована в 1936 р. Португалія в 1926 р. стала жертвою військового перевороту, що по­тягнув за собою довгу диктатуру Салазара. Військові путчі відбулися в 1930 р. у Бразилії та Аргентині. Уругвай повернувся до авторитаризму в 1933 р. Військовий переворот 1936 р. призвів до громадянської війни в Іспанії й загибелі Іспанської республіки в 1939 р. Нова обмежена де­мократія, встановлена в 1920-ті рр. в Японії, на початку 1930-х рр. вия­вилася витиснутою військовим правлінням».

Хантиштон С. «Третя хвиля. Демократизація наприкінці XX століття»

 

Початок другої хвилі демократизації пов'язаний із пере­могою антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні та розпадом світової колоніальної системи, що призвело до ви­никнення низки нових держав (Індії, Пакистану, Шрі-Лан­ки, Малайзії та ін.) і встановленню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Кореї. На­прикінці 1940-х — на початку 1950-х рр. демократичний режим встановлюється в Туреччині та Греції. У Латинській Америці до кінця 1940-х рр. демократія відновлюється в Уругваї, Бразилії, Аргентині, Перу й деяких інших країнах.

Однак друга хвиля демократизації, що характеризувала­ся в порівнянні з першою хвилею набагато більшою інтен­сивністю, виявилася досить нетривалою, і до кінця 1960-х рр. повністю вичерпала себе. Хантінгтон відзначає, що з кін­ця 1950-х рр. політичний розвиток і транзит режимів набу-івають чітко авторитарного характеру. Найбільшого масш­табу другий відкіт досяг у Латинській Америці — Перу (1962), Бразилія (1964), Болівія (1964), Аргентина (1966), Еквадор (1972), Уругвай (1973), Чилі (1973). Зачепив дру­гий відкіт і азіатські країни (Пакистан, Корея, Індонезія, Філіппіни), а також практично повністю захопив країни Африки, шо стали незалежними в період з 1956 р. по 1970 р. (за винятком Ботсвани). У Середземномор'ї авторитарні режими встановлюються в Греції та Туреччині.

Третя хвиля демократизації починається з 1974 р. і про­являється, насамперед, у Південній Європі. Першим впав авторитарний режим у Греції, згодом — у Португалії, а зі смертю Франко починається процес демократизації в Іс­панії. Протягом п'ятнадцяти років після падіння порту­гальської диктатури демократичні режими прийшли на змі­ну авторитарним майже в тридцяти країнах. Наприкінці 1970-х рр. хвиля демократизації докочується до Латин­ської Америки (демократичні режими встановлюються в Еквадорі, Перу, Болівії, Уругваї, Бразилії та інших краї­нах). У 1977 р. демократичний рух заявляє про себе в Азії — Індія, проживши півтора роки в умовах надзвичай­ного стану, повертається на демократичний шлях. У серед­ині 1980-х рр. демократії встановлюються на Філіппінах, у Південній Кореї та Пакистані. Наприкінці десятиліття демократична хвиля захлеснула Східну Європу, що при­звело до розпаду комуністичного світу та утворення цілої низки нових держав, які вставали на шлях демократичного розвитку. Пік третьої хвилі демократизації припадає на 1991-1992 рр.

До кінця сторіччя третя хвиля демократизації поступо­во слабшає, і Хантінгтон виділяє 4-5 країн, що відновлю­ють авторитарні режими. Загальна (кількісна) картина процесу демократизації станом на кінець XX ст. наведена у таблиці 7. 2.

 

«Чи завершилася «третя хвиля»? У 1991-1192 рр. поширення сво­боди у світі, схоже, досягло вищої точки. І, хоча кількість автори­тарних режимів скоротилася, те ж саме можна сказати й про ліберальну демократію. Відбувається процес «конвергенції», який призводить до появи «змішаних різновидів напівдємократичних режимів». Чи озна­чає це, що ми перебуваємо на порозі третьої «відкотної хвилі» демокра­тизації? Така, досить жахлива перспектива ще не стала невідворотною: «відкотної хвилі», безумовно, можна уникнути. Якщо ми не хочемо по­вторення традиційної схеми й прагнемо уникнути чергового «відкоту», насамперед, необхідно, щоб у найближчі роки відбулася консолідація тих демократій, які виникли в роки «третьої хвилі». Суть консолідації полягає в досягненні широкої й глибокої легітимації, такій, за якої всі найважливіші політичні актори — як на елітному, так і на масовому рів­ні — впевнені, що для їх країни демократичний режим краще будь-якої іншої реальної альтернативи, яку вони можуть собі уявити. Поглиблен­ню демократії будуть також сприяти інституціоналізація такої системи політичних партій, яка буде стимулювати масову участь, залучати до політичного життя маргшалізовані групи й встановить живі зв'язки між організаціями громадянського суспільства, партійними відділен­нями та посадовими особами на місцевому рівні».

Даймонд Л. «Чи пройшла третя хвиля демократизації?»

 

Таблица 7. 2. Хвилі демократизації та відкоти}1 Хантингтои С Третья волна. Демократизация в конце XX п. — М., 2003.

 

Фаза процесу І хвиля І відкіт II хвиля II відкіт III хвиля III відкіт
Кількісний зсув           4-5
Всього демо­кратій           60-61

 

Таким чином, С. Хантінгтон стверджує, що демократи­зація — це глобальний процес, котрий з кожним десяти­літтям охоплює все більшу кількість сучасних держав. Розвиваючи дану теорію, відомий англій­ський соціолог Е. Гідденс відзначає, що демократія — «ймовірно, найпотуж­ніша з ідей XX ст.»1. Гидденс 3. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизиь. М.: Весь. Мир, 2004. - С. 82.

Дійсно, сьогодні у світі залишилося зовсім небагато країн, які не називають себе демокра­тичними. Навіть колишній Радян­ський Союз або сучасний Китай ви­значали себе не інакше, як країни «на­родної демократії». <<б буквальному значенні єдиними державами, що від­крито заявляють про свою недемокра­тичність, — відзначає Гідденс, — залишаються останні на­півфеодальні монархії, на кшталт Саудівської Аравії, та й вони, швидше за все, не зможуть не відчути впливу демо­кратичних тенденцій»2.

2 Гиддеис 3. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизиь. М.: Весь Мир, 2004. - С. 82.

При цьому, на думку вченого, у сучасному світі виникає так званий парадокс демократії. Він полягає в тому, що поки демократія поширюється по усьому світі, у зрілих де­мократичних країнах, які інші країни повинні, здавалося б, брати за зразок, все більше й більше зростає розчарування в демократичних процесах. Пояснюється цей факт тим, що традиційні для демократії механізми правління все менше відповідають новим умовам життя, у тому числі гнучкості й динамізму, необхідним у постіндустріальному світі, який заснований на активному обміні інформацією. Колишні механізми управління просто не працюють у суспільстві, громадяни якого перебувають у тім самому інформаційному середовищі, як і ті, хто ними управляє. Тому, на думку Гід-денса, для підтримки існування демократії необхідна де­мократизація самої демократії. Причому така демократи­зація необхідна не тільки зрілим демократичним державам, вона може сприяти й розвитку нових демократій. Так, на­приклад, у Росії, на думку Гідденса, внаслідок збереження сильних «авторитарних обертонів» з минулого, неможливо побудувати відкрите й демократичне суспільство винятко­во «зверху», його необхідно терпляче створювати через відродження громадянської культури.

 

«У різних країнах демократизація демократії може приймати різні форми, в залежності від конкретних умов. Але жодну сучасну краї­ну не можна вважати настільки передовою, щоб вона не мала потребу в цьому процесі. Демократизація демократії означає ефективне делегу­вання повноважень там, де — як у Великобританії — занадто багато вла­ди все ще зосереджено на загальнодержавному рівні. Найчастіше вона передбачає й конституційні реформи, а також більшу прозорість у по­літичній сфері. Політичним партіям доведеться тісніше, аніж раніше, співробітничати з «групами інтересів», наприклад, екологічними руха­ми. Демократизація демократії залежить також і від виховання потуж­ної громадянської культури».

Гідденс Е. «Світ, що тікає: як глобалізація змінює наше життя»

 

ГОЛОВНЕ В РОЗДІЛІ:

1 Політичний процес — це діяльність учасників політич­них відносин, що відбиває стадії зміни політичної си­стеми. Політичні процеси можна поділити на внут­рішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтацій­ні та консенсуальні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні, відкриті та латентні.

2. Відповідно до якісних і кількісних характеристик змін, виділяють дві основні форми протікання полі­тичних процесів: режим функціонування і режим роз­витку.

3. Під політичною модернізацією розуміється процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інсти­тутів політичної системи, а також характеру політич­них відносин. Термін «політична модернізація» вжи­вається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного до сучасного суспільства. Виділяють два основних типи політичної модернізації: первинну (ори­гінальну) і вторинну (віддзеркалену) модернізацію.

Демократизація визначається як процес зміни полі­тичної системи, що характеризується розширеннямполітичних прав і свобод громадян, виникненням по­літичного та ідеологічного плюралізму, збільшеннямформ участі населення в політичному житті, децен­тралізацією державної влади, реалізацією принципурозподілу влади, побудовою громадянського суспіль­ства.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)